Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола. Страница 10

Боротися з партизанами-сімбу виявилося не так уже й складно: зброя у них була нікудишня, збереглась вона мало не з часів Стенлі і Лівінгстона. Окрім того, сімбу були дуже роздрібнені. Сімбу Пьєра Мулеле, сімбу Крістофа Гбеньє, сімбу Ніколаса Оленга, сімбу Гастона Суміала, врешті, просто сімбу… Їхня роздрібненість була нам на руку і допомагала брати великі призи — Моїз Чомбе платив за кожного мертвого сімбу, незалежно від того, належав він до загонів Гастона Суміала чи воював у лавах сімбу Крістофа Гбеньє…

Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго.

Капрал нашої команди був жовчний, небалакучий, та ніхто, окрім нього, не міг при потребі так легко спілкуватися з місцевими жителями на суахілі чи лінгала.

— Усташ, — казав мені, наприклад, капрал, — як звучатимуть команди: “Стій!”, “Марш!”, “Вперед!”, “Сидіти!”, “Не озиратись!”?

— Телема! Кенда! Токсі! Банда! Котала на пембеніте!

— А як ти зрозумієш прохання ображеного друга: “Бета не локоло на лібуму?”

— Бий його по животу! — втрутився в нашу розмову француз Буассар.

— А якщо чорний запитає тебе: “Мо на ніні бозалі кобета?”, тобто “За що б’єте?”

Буассар знову втрутився:

— Особисто я скажу йому: “Екокі то набакіса лісусу”, тобто “Хочеш іще?” — І Буассар весело заіржав. Він любив посміятися…

Пилюка на дорогах Катанги неймовірна. Та тільки-но джип вкотився в хащі, курява зникла, і нас оглушила волога пекуча задуха, крізь яку не могли пробитися ніякі звуки. Звичайно, десь угорі верещали мавпи або горлала птиця-носоріг, та їхні крики змішувалися з шелестом листя, з гулом мотора і не сприймалися як звуки живих істот. Так… Загальне тло… І, напівзварені, ми дрімали в джипі, доки він повз, трясучись, по слоновій стежці, кимось перетвореній на подобу поганенької дороги.

Я ніколи не заходив у тропічні ліси так глибоко, і мені було не по собі. Думаю, всі інші почували себе так само, за винятком капрала. Та у нього була своя слабість — він боявся темряви і замкнутих приміщень. Про це я дізнався, коли ми волочилися по нічпих шинках і кінотеатрах Браззавіля. Можу присягнутися, що в темному прокуреному приміщенні капрала цікавило не стільки те, що відбувалося на екрані, як шелести й зітхання по закутках. І я розумів капрала — у кожного можуть бути поважні причини не довіряти темним куткам і закритим приміщенням без запасного виходу…

Місце для табору знайшлося зручне — товстелезні дерева наглухо і з усіх боків приховували галявину, кущі ми позрізали ножами. Буассар відразу завалився в траву, і дим його сигарети приємно залоскотав ніздрі. Я теж сів, дістав з кишені свою пачку. Малиновий берет і темно-зелену маскувальну сорочку я скинув, підклав під себе, щоб не різало лікті і, отак вмостившись, дотягся врешті до відкритої французом бляшанки пива.

— Ба боле, а-а-а… Ба пі… Ба боле, а-а-а… — щось тягнув Буассадр.

У цій немудрій пісеньці йшлося про те, як гарно, коли нас двоє, а ніч темна… Типова пісенька француза, хоча слова з лексикону чорношкірих… А втім, “коли нас двоє, а ніч темна”, про слова можна не думати.

— Ба боле! — підморгнув я Буассарові.

Незважаючи на балакучість, він мені подобався, і я намагався триматися його. Займаючись такою роботою, як наша, дуже важливо мати поруч надійну людину….

Ми курили, посмоктували пиво і дивилися, як негриль бабінга, завербований у нашу команду місяців шість тому, порається біля польової кухні, а бородатий і здоровенний голландець Ван-Деєрт щось йому втовкмачує. Не знаю що, але здогадуюсь. Голландець терпіти не міг чорних, навіть до Моїза Чомбе, нашого роботодавця, ставився зверхпьо, з презирством. Та я ніколи не засуджував голландця — у кожного свої смаки… Так що можна вважати — голландець просто стежив за чистотою і охайністю бабінги.

Коли кухар покликав пас до столу, Буассар сів навпроти мене. В неофіційній обстановці ми, як правило, звали його Довгоголовим, тому що фрапцуз всерйоз запевняв: усі багаті люди — доліхоцефали! Найбільше ці твердження ображали низьколобого голландця. Зрозуміло, йому боляче було дізнатися, що за законами природи він назавжди лишається серед злидарів.

— Якби я жер стільки, скільки ти, Буассар, то ще й не таку голову відростив би. — Тільки так і захищався він від просторікувань француза.

Буассар усміхався. Він зовсім не наполягав на класифікації, почерпнутій ним із випадкової книжки, читати яку він міг тільки в хвилини кафара — безпричинної нудьги, що часом нападає на білу людину в тропічному кліматі. Буассар, власне, ніколи не відстоював свої теорії, та голландця він любив подражнити, бо на противагу французові Ван-Деєрт був твердо переконаний у природженій злобності іі лінощах африканців. А втім, такі, як Буассар і Ван-Деєрт, свого часу ходили походом на Чад, попрацювали в Гваделупі, втихомирювали Алжір і Марокко, тож повністю завоювали право на власні жарти. Навіть, скажімо, такі: Буассар сідав біля кухні, витягав з кишені важкий “вальтер” і довго гомонів з бабінгою про вірогідність його, бабінги, втечі до сімбу…

— Тоді я продам твій череп, бабінго, американським хлопчикам з бананів Сікорського!.. Ти не знаєш, що таке банан Сікорського? Це вертоліт. Такий великий метелик, навантажений хлоп’ятами в малинових беретах. Перший-лішпий з них дасть за череп негра купу доларів!

І показував “вальтер”:

— Ось ця штука й допоможе мені добути долари, бабінго. Коли ти тікатимеш, я стрілятиму тільки з цієї штуки. Ти зрозумів?

— Облиш негра, Буассар, — втрутився я, знаючи, що французові приємне таке втручання.

І француз справді сховав “вальтер” і перевальцем побрів до намету, всміхаючись усіма своїми шрамами. Принаймні так було вчора на нашій колишній стоянці.

А нині Буассар сидів навпроти мене, а поруч з ним горбився Ван-Деєрт.

Голландця я не любив. Навіть для легіонера він був занадто жорстоким і жадібним. На що такі здатні, Ван-Деєрт довів ще в Індокитаї, а до нас його занесло надруковане у шведській газеті “Дагенс нюхетер” повідомлення: “Кожного, хто цікавиться сільськогосподарськими роботами в Конго і вміє стріляти, просять подзвонити по телефону 03-91-38”. Голландець подзвонив. Він не міг не подзвонити, бо в ті дні його фотографії лежали в кишенях мало не кожного поліцейського Швеції…

Ліворуч від мене розташувався капрал і новачок — німець Шлосс. Шлосс був одягнений в акуратно підігнану форму, усміхався приязно, але все, що ми про нього знали, — капралові його рекомендував сам майор Мюллер, що симпатизував співвітчизникам. І хоча Шлосс нічим ще не проявив себе, капрал у нього вірив.

А ось п’ятий член команди досі лишався для нас таємницею. Практично ми навіть поговорити з ним не могли — він володів лише італійською, хоча на італійця мало був схожий. Дивний хлопець — він майже не пив, боявся дощів і грому. Та коли лягав за кулемет, можна було спокійно закурювати сигарету, сидячи на бруствері. Інколи вміння Ящика (так прозвали ми цього хлопця) просто лякало. Здавалось, кулемет — це продовження Ящика… До речі, в легіоні можна стати першокласним спеціалістом у будь-якій справі, коли вона безпосередньо зв’язана з роботою і, як усяка робота, пристойно оплачується.