Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович. Страница 49

Я бачу, як один зтих недоростків звивається на краю треку, мов риба, витягнута з води, — у нього зламано хребет, і його тіло корчиться в передсмертній агонії.

Кулі мчать на нас одна за одною, й іноді здається, наче ними хтось керує зсередини.

Проте я відчуваю, що цього разу зі мною нічого не станеться. Я немов перетворююсь на втілення могутньої сили, на нищівний таран. Ударом ноги вибиваю з сідла мотоцикліста. Він падає на трек просто під кулю, що котиться зі швидкістю триста кілометрів на годину. Я обминаю велетенський клубок із тіл мотоциклістів та інших гравців, що борюкаються на полі, під’їжджаю до самого бар’єра і лечу звідти вниз, таранячи головою бігуна противника, який замахнувся на мене києм. Чую, як хряснули поламані ребра. Від удару він злітає в повітря, мов з катапульти, і падає на зовнішню огорожу треку. Смерть спостигла його раніше, ніж він упав на землю.

Ще одна куля вилітає з гарматки і, невдало відбившись від поверхні треку, перескакує через бар’єр і падає серед глядачів. Вистава переноситься на трибуни. Сотні мільйонів чоловік, які зараз сидять перед телевізорами, напевне, перебувають у трансі, милуючись цією додатковою картиною бойовиська, показаною крупним планом.

Влучає куля і в мене. Відколи я став професіналом, таке траплялося зі мною не більше як чотири рази. Куля вдарила в лівий ролик і в ступню лівої ноги, я впав навзнак, але нічого страшного зі мною не сталось, бо швидкість кулі в центрі поля уже згасала. Один із тих поганців одразу ж кинувся до мене, але завдяки нашому мотоциклістові полетів до дідька в пекло — мабуть, сподіваючись, що знайде мене там. Не встиг я підвестися, як роликобіжець суперників помчав до мене на повній швидкості. Він, певне, уявив собі, що йому вдасться порішити славетного Джонатана Е. Проте я відскочив убік і зацідив йому ліктем у низ живота. Удар був страшний.

І знову я лежу навзнак, оглушений, безсило спостерігаючи, як помирає Мунпі. Жахлива сцена, наче в уповільненому фільмі, розігрується перед самими моїми очима, а я не можу поспішити на допомогу товаришеві. Мунпі лежить на полі, скрутившись у клубок. Противники поволі, не кваплячись, скидають з нього шолом. Один із них силоміць розціплює щелепи жертви і встромляє нещасному в рот кінець роликового ковзана, після чого б’є Мунпі по голові, аж поки зуби його розлітаються на всі боки. Б’є доти, доки не розвалює йому череп.

Трибуни шаленіють. Звичайно, камери мультибачення зняли цю сцену з усіх можливих точок, і телеглядачі побачать один з найбільш хвилюючих моментів зустрічі Токіо — Х’юстон навіть з ближчої відстані, ніж коли б сиділи на стадіоні.

Нарешті я підводжусь і знову включаюсь у гру. Все тіло в мене болить, але я знаю, що решта гравців почувається не краще. По кількох сутичках я відчуваю новий приплив енергії, що буває зі мною завжди, коли яв ідеальній формі. Незадовго до сигналу сирени про кінець матчу я дозволяю собі трошки розважитись.

Однією рукою хапаю за карк бігуна-японця, він втрачає рівновагу, і я б’ю його кулаком в обличчя. Потім, тримаючи за руку, тягну за собою, наче мокрий прапор, який більш не хоче майоріти на вітрі, І кладу на шляху однієї з куль. Потужним ударом куля розтрощує йому грудну клітку і відкидає тіло метрів на двадцять уперед.

— Оце картинка! — чую я захоплені вигуки.

Клійтес повідомляє мені новину, якої я давно чекав.

Фінальні ігри світового чемпіонату, що мають відбутись у Нью-Йорку, проводитимуться без обмеження в часі й транслюватимуться всіма телекомпаніями світу. Об’єм мотоциклетних двигунів буде збільшено із 175 до 300 кубічних сантиметрів, а на полі перебуватиме в грі одночасно чотири кулі. Крім того, у гравців, які поводитимуться пасивно й не виявлять належного бойового духу, забиратимуть шоломи.

— При таких правилах нема чого журитися, що час не обмежено, — кажу я. — Матч триватиме не більше години — на той час усі ми будемо мертві.

Потім ми вирушили на електромобілі у поїздку по моїх ранчо. Минаємо череду корів, — це найнезаперечніше свідчення мого успіху й багатства. Адже я володію приватною тваринницькою фермою, а люди ж — за винятком привілейованого класу адміністраторів — уже забули навіть, який смак має м’ясо.

— Хочу попросити тебе про одну послугу, Клійтесе.

У мене чомусь не вистачає сміливості подивитися йому в очі.

Я зупиняю електромобіль перед ворітьми, за якими починається тіниста дубова алея, що веде до ранчо. Стоїть. рання весна, повітря напоєне пахощами жовтих нарцисів, які саме розцвітають. Мені важко призвичаїтись до думки, що настане день, коли я помру, як і інші. Хотілося б, щоб мій прах розвіяли на цих полях довкола ранчо — ховати мерців уже давно заборонено, — хай би моє тіло послужило бодай добривом для квітів.

— Я б хотів, щоб ти привіз мені Елу. Це єдина людина, яка досі не стала мені байдужою, хоч минуло вже стільки років. Роби що хочеш, але я мушу її побачити за всяку ціну.

З Елою я зустрівся на початку червня на своїй віллі поблизу Ліона. За тиждень у Нью-Йорку має відбутися, фінальний матч світового чемпіонату. По-моєму, вона зразу вичитала в моїх очах таку пристрасть, що це змусить її покохати мене знову. Як усе ж таки я люблю її! Мені раптом спадає на думку, що до того, як я зустрівся з нею, до того, як став світовою зіркою і здобув славу й багатство на треках ролерболу-бойовиська, я був лише скромним докером без роду й племені.

Ела бере мене за руку, цілує мені пальці.

— Як тобі живеться, Джонні?

Її обличчя променіє чимось подібним до захвату.

Дні, що настають потім, сповнені насолоди й ніжності. Коли тіла наші спочивають, ми повертаємося до спільних спогадів: згадуємо, як трималися за руки, з якою радістю зустріли дозвіл на одруження, у пам’яті зринають назви книжок, що стояли на полицях у нашій квартирі над Рівер-Оукс. Часом ми не можемо чогось пригадати. Нічого не вдієш, адже минуло стільки років, а в нас немає сім’ї, немає нічого, що могло б надати сенсу нашому існуванню.

У нас є тільки два життя — її і моє.

Ось чому я прошу Елу, щоб вона розповідала мені про свого чоловіка, про місця, де вона з ним бувала, про їхній дім і взагалі про все, пов’язане з нею. Сам я розказую про жінок, яких знав, про Бартоломея, про Джіммі Клійтеса, про моє ранчо серед гір у далекому Техасі.

Звісно, я. міг би переконати себе в тому, що це лиха доля нас розлучила, але я волію дивитися правді у вічі: Ела просто покинула мене, бо тоді я ще був нічим. Звичайним молодим хлопцем, який тільки мріяв стати зіркою ролерболу-бойовиська.

Вранці у день свого від’їзду вона спакувала речі, надягла дорожній костюм і сховала волосся під хутряною шапочкою. Де й поділась лагідність у її голосі, ніжність в очах. Чимось вона нагадала мені мотоцикліста на полі, коли той вихоплюється з хаосу й тільки очікує сприятливого моменту, щоб ринути вниз і завдати смертельного удару.

— Прощавай, Ело.

Я хотів поцілувати її на прощання. Та мої губи лише ковзнули по хутряній шапочці.

Перед великою подією, яка має відбутися в Нью-Йорку, місто затопила хвиля справжнього божевілля. Юрби людей сунуть на площу Енергії і штурмують каси стадіону. Скрізь, де я з’являюся, натовп тисне на мою охорону, намагаючись доторкнутися до мене, немовби я святий, пророк або міфічний герой.

Матч незабаром почнеться. Наша команда, вишикувавшись на полі, слухає перші такти гімну Конгломерату Енергії. Я намагаюсь переконати себе, що сьогодні я в чудовій формі, але це мені не дуже вдається. Грає оркестр, тисячі голосів підхоплюють приспів нашого гімну: “Матч починається — слава цій грі!”

Я підсвідомо починаю ворушити губами, вимовляю слова і нарешті теж приєднуюсь до співу.

Переклад з англійської.