Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович. Страница 27

Вознюк пройшовся від столу до дверей, посміхнувся.

— Знайома ситуація. Ти купив у Віктора, а Віктора попросив продати якийсь дядько.

Василь Семибрат насупився, схоже було — образився.

— Ви мені не вірите? Я кажу правду. Хоч зараз ходімо до Віктора, він підтвердить.

— Звичайно доведеться потурбувати твого друга, — сказав Вознюк. — Де він зараз може бути?

— Дома, напевне, — стенув плечима Василь.

— Ти йому казав про те, що здав транзистор на комісію?

— Ні… Незручно якось… Тільки купив і… Ще подумає — баришник я…

“Схоже, хлопець таки чесний”, — відзначив подумки Вознюк і звернувся до Василя:

— Називай адресу свого приятеля і йди додому. Я з ним побалакаю сам. Ти ж про нашу розмову — нікому. При потребі ми тебе викличемо.

Записавши адресу Віктора Каплуна, Вознюк відпустив Василя додому й зателефонував Коваленку:

— Вхопився за кінчик ниточки, зараз піду по ній, — повідомив і коротко змалював ситуацію.

— Ха-ха-ха! — прозвучало в трубці Коваленкове. — А той шкет скаже — купив у під’їзді в незнайомого — і кінці в воду. Ненадійна твоя ниточка, обірветься.

— Не каркай, — відказав йому Вознюк. — Ти сьогодні просто не в настрої. Коли мною цікавитиметься начальство, скажи, де я, і побажай мені успіху.

— Бажаю, — проспівало в трубці. — І підкрути вуса! Кажуть, це помагає.

Однокурсник Василя Семибрата Віктор Каплун, невеличкий на зріст, смаглявочолий, бистроокий, на відміну від свого товариша виявився хлопцем костричкуватим. Коли Вознюк запитав у нього, якого дідька транзистор він продав Василеві, відказав задерикувато:

— Ніякого я дядька не знаю. Транзистор мій, мені потрібні були гроші, і я продав. Хіба що, не можна?

Вознюк посміхнувся з його наївності й запитав:

— Навіщо ж тоді було вигадувати історію з дядьком, брехати Василеві?

Каплун знітився, зам’явся.

— Просто… було незручно казати, що мені потрібні гроші… Я й вигадав… дядька…

Тоді Вознюк запитав, звідки у Каплуна транзистор.

— Подарували товариші на день народження, — уникаючи Вознюкового погляду, відказав той. — Склалися і купили.

— І тобі не шкода було продавати подарунок друзів?

Очі Каплуна забігали швидко-швидко, сюди-туди, мов човники в ткацькому верстаті. Він не знав, на чому їх зупинити.

— А як треба гроші… — видушив нарешті із себе глухо.

Вознюк зміряв його суворим поглядом і цього разу твердо сказав:

— Ось що, Каплун. Годі брехати. У тебе це не виходить. Кажи правду, інакше я затримаю тебе як злодія. Ти продав Семибратові крадений транзистор. А за це, сам знаєш, по голівці не гладять.

Каплун хвилину чи дві нічого не міг сказати, лише кліпав віями й злякано водив очима.

— Крадений? — перепитав нарешті.

— Так, крадений, — пильно дивлячись на хлопця, Вознюк розповів про крадіжку в школі.

Каплун після цього якось зразу зів’яв, де й поділась його колишня задерикуватість.

— Я про це нічого не знав, — став гарячково пояснювати. — Він мене попросив продати… Пообіцяв за це двадцять карбованців… Я й продав… Василеві…

— Хто він? Адреса? — зажадав Вознюк.

— Ми з ним живемо в одному під’їзді… Квартира сто друга… Він… ну, теє… любить випити… Його недавно дружина покинула, — став плутано пояснювати Каплун. — Прізвища я не знаю… Лише звати… дядько Сергій.

— Гаразд, — перебив його Вознюк. — І надалі зарубай собі на носі — міліції треба завжди казати правду. Більше тобі нічого не доручав продати цей дядько?

— Нічого.

З Каплуном було все ясно. Тепер треба поспішати до поки що загадкового дядька Сергія. Що скаже він?

— Ну як? Правда, фрукт? — звернувся Коваленко до Вознюка, як тільки з кабінету вийшов “дядько Сергій”, Шуровський Сергій Іванович, якого вони щойно вдвох допитували.

— Фрукт, та ще й який! — погодився Вознюк, розгладжуючи вуса.

Коваленко пройшовся по кабінету у звичній своїй позі, заклавши руки за спину.

— Що будемо робити? — запитав і тут же сам собі відповів: — Доведеться відпустити. Він твердитиме одне й те ж, а ми його казочки нічим не спростуємо. Кепські наші справи.

Вознюк мовчав, обдумуючи ситуацію, в якій вони опинились.

А ситуація ускладнювалась. Здавалось, кінець був близьким і ось маєш — усе поламалось. Шуровський, якого вони вчора затримали по підозрі в причетності до крадіжки в школі, показав, що справді попросив хлопчину із свого під’їзду — Васька — продати транзистор. Тижнів два тому він знайшов його у сквері на сусідній вулиці. Ішов годині о десятій вечора тудою й натрапив на бійку. Билися троє. Старі чи молоді — не розібрав. Побачивши його — кинулись у кущі, тільки гілля затріщало. Він, Шуровський, пішов собі доріжкою далі, не звернувши на це уваги. Аж раптом неподалік від місця бійки почув тиху музику. Зупинився, прислухався. Роззирнувся — й побачив на клумбі транзистор. Лежав боком і грав. Хотів іти далі, бо догадався — транзистор тих, що билися. Але ж їх і слід прохолов. І перехожих на той час — жодного. Він постояв, постояв і вирішив забрати транзистор. Не пропадати ж такій цінній речі. Все одно хтось би забрав. Коли б він знав, що крадений, звісна річ, не брав би. А так узяв, щоб продати, бо грошей, у нього завжди чортма, випити він, не секрет, любить. За це його й дружина, нехай товаришам із міліції буде відомо, кинула.

От і вся історія. Буденна й проста, цілком реальна. Як у неї не повіриш? І ніяких компрометуючих даних проти Шуровського немає. Перед тим, як викликати його у відділення, Вознюк і Коваленко поговорили з дільничним іспектором. Той охарактеризував його, як тихого п’яничку. Ніхто в будинку на нього не скаржився, дружина теж. Ні в яких підозрілих справах не замішаний. Працював у фірмі “Побут” слюсарем, звільнили за п’янку. Тепер підсобним робітником на ринку. Ні до чого не підкопаєшся.

— Відпустити найлегше, — відказав нарешті Вознюк Коваленку. — А далі що? Лужний уже цікавився, до речі, як. у нас ідуть справи.

— Будемо шукати нових шляхів, — шумно зітхнув Коваленко, зупинившись біля вікна, за яким уже вечоріло.

— А мені здається, Шуровський уміло бреше. — Вознюк і собі встав із-за столу, пройшовся до дверей і назад. — Вигадав казочку, прикинувся наївним, мовляв, п’яничка я, що з мене взяти.

— Що ж ти пропонуєш? — поцікавився Коваленко.

— Пропозиція буде така, — рішуче сказав Вознюк. — Нехай він побуде у нас, а нам треба за всяку ціну дізнатись, чи немає в цього типа Шуровського близького знайомого, точніше спільника, компаньйона, з яким він працює. Або — котрий на нього працює. Шуровський довго слюсарював у “Побуті”, майже щодня бував на квартирах у справі ремонту кранів, батарей, труб. Користуючись довірливістю мешканців, міг підібрати ключі від дверей і тепер, коли минув час і він пішов з фірми, вирішив зайнятись другим ремеслом, знайшовши собі надійного спільника. Логічно?

— Логічно, — погодився Коваленко. — Хоч не зовсім. У школу злодій заліз через вікно, і сліди на підвіконні лише його. Від тебе втік лише один, слідів другого ніде не виявлено.

— А може, він стояв десь оддалік, був на сторожі? — висловлював своє припущення Вознюк далі.

Коваленко посидів якусь хвилину зосереджено.

— Гаразд, приймається така пропозиція, — подивився на Вознюка допитливо. — А в деталях?

— У деталях ось як, — поставив на чистому аркуші паперу одиницю Вознюк. — Сьогодні ж я розпитую про можливого спільника Шуровського у Віктора Каплуна, а ти, — поставив двійку, — з допомогою дільничного з’ясовуєш, де зараз живе дружина Шуровського і розпитуєш про це в неї. Увечері ж зустрічаємось тут і підсумовуємо добуте.

— Товаришу старший лейтенант Вознюк, ви геній! — вийшов із-за столу Коваленко. — Дозвольте потиснути вашу руку.

— Перестань блазнювати! — напустив на себе серйозність Вознюк. — Скажеш гоп, як перескочиш.

Він не ображався на товариша за кпини, бо знав — жартує. Чому б і працівникам карного розшуку іноді не пожартувати!