Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович. Страница 38

Олександр Ємченко

ВИБУХ НАД ТУНГУСКОЮ

Потужний спалах, обагривши предковічну тайгу, відбився від земної тверді, осяяв півнеба, вийшов за межі планети і полинув міріадами світлових променів у різні кінці Галактики, несучи близьким і далеким світам оповістку про гігантську катастрофу у системі жовтої зірки…

Спливли десятиліття. Планета, на якій стався колосальний вибух, більше сімдесяти разів облетіла навколо жовтої зірки, несучи на собі сліди страхітливого удару, завданого з небесної високості. Що то був за удар? Ось уже багато років кращі мужі науки б’ються над його розгадкою…

Ця людина все своє життя ручкалася з кам’яними вістунами всесвіту, що прилинули на Землю з незглибимих безодень космосу. Двадцять років поспіль вона досліджувала найзагадковіше диво віку — падіння Тунгуського метеориту. Чотири рази очолювані нею експедиції проникали у тайгові нетрі Сибіру й чотири рази поверталися назад, щоразу дедалі більше піднімаючи запону над таємницею гігантського катаклізму, що стався на зорі XX століття у тайговому безкраї.

…Ранок 30 червня 1908 року видався напрдчуд погідним. Сонце, викотившись із-за обрію, розбудило мешканців Хатанги. Пронизливо засвистів бурундук, у верховітті дерев застрибали меткі вивірки. Чуйно стрижучи вухами, лосиха привела малят на водопій. Вийшов на полювання ведмідь. Тайга остаточно прокинулася… І раптом у небі з’явилася сліпуча вогняна куля. Яскравіша від сонця, вона розжарила атмосферу, пронеслася над Сибірською залізницею, промайнула над Ангарою і вибухнула у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, неподалік селища — Ванавара.

Пекельної сили струс потоптом пройшовся по глухій тайзі, як траву викосив двохсотрічні мачти сосен, порозкидав навсебіч людські оселі, оглушливим громом рознісся над сибірським обширом. З-під землі вдарила вода. На річках здійнялися величезні вали. Схарапуджені тварини у розпачі заметалися по лісу…

Сибірський катаклізм почула вся планета. Підземні поштовхи прокотилися на багато тисяч кілометрів. Навіть у далекій Австралії затремтіли стрілки сейсмографів. Гігантська повітряна хвиля двічі обігнула земну кулю.

Зникли ночі. Кілька діб поспіль над планетою стояло таємниче примарне сяйво, яке не могли затьмарити навіть густі хмари.

Що ж то було? Що за феномен відвідав Землю? Велетенський метеорит, комета? Зайшла антиречовина? Корабель інопланетян? Нейтронний вістун “чорної діри”? Висувалися найфантастичніші припущення і версії. Земля губилася у здогадах…

Леонідові Кулику йшов тоді 27-й рік. Він теж чув про сибірського феномена, теж дивувався його унікальністю. Але в той час студента Казанського університету хвилювали інші проблеми — він цілковито був зайнятий революційною діяльністю.

…Старовинний Троїцьк. Міська в’язниця. На днях сюди доставили одного пітерського революціонера. Його треба було звільнити за всяку ціну. Час побачень з арештованими. Десятки рідних, знайомих товпляться біля відчинених воріт. У цю мить до в’язниці під’їжджають дрожки. Кучер подає комусь умовний знак. Один із в’язнів вихоплюється з юрби, хутко стрибає на візок, і кучер чимдуж гонить коней. За кілька хвилин утікачі зникають за тюворотом.

Визволення революціонера не минуло для Кулика, а це був він, безкарно. Його заарештовують. Після відбуття покарання молодий Кулик приїздить із сім’єю до Міуса, де влаштовується помічником лісника. Тут, у Міусі, в житті студента настає переломний момент. До міста приїздить академік Вернадський. Вчений відразу оцінив допитливість і жвавий розум високого молодика в окулярах. “Нам прикомандирували дуже симпатичного, жвавого помічника — лісника Кулика, любителя мінералів і природи”, — писав з експедиції Володимир Іванович дружині. Там, в Ільменських горах, між маститим ученим і помічником лісника зав’язалася тісна дружба, яка тривала все життя. Зустрілися люди, об’єднані спільністю думок, відданістю справі, вірністю науці.

Після зустрічі з академіком Кулик переїздить до Петербурга, навчається в університеті, працює в Мінералогічному музеї. Розпочалося життя, сповнене великої творчої праці.

Якби Кулик прибув до Петербурга на кілька років раніше, він напевне зайнявся б дослідженням сибірської катастрофи, і вона, можливо, була б розгадана значно раніше і з меншими витратами сил. Однак життєві обставини склалися так, що на Підкам’яну Тунгуску Леонід Олексійович вирушив тільки через дев’ятнадцять років після падіння вогненної кулі, коли природа вже надійно сховала її таємницю.

Позаду в учня Вернадського вже була перша велика метеоритна експедиція. Буквально ганяючись за кам’яними гостями з космосу, Кулик об’їздив майже пів-Росії. Він побував у Києві й Саратові, Омську і Семипалатинську, Томську і Красноярську, Мінусінську і Канську — скрізь, звідки надходили повідомлення про падіння небесних тіл. До музею було доставлено близько двохсот космічних приблуд.

Тепер настала черга тунгуського гіганта. Залюблений у небо, а ще більше у рідну земну твердь, Леонід Олексійович не міг не зайнятися цим дивом. Він відчував на собі відповідальність перед наукою, історією, перед Вітчизною, на землю якої впав такий рідкісний гість із всесвіту.

— Оскільки це падіння сталося на території Союзу, — говорив Кулик в Академії наук, — то ми перед обличчям історії зобов’язані його вивчити, зафіксувавши всі наявні сліди цього явища. Тунгуський метеорит — грандіозна епопея метеоритної астрономії.

Ванавара зустріла Кулика рожевими спалахами бересту, похиленими дерев’яними оселями, дзвінким ґвалтом метких лайок і приглушеним сапанням оленів. Евенки привітно приймають “довгоногого Люче”, як назвали вони Леоніда Олексійовича. Кулик відкриває мету свого приїзду. Мешканців селища ніби хто підміняє. Вони стали цуратися дивного гостя, котрий кликав їх у “край мертвого лісу”.

Перед експедиційним загоном відкрилося дивоглядне, небачене видовисько. Ніби якийсь косар-гігант пройшовся тут, наче траву, поклав на землю буйний деревостій. Тиша. Ніщо не шелесне. Із завмиранням серця дивився Кулик на цю картину. Йому здавалося, що перед ним лежить не частка рідної впорядкованої планети, а якийсь позаземний шарварок, незбагненний космічний содом. “Приголомшлива картина відкрилася переді мною, — писав згодом Леонід Олексійович. — Тайга, котра ніколи не знала галявин, роздалася навсебіч, і могутні хребти білосніжних гір без будь-якої рослинності заясніли під яскравим промінням квітневого сонця… Ще недавно, як запевняли місцеві жителі, тут синіла тайга, безконечна, суцільна, могутня. Тепер уся вона знищена, повалена на землю, лежить паралельними рядами голих, без гілок і кори стовбурів, звернених своїми вершинами в протилежний від центру падіння бік…”

Це була перша зустріч Кулика з сибірським феноменом. Він навіч пересвідчився в достовірності падіння у районі Підкам’яної Тунгуски якогось небесного тіла. Якого?

Він зважився на відчайдушний крок-вирішив дістатися до місця катаклізму водним шляхом. Досі ще ніхто не наважувався на таке, тож навіть поради чекати не було від кого.

Коли збита з колод дараба відчалила, з берега долинув зловісний голос ванаварського шамана:

— Їдеш, байє? Ну, їдь, їдь…

Минув тиждень, другий… На сімнадцятий день Леонід Олексійович записав у щоденнику: “Шістнадцять днів ішли ми річкою Хушмо вгору, по двадцять разів на день переходячи її… врубуючись у завали нанесених водопіллям колод і переносячи вантаж на руках. Шістнадцять днів боролися ми зі стихією; і що не день — дедалі міцнішало усвідомлення того, що з кожним кроком я наближаюся до заповітної мети!”

Так, мета справді була близькою. Але не знав Кулик, якою саме виявиться ця “мета” і як довго йому доведеться йти до неї…

Ставши табором, дослідники почали вивчати околиці велетенської улоговини. Долаючи густі нетрі бурелому, вони кілометр за кілометром звужували коло досліджень.