Королеви не мають ніг - Нефф Владимир. Страница 30

Аж до цього моменту Джованні з Петром трималися на чолі процесії, але тепер, не змовляючись, їхали останніми, позаду слуг, і, напружившись, пильно стежили за поведінкою чолов’яг у червоних лівреях; і тільки—но котрийсь із них обертався чи крутився на місці, вони відразу ж сягали по свої пістолі.

Лише через дві години повільної їзди трясовини змінилися горбистою місцевістю, полями й луками, які забігали в ліси. Юнакам відлягло від душі, їм навіть здалося, що червоні спини перед ними теж розслабилися; якщо слуги й справді замишляли якусь пакость, то, очевидно, поки була нагода, не знайшли в собі для цього достатньо відваги, а тепер, коли довкола знову був твердий грунт, раділи, що диявольська спокуса минула.

— Коли дістанемось до Відня, доведеться їх розрахувати, — пошепки сказав Петр Джованні. — Скільки їм платив твій батько?

— Не знаю, — знизав той плечима.

— А скільки в тебе грошей?

— Я зостався, як рак на мілкому.

— То як же ти збираєшся подорожувати далі?

— Падре, — відповів засмучений Джованні, — якщо я маю право осуджувати його світлу пам’ять, припустився тієї помилки, що відмовлявся говорити зі мною про свої фінансові справи. А в дорогу падре, — з міркувань безпеки, — ніколи не брав багато грошей. Я пам’ятаю, що коли ми шість років тому їхали до Чехії, він зупинявся дорогою в різних банках і там йому завжди виплачували стільки, скільки він бажав. Не знаю, як це в нього виходило, але в мене тоді склалося таке враження, що люди даремно ганяються за грішми — досить удатися до найближчого банкіра, і той дасть їх тобі стільки, скільки ти забажаєш.

— Це враження було трохи викривлене, — зауважив Петр. — Мабуть, твій батько мав акредитиви цих банкірів. Де ці акредитиви?

— Не знаю, — відповів Джованні. — Він носив при собі капшук дукатів, але паперів — ніяких.

— А в його сідлі не було нічого?

— Не знаю, — знизав плечима Джованні.

— А де те сідло?

Джованні, залившись рум’янцем аж по самі вуха, похнюпив голову.

— Де те сідло? — повторив Петр.

— Під час сутички з розбійниками в Маттео лопнула попруга чи ще щось, — зітхнув Джованні. — І я дозволив йому взяти батькове сідло.

— Damned, — сказав Петр. — Mille tonneres de nom de Dieu. Himmelhergott, das ist ja zum Kuckuck holen. [31]

— Лайся по—італійському, — благально мовив Джованні. Петр задовольнив його прохання й зіпонув:

— П….. M……

Джованні затулив собі вуха, бо вираз, який ужив Петр, був нестерпний для тонкого слуху освіченого італійця.

Поки юнаки так розважалися, лакеї почали зупинятися й, розтягнувши роти від вуха до вуха, задоволено стежили за сваркою молодих панів.

— Уперед! — гарикнув на них Петр і витягнув із ранця перед сідлом обидва пістолі. — Перший, хто обернеться, дістане кулю в лоб!

Поїхали далі. Петр уже не випускав пістолів з рук. Червоні спини лакеїв знову напружились і застигли.

— Вибач мені, Петре, — прошепотів за хвилину пригнічений Джованні. — Я справді ідіот.

— Ми обидва ідіоти, — відповів Петр. — Про ці акредитиви нам треба було подбати, ще коли ми сиділи в тій Льготі. Але коли ти заполонений думкою про завоювання світу, то з—під твоєї уваги випадають такі дрібниці, ось у чому заковика. Знаєш, про що я думав, поки ми в’їхали в ту трясовину? Що найбільший ворог людства — це папа. Як здобудемо владу, його першого треба буде приборкати й поставити навколішки. Потім об’єднаємо Італію, а тоді вже Європу. Карамба, якби я не просидів майже півтора року в Српно, то вже далеко просунувся б уперед.

— Стули писок, — урвав його Джованні. — Думай про те, що нам робити зараз, сьогодні, негайно.

— Зараз нам треба доїхати до Відня, продати там карету і всі речі, розрахуватися з лакеями і негайно їх звільнити, — сказав Петр.

— Про це подбає дядечко Otto, — сказав Джованні й знову повеселів, як дитина. — Цей тямить у таких речах, він знає, скільки платять лакеям, а може, й за карету з усім мотлохом викладе кругленьку суму, бо грошей у нього як полови, і йому навряд чи захочеться мене ошукати, а коли ми все перевіримо, то, можливо, ще виявиться, що цих акредитивів взагалі не було в сідлі, а що падре заховав їх у кареті, наприклад, у скриньці на коштовності, чи ще десь. Оглянемо, коли все заспокоїться, найкраще в маєтку Гайнесбургів, а якщо нічого не знайдемо, дядечко Otto закине за мене добре слівце перед віденським банкіром, щоб той дав мені грошей і без акредитива. Ну, а якщо ні, то вторгованого нам вистачить, щоб доїхати до дядечка Танкреда. Не журися, Петре, ми врятовані!

— Справді? — запитав Петр.

— Справді, — відповів Джованні. — Скажи, ти хоч уявляєш, скільки всякого добра ми веземо з собою? В самій тільки скриньці на коштовності, крім усього іншого, лежить перстень Чезаре Борджіа з діамантом завбільшки з голубине яйце; а ще соболині хутра, неоціненні картини, які падре возив із собою згорненими в рулони, і серед них одна справжня Мона Ліза пензля божественного Леонардо, і золоті зливки, і рукопис Діоскордія Педанія, за який падре свого часу заплатив такі гроші, що від цього всім чортам зробилося кепсько.

Вони їхали не зупиняючись і, нарешті, дісталися до Відня.

Це місто, яке називалося також Юліобона або Флавіана, було невелике, але збудоване грунтовно й зразково чисте, бо будинки, розташовані поблизу Дунаю, свої стічні води відводили по трубах прямо в річку, а будинки, що стояли далі від берега, — в закриті помийні ями, так звані сенкруб—ни; свиней на вулицю тут не випускали. Укріплене воно, тобто місто, було валами й мурами, ровами, і насипами, і вежами, такими міцними, що свого часу вони легко витримали натиск лютих орд турецького султана, і йому з ганьбою довелось вертатися додому зі стома тисячами свого войовитого люду. Висока вежа єпископського храму святого Стефана вважалася головною окрасою й орієнтиром Відня, який, між іншим, у всьому, за винятком згаданих вище славетних пам’яток, був містом звичайним, із чотирма великими ринками; на одному з них продавали хліб, на другому — фрукти й коріння, на третьому — рибу, а на четвертому, так званому Новому, — зерно. Перед укріпленнями, як уже зазначалося, протікала річка Дунай, найширша, найглибша і найбистріша з усіх європейських річок, і через неї було перекинуто кілька дерев’яних мостів, найширший з яких вів до головної брами, що називалася Замковою, і який уславився тим, що кожного року, коли йшла крига, він не витримував, руйнувався й через усю Угорську землю нісся аж до самого Скіфського моря (тоді воно ще не називалося Чорним), куди впадає Дунай; кілька років тому на цьому злощасному мості загинув сам пан Йоахім із Градця, канцлер Чеського королівства.

Переїхавши по цьому мосту, безперечно, вже добре відремонтованому, Петр і Джованні знов очолили процесію і звідти безпомилково, оскільки Джованні добре тримав у пам’яті топографію Відня, дісталися на той просторий майдан перед єзуїтською колегією, на якому продавався хліб і найбільшою окрасою якого був розкішний палац родини барона Гайнесбурга, збудований в італійському стилі на взірець славнозвісного palazzo Diamanti [32] в Феррарі, з тією лише різницею, що замість мармурових, у формі діамантів обтесаних плит, якими було обличковано фасад палацу феррарського, тут, відповідно до скромних віденських масштабів, діаманти були тільки намальовані темно—коричневою і білястою фарбами на світлому тиньку; але й це було виконано напрочуд гарно. На жаль, радість обох мандрівників від того, що вони досягли першої проміжної мети своєї подорожі, була затьмарена тією обставиною, що всі вікна цієї чудової будівлі були закриті дерев’яними віконницями, від чого вона справляла враження порожнечі й запустілості, тим паче, що враження це посилювала ще й зачинена брама; навіть після того, як Джованні загрюкав у неї бронзовим калатальцем у формі голови тритона, будинок лишився тихий і мовчазний, і тільки після тривалого грюкання, яке Петр посилив такими могутніми ударами руків'їв своїх пістолів, що один із них вистрелив і пошкодив фігурку амура, котрий сидів на карнизі, в лівій стулці брами відчинилося заґратоване вічко й у ньому з’явилася частина, — бо вічко було маленьке, — розлютованого чоловічого обличчя — спершу око, а потім губи; віденським діалектом вони сказали щось про хуліганів, харцизяк і негідників, на яких він, той, хто говорив, нашле слуг, лакеїв і таке інше.