Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна. Страница 6

Саме це припущення і лягло в основу роману. Писалося легко, і я давно б закінчила книгу, коли б не зустріч із Завітаєвим. Я прийшла до нього проконсультуватися в одному суто технічному питанні. А вийшла з ясним усвідомленням того, що книга не потрібна.

Завітаєв не вірив в Атлантиду, і я нічого не могла і йому довести. Завітаєв сперечався надзвичайно майстерно. Він зіткнув обидві гіпотези і знищив їх взаємними доводами. Каскад парадоксальних міркувань, незліченна кількість зовні дуже переконливих доказів — і від моїх уявлень майже нічого не лишилося. “Подумайте, — говорив Завітаєв, — послідовники атлантичної гіпотези посилаються на те, що описана Платоном столиця Атлантиди схожа на місто Теночтітлан, що існувало в ацтеків. Звідси роблять висновок, що ацтеки копіювали атлантів. А ви посилаєтесь на те, що Атлантида мов дві краплі води схожа на Кноссу, розкопану археологами столицю крітського царя Міноса. Хто ж правий? І ви, і ваші супротивники. В цьому вся суть. Описана Платоном Атлантида схожа на будь-яке місто тієї епохи. Це найяскравіше свідчить про те, що Атлантида має міфічний характер. Адже в кожного реального міста є свої неповторні риси. А в Атлантиди їх нема… Шукати це міфічне місто марно. Але його можна створити”.

Пам’ятаю, спочатку мене дуже здивувало слово “створити”. Мені навіть здалося, що Завітаєв обмовився. Одначе він справді мав на увазі створення Атлантиди!

Тепер ідея Завітаєва здається мені цілком закономірною. Але тоді я була ошелешена. Я навіть пробувала заперечувати. А Завітаєв усміхався. Я не знала, що його проект уже схвалений…

У Завітаєва молоде обличчя і старе чоло. Контраст дивовижний. Чоло прорізане глибокими горизонтальними зморшками — вірна ознака, що людина живе напруженим розумовим життям. Пізніше Завітаєв признався мені: “Я відвик так просто відпочивати. Не можу позбутися думок. Єдине, чого я навчився, — переключати думки. Думаєш про одне, потім — раз! — наче важіль пересунувся… Скрегіт, скрип — і думки потекли по іншому руслу”. Я перепитала: “Скрегіт і скрип?” Завітаєв кивнув: “Ще й які! Думка, якщо вона чогось варта, не любить, щоб її виключали. Вона любить, щоб її думали. Але переключатися доводиться. Це замінює відпочинок”. На мій погляд — погано замінює. Саме тому в Завітаєва молоде обличчя, але старе чоло. І зморшки стають глибшими, коли Завітаєв усміхається.

“Не сподівався, що фантаст може бути таким скептиком, — посміювався Завітаєв. — Знаєте, це тому, що ви жінка. В глибині душі жінки консервативні. Навіть коли вони фантазують… Ні, серйозно, чому ви не вірите?”

Чому я не вірила? Важко сказати. Навіть у наш незвичайний вік ідея Завітаєва була надто незвичайна і надто смілива. Завітаєв пропонував створювати штучні острови шляхом керованого виверження вулканів.

Під час природних вивержень підводних вулканів інколи справді утворюються невеликі острівці. Це я знала. Але Завітаєв пішов значно далі. Він говорив про принципову можливість викликати витікання магми в будь-якій точці океану. Він висунув метод розрахунку, котрий, на його думку, давав змогу заздалегідь передбачати масштаби й результати виверження. Завітаєв говорив про нові порти в океані, про створення штучних перешийків (наприклад, у Берінговій протоці, між Азією і Америкою). Більше того: він планував зміну клімату шляхом створення захисних бар’єрів, що відкидали б холодні течії. Нарешті, він передбачав у майбутньому створення нових територій у наперед вибраних сприятливих кліматичних умовах. “Ви ж звикли до штучних морів та озер, — говорив він мені того вечора. — Яким фантастичним здавався колись проект повернення сибірських річок і створення моря в Сибіру! Тепер це вже реальність… Наступний етап — створення штучних островів. Людина перекроїть океан так само, як перекроїла материки…”

“Пам’ятаєте, як Брюсов описує загибель Атлантиди? — спитав того вечора Завітаєв. — Є в нього вірші… закінчуються вони так:

Дерзко умы молодые

Дальше, вперед посягнули,

К целям запретным стремясь…

Грозно восстали стихии,

В буре, и в громе, и в гуле

Мира нарушили связь.

Пламя, и дымы, и пены

Встали, как вихрь урагана;

Рухнули тверди висот;

Рухнули башни и стены

— Все. И простор Океана

Хлынул над Городом Вод!

Я пам’ятала ці вірші. Атланти “все, що можливо, осягнули”, і їх спіткало лихо.

“От бачите, — підхопив Завітаєв. — Надто багато знали — і тому загинули. Це повторив і Олексій Толстой в “Аеліті”. В цьому, якщо хочете, криється вся філософська основа міфу про Атлантиду. А мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — і тому створили новий материк, створили Атлантиду”.

Того вечора ми розійшлися, ні про що не домовившись. Але повернутися до роману я вже не могла. Проблема пошуків міфічної Атлантиди поблякла перед сміливістю ідей Завітаєва. До речі, Завітаєв ще тоді сказав мені, що перший-ліпший штучний острів назве Атлантидою…

Відмовитись від майже написаного роману було нелегко. Я спробувала повернути сюжет — нічого не вийшло. Спробувала ввести нових героїв, передусім самого Завітаєва, І знову нічого не вийшло. Тоді я відклала цей рукопис майже на два роки. Потім мене розшукав Завітаєв. Цього разу ми говорили дуже мало. Завітаєву не довелося мене переконувати. Того ж дня ми вилетіли до Владивостока. А ще через добу були на борту “Дінго”. Рукопис я все-таки взяла з собою…

— Та-ак, — сказав Ревзін, дослухавши розділ. — Так.

Він акуратно зібрав у портсигар покришений тютюн.

— Як це у вас там про Завітаєва мовиться?.. Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Я прочитала:

“Уявіть собі д’Артаньяна, але не молодого, з “Трьох мушкетерів”, а сорокарічного, з твору “Через двадцять років”, як завжди, честолюбного, але вже такого, що навчився порівнювати бажане з досягненним. Заберіть борідку, але залиште проникливий погляд гострих очей, залиште худорляве, енергійне, різко окреслене обличчя І хижий гачкуватий ніс. Замініть мушкетерський камзол на шкіряну куртку, а шпагу — на логарифмічну лінійку…”

Ревзін розсміявся.

— Знаєте, лінійка — це зовсім невдало. А втім, не в цьому справа. Тут усе — чисто зовнішнє.

Я спробувала заперечувати.

Ревзін ввічливо посміхався, покашлював, хитав головою. Потім сказав:

— Завітаєв справді не терпить перешкод. У дусі д’Артаньяна. Але за вашим Завітаєвим стоїть не рота мушкетерів, а наука й техніка двадцятого століття. Уявляєте цю силу? Д’Артаньян хотів влади, слави, багатства. А чого хоче Завітаєв? Виконати план експедиції? Мало! Забезпечити щастя прийдешніх поколінь? Мабуть, забагато! Справжній Завітаєв десь посередині. Тут складний сплав з багатьох, навіть суперечливих складових. І головне — впевненість, величезна впевненість! Ви звернули увагу — Завітаєв ніколи не сумнівається. Тут є над чим подумати… До речі, в яких це скафандрах ваші герої шукають Атлантиду?

— В надміцних.

— У над… яких?

— У надміцних скафандрах, — повторила я.

Ревзін усміхнувся:

— Ось у цьому вся штука! Вам здається, що досить додати слово “над” — і все пояснено… Скільки цих “над” у сучасній фантастиці! Надшвидкісні, надмогутні, надміцні…

— Пробачте, я не заважатиму?

Я не помітила, як до відсіку зайшов Завітаєв. Він стояв біля дверей, глибоко засунувши руки в кишені штанів, і іронічно поглядав на нас.

— Роботи підходять до кратера вулкана, — неголосно сказав Завітаєв, — Якщо це не перешкодить обговоренню споконвічних питань…

— Не перешкодить, — відповів Ревзін.

Ми пройшли до сусіднього відсіку; тут були прилади керування роботами-водолазами. На вузенькому, наче приплюснутому екрані світився, розмірено погойдуючись, яскравий промінь. Це працював телепередавач, установлений на одному з роботів. Швидкість спуску була велика, і я не могла розгледіти глибоководних риб, які потрапляли у промінь. Вони прокреслювали екран срібними смужками — і раптово зникали.