Королеви не мають ніг - Нефф Владимир. Страница 34

Прибравши трупи, Петр і Джованні рушили далі; Петр вів за вуздечку Йоганнового коня, на якому сидів тепер Джованні.

«Я втер Джованні носа не тільки переносно, але й достотно, — думав Петр. — Я врятував йому життя, гроші й перстень; побачимо, які це матиме наслідки».

Наслідки не забарились проявити себе.

— Вибач мені, Петре, — сказав Джованні по кількох хвилинах мовчазної їзди.

— Що я повинен тобі вибачити? — запитав Петр.

— Я так безглуздо відповів тобі, коли ти мене повчав, що мандри — це праця: мовляв, я не забуваю про те, що я — граф Гамбаріні.

— А хіба ти не граф Гамбаріні? — здивувався Петр.

— Я граф Гамбаріні, але це було з мого боку нетактовно, розумієш? — вів далі Джованні. — Мій падре, вічна йому пам’ять, ніколи не сказав би чогось подібного перед людиною нижчого стану.

«Карамба», — подумки вилаявся Петр.

— Але головне те, що в нас знов є гроші, — провадив Джованні. — Хоч це лише мізерна крихта тих цінностей, які ми втратили. Сама Мона Ліза варта була цілого капшука золотих. Або слуги продали наші скарби неймовірно дешево, або Йоганн украв у них не все.

«Принаймні він визнає мої заслуги й говорить про ці гроші так, наче вони належать нам обом», — подумав Петр.

Діставшись до Інсбрука, міста чистого й багатого як на вигляд, так і по суті, де були резиденція ерцгерцога, сейм і парламент австрійських земель, друзі поселилися в найкращому покої найкращого заїзду й три дні веліли подавати їм найкращі страви і найкращі вина, щоб хоч трохи оговтатися після пережитих знегод, гуляли в заповіднику ерцгерцога, де тримали сарн, і ланей, і милих ведмежат, які їли прямо з долоні; тим часом найкращий кравець міста найкращими нитками шив для них новісіньке вбрання з найкращого сукна, бо Джованні наполягав на тому, щоб з’явитися на очі доброго дядечка Танкреда вирядженими так, як це личить юному графові Гамбаріні та його компаньйонові й захисникові; четвертого дня на найкращих конях благородної мадярської породи, яких можна було роздобути в Інсбруку, вони виїхали з міста. Йоганнового коня, норовистого й до того ж кульгавого на ліву задню ногу, Джованні продав різникові.

Поблизу кордонів Венеційської республіки їх чекала ще одна жахлива несподіванка, дасть Бог остання, бо на землі рідної для Джованні Італії все напевне піде вже гладенько й приємно; вони саме їхали глибокою лісистою ущелиною, як раптом, невідомо звідки взявшись, на них накинулася ціла орда маленьких, смуглявих, верескливих чоловічків, і подорожні ладні були вже подумати, що знову потрапили до рук грабіжників; але ватаг чи старший цих людців, чоловік пристойної зовнішності й поважного вигляду, так званий подеста, пояснив їм, що це не напад, а митний огляд, — мовляв, їм треба перевірити, чи не везуть вони вино й спиртні напої, і кремінці в великій кількості, і шовк—сирець, і сукно, і чи не Їдуть вони з країв, на які впала моровиця. Коли вони відповіли по щирості, що нічого такого не везуть і що прибули з землі чеської, де вже впродовж кількох років не було жодного випадку морової пошесті, подеста вклонився й не зовсім зрозуміло чому поцілував кінчики пальців на своїй правій руці.

— Дійсно, землі Чеської немає в списку країн, які потерпіли від морової пошесті. Але через які, смію запитати, міста панове проїздили?

— Через Відень, Пассау й Інсбрук, — відповів Петр. Подеста сумно стиснув губи.

— Ай—яй, через Відень, через Відень, — мені прикро це чути. Бо Відень після землетрусу, який пережило місто, вигубив мор, так що цього міста більше не існує. Через те мені звелено всіх подорожніх, які приїздять із цього неіснуючого міста, арештовувати й відправляти до табору, щоб там піддати їх la quarantena [35] — себто вони мають пробути там сорок днів, після чого з’ясується, заразні вони чи ні.

— Але ж це безглуздя! — вигукнув Джованні. — Коли ми ночували у Відні, землетрус тільки почався, отож чи настав там мор, у що я не вірю, ми не знаємо. Про Відень розповідають усілякі нісенітниці, а нас там уже й сліду не було.

— Я дуже шкодую, але припис є припис, — зітхнув подеста.

— Чхав я на ваш припис! Я не дозволю чинити над собою насильство! — закричав Джованні. — Я, граф Гамбаріні, і не подумаю дати себе замкнути в якомусь вошивому, брудному, триклятому карантині, грім би його побив!

Ображений подеста відступив крок назад, митники не—вдоволено забурчали й крочок за крочком, піднявши плечі, насупившись і затиснувши в руках пістолі, почали підступати до Джованні й Петра, щоб оточити їх щільним, грізним кільцем.

— Відведіть їх, — наказав подеста.

— Заждіть, панове! — вигукнув Петр і схвильованим тоном повів далі й так швидко, як тільки міг, владно піднісши руку: — Ми обидва дворяни й не хочемо противитись законам країни, на землю якої вступаємо, і я прошу в вас вибачення за ті слова, що їх мій молодший друг вимовив необдумано, бо він умирає від туги за своїм рідним містом Страмбою, котре покинув шість років тому і де його чекають розкриті обійми любих родичів — а найперше герцога Танкреда — і свідомість того, що час його повернення до місць, де він побачив світло цього світу, віддаляється на сорок днів, для нього нестерпна. Та dura lex, sed lex — закон суворий, але це закон, тут нічого не вдієш, отож ми після деякого, по—людському цілком зрозумілого переляку та розчарування охоче й добровільно підкоримось тому, чого ви від нас вимагаєте, і на доказ того, що ми з вами хочемо поладнати якнайкраще і в якнайприязніший спосіб, просимо вас прийняти ось цей наш невеличкий дарунок.

Ще не скінчивши, Петр сягнув у капшук з грішми, який Джованні носив при боці, й на довершення своїх слів сипнув довкола дощем червінців.

— А тепер даємо драла, — сказав він по—чеському Джованні, і поки чоловічки з криком, повзаючи навкарачки, штовхаючись та б’ючись, збирали грошики, друзі підострожили своїх жеребців; не звертаючи більше уваги на подес—ту та митників, вони пустилися чвалом під супровід кількох пострілів із пістолів, лайки та ще чогось, що дуже нагадувало регіт.

Переконавшись, що за ними ніхто не женеться, Джованні вирік щось таке неймовірне, що минула ціла хвилина, перше ніж Петр зрозумів, що цей світлочубий юнак говорить цілком серйозно.

— А ти добряче запустив руку в мою калитку. Я розумію: не наше засипалось — не наше й мелеться.

Петр зупинив коня.

— Та ти що, Джованні, з глузду з’їхав? — вигукнув він. — Невже не розумієш, що тим хлопцюгам нічого більше й не треба було і що якби ми не відкупилися жменею дукатів, вони обдерли б тебе, як барана?

— Я не маю нічого проти того, що ти запустив руку в мій капшук, — сказав Джованні. — Я кажу тільки про те, що ти запустив її надто глибоко.

Вони поїхали далі, і Петр по міцно стулених губах Джованні здогадався, що тому неприємний прояв власної скнарості й що він чудово усвідомлює, що якби Петр не зметикував, що розбишакова рушниця не набита, то вони обидва, цілком можливо, лежали б зараз у долині Інна, задерши підборіддя. Через те він сподівався, що Джованні вибачиться перед ним і спробує його, Петра, задобрити; та Джованні тільки супився й мовчав. А нагоди знову приголомшити Джованні блискучим подвигом Петрові більше не випадало, бо всі небезпеки було подолано, а те, що їх чекало попереду, була вже тільки італійська земля, яку називають королевою, вінцем усього й раєм, скарбницею світу, благословенною вітчизною художників і героїв, ареною історії, так званою Аузонією, Енотрією або Гесперією, в новітні часи — Італією: цю назву утворено від імені Італа, короля сіцілійського; земля ця неспокійна, й Еней Сільвій написав про неї: «Наша Італія, де нема нічого тривкого й де нема міцної влади, де слуги легко можуть стати королями, — над усе любить зміни; вона — вузький півострів у формі чобота, який відкидає зі свого шляху камінь і який із трьох боків обмивається морем».

— Ось вона, королева, про яку й справді не можна сказати, що в неї немає ніг, бо вона сама і є єдина нога, — сказав Петр, тим часом як Джованні, долаючи хвилювання, ковтаючи сльози, став навколішки й цілував землю, яка, крім інших своїх заслуг, породила на світ цього шляхетного юнака.