Королеви не мають ніг - Нефф Владимир. Страница 17

І відвернувся від Петра, бо вважав, що своєю відповіддю дав йому відсіч. Але Петр уперся, мов осел:

— На чому ж тоді вони віддаляються або вирушають туди—то й туди—то, якщо в них немає ніг?

— Не знаю, — відповів фон Тротцендорф уже знуджено, — але, в усякому разі, не на ногах, бо саме поняття «королева» не сміє пов’язуватися з уявленням про ноги й про все те, що має до них відношення, бо ж ноги, — хай мені дарують дами, — розташовані в людини в страшенно незручному місці. Королева стоїть так високо, що може обійтися й без ніг. Це правило етикету при іспанському дворі дотримувалось неухильно, й англієць мав про це знати. Заперечення наявності в королеви ніг — не тільки один із численних суспільних догматів, а й пробний камінь міцності суспільних підвалин, і лихо тому, хто відмовляється цей догмат прийняти, бо без віри в абсурдність люди не могли б існувати, і годі вже про це. — І рицар фон Тротцендорф додав з усмішкою: — Яз подивом виявляю, що ця дискусія врешті—решт не була марною, бо наштовхнула мене на думку справді оригінальну.

— Це ще як на неї подивитись, — заперечив Петр. — Не така вже вона й оригінальна, бо якихось тисячу триста років тому щось подібне висловив і славнозвісний апологет Тертулліан, тільки чіткіше й елегантніше. Що ж до королевиних ніг, то я все ще не почув задовільної відповіді. Ви сказали, що королева стоїть високо. Але на чому ж тоді вона стоїть, — високо чи низько, — якщо не має ніг?

Тут уже товариство почало усміхатися й хихикати, а рицар фон Тротцендорф з гнівом, — а це аж ніяк не сприяє невимушеності розмови, — усвідомив, що симпатії дам і панів не на його боці, а на боці цього впертого молодого настири.

— Буде краще, коли ми закінчимо цю безплідну дискусію, яку я не розпочинав і до якої не дійшлося б, якби цей юнак виявився більш освіченим, — сказав він.

— Отже, ви визнаєте, що не можете відповісти на моє запитання про те, чи стоїть королева, точніше, на чому вона стоїть, якщо не має ніг? — запитав Петр.

Рицар весь зосередився.

— Стояння королеви — річ абстрактна, це все одно, якби я сказав: «Справа стоїть так і так», або: «Так уже повелося на цьому світі».

— Отже, королева не ходить і не стоїть, — наполягав Петр, — або, точніше кажучи, ходить і стоїть тільки абстрактно. Але це з усією очевидністю означає, що вона ніколи й не сидить, тобто не спочиває сідницею нa стільці, а сидить тільки абстрактно, так якби я сказав: «Цей аргумент засів мені в голові», а коли королева лежить, то це теж тільки абстрактне поняття, все одно якби я сказав: «Щось лежить мені на серці або засіло в голові», або: «Щось лежить, як на долоні». Я правильно вас зрозумів?

За ці міркування Петра було винагороджено схвальним сміхом. Баронеса аплодувала йому пахучими ручками, а рицар фон Тротцендорф побуряковів з люті.

— Юначе, — мовив він, — мені здається, що моє прагнення вказати вам на вашу обмеженість ви обертаєте в банальне глузування й силкуєтесь виставити мене на посміховище.

— Виставити вас на посміховище? — здивувався Петр. — Але як можна виставити на посміховище людину, котра з поважною міною стверджує, буцім королеви не мають ніг?

Рицар фон Тротцендорф випростався і набундючився.

— Що це означає? — вереснув він.

— Це означає, — відповів Петр, — що не можна очорнити чорне й намочити мокре.

Рицар фон Тротцендорф безпорадно озирнувся.

— Панове, порадьте, що мені зробити з цим хлопчиськом, який, видно, задер кирпу від того, що імператор похвалив його латинську базгранину. Адже я не можу від такого хлоп’яка вимагати сатисфакції. Але я також не маю наміру мовчки терпіти далі й бути об’єктом його зухвалої зарозумілості, якою він хоче похизуватись перед красунею, котра обвила його, наче плющ.

— Шановний, ви образили даму, яка довірилася моїй охороні й моєму супроводу, — сказав Петр і провадив далі, не зважаючи на протести та благання шляхетного товариства: — І тепер, навпаки, я повинен вимагати від вас сатисфакції. Якщо ви не маєте нічого проти, ми можемо почати негайно.

Рицар фон Тротцендорф зітхнув і галантно проказав:

— Ну що ж, коли так… Ні, не бійтесь, дами, я не вб’ю вашого мазунчика, я обійдуся з ним коректно, але нічого не поробиш, — це щеня хоче тицьнутись носом у калюжу, яку саме ж і напустило.

Поєдинки були суворо заборонені, і це мало той практичний наслідок, що вони проводилися без будь—яких формальностей, без свідків і таємно, зате частіше. Петр і рицар фон Тротцендорф поскидали на землю камзоли й капелюхи, оголили шпаги.

Зразу ж після першого схрещення шпаг, а відтак після другого й третього, і так само після четвертого і п’ятого, а тим паче вже після шостого й сьомого, досвідчений рицар фон Тротцендорф з тривогою відчув, що його молодий супротивник — не новачок, з яким легенько вдасться погратись, що в його довгих руках і ногах — сила дорослого чоловіка, а спритні рухи свідчать про те, що він не марнував часу й розвинув свої нахили до фехтування. Бажаючи якомога швидше покінчити з цим, рицар зробив усі свої диявольські випади, яких навчився впродовж свого сповненого авантур життя, однак хлопець відбивав їх спокійно й без натуги, немовби це була звичайна вправа з держаком від мітли; він не нападав, повільно відступав, але глядачі, які щиро вболівали за нього, бо його молодість і краса, поставлені під загрозу розсатанілим убивцею, оточували його ореолом симпатичного героя, який заради Правди ризикує життям у двобої з вусатим мракобіссям, стежили за поєдинком і коментували його шепотом бувалих людей. Тим часом як рицар прискорено дихав, а обличчя його, залите потом, побагровіло, Петр дихав наче новонароджений, і на чолі в нього не блиснуло ані краплини поту; було видно, що, добре усвідомлюючи перевагу свого юного віку, він явно вичікував, коли його старший суперник ухоркається й легені його не витримають. Те, що зрозуміли глядачі, зрозумів і рицар фон Тротцендорф і в відчаї вирішив поставити все на одну карту: замість того, щоб не робити так різко випади й ощадити сили, які в нього ще залишилися, він запропонував найшаленіший темп, на який тільки був здатний, отож дзенькіт схрещуваних шпаг злився в безперервне деренчання сталі, і повільно, проте впевнено вів свого супротивника, який задкував до калюжі, напіввисохлої, але повної в’язкого багна. Баронеса з тривогою стежила, як її чарівний юний залицяльник крочок за крочком наближається до жахливої ковзанки, й застережливо крикнула:

— За вами болото!

— Мерсі, — подякував Петр. — Так он ви як на мене, шановний рицарю? Ну, тоді в ім’я королев, достойних, шляхетних і справедливих, але не безногих, я попереджаю вас, що кладу край прекрасним хвилинам невинних жартів, якими ми розважались досі, й що справа повертає на серйозне. Вам відомий цей випад? Як видно, відомий, а ось такий чи ось такий? О, та ви, бачу, молодець!

Теревенячи так, Петр перейшов у наступ, а рицар фон Тротцендорф задкував і захищався, напружуючи останні сили.

— А тепер, дідусю, гоп! — вигукнув Петр і хльоснув шпагою понад самісінькою землею, тож рицареві, щоб йому не перебили щиколотки, хоч—не—хоч довелося підстрибнути. — І ще раз! І ще! Знову! Знов!

І рицар стрибав, ніби через скакалку, не здатний уже оборонятися, дедалі більше нагадуючи ганчір’яну ляльку, і коли Петр, бажаючи покласти край цій грі, жартома штрикнув його в праве стегно, він упав на траву, мов підкошений.

Пролунали оплески й вигуки «браво», переможця ляскали по плечу, — одне слово, це був тріумф, великий і небачений, серед якого, однак, фальшивим звуком пролунали слова чоловіка в чорному мундирі, начальника імператорської замкової варти, який рішучою ходою наближався до місця поєдинку в супроводі шістьох алебардників.

— Панове, хіба ви не знаєте, що дуелі заборонені? Віддайте мені свою шпагу, шановний, і ходіть з нами.

— Нічого не вдієш, — усміхаючись, сказав Петр.

І поки алебардники підіймали пораненого рицаря за руки й за ноги, щоб віднести його, Петр уклав шпагу в піхви й, розстебнувши ремінь, віддав її начальникові.