На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович. Страница 8

— Вирулюємо до анігілятора! — почув я команду старпома.

Він уже був здоровий.

Магнітні гусениці м’яко рухались по поверхні, надійно до неї “прилипаючи”.

Сьогодні космос здався мені особливо похмурим; можливо, у мене був поганий настрій — кляті пластинки не виходили з голови.

Проминувши центральний пост керування, ми попрямували до двигунів. Танкетки наші рухалися з швидкістю шістнадцять кілометрів на годину. Більшої швидкості ми не вмикали, бо це могло позначитися на якості дослідження поверхні корабля.

Повз броньовані шибки ілюмінатора пробігали знайомі обриси “Ізольди”. Пропливла кульова обсерваторія, з якої стирчали телескопи, націлені в різні точки Простору. Деякі телескопи повільно оберталися, ловлячи мізерно слабке світло далеких зірок.

Проплив житловий відсік, що мав протиметеоритний захист. За ним потяглися численні секції оранжерей, де була представлена мало не вся флора Землі — від полярного моху і сибірських сосен до тропічної орхідеї й апельсинових дерев Апеннінського півострова.

За оранжереями були вольєри для тварин.

Ми ніби везли з собою частку дорогої Землі. На столі у нас не переводилося свіже м’ясо — цим особливо пишався Лібін. І, що не кажи, готував Лібін надзвичайно смачні страви. (Трохи очунявши од пластичної операції, він негайно ж повернувся на “кухню”).

Мою увагу привернула якась пляма, що чорніла на поверхні складського приміщення. Я радирував про це старпомові.

— Для дослідження лишається Орленко, ви йдете за мною, — наказав Георгій Георгійович.

Нарешті ми проминули екрани, що захищали екіпаж від радіації ракетних двигунів.

— Будь уважний! — попередив старпом.

Півнеба затуляла тепер колосальна чаша, що повільно насувалася на мене, зростаючи на очах. Це була, власне кажучи, основна частина корабля — фотонний відбивач, те “вітрило”, яке давало “Ізольді” можливість розвивати субсвітлову швидкість. Відбиваючись од дзеркальної чаші, фотони, що утворювалися внаслідок сліпучих вибухів речовини й антиречовини, штовхали ракету вперед.

— Я перевірю зовнішній обвід, — пролунав у моїх навушниках голос старпома, — а ти займись анігілятором.

Я знав, що обвідна частина відбивача — найнебезпечніше місце на кораблі, бо там була підвищена радіація. Але водночас це одна з найважливіших частин корабля — вона давала можливість маневрувати. Для цього по обводу було розташовано ракетні двигуни. Вмикаючи деякі з них, можна створювати бокову тягу і цим змінювати напрям польоту.

Наблизившись до сфероїда, де раніше зберігалася антиречовина, а тепер перебували наші “полонені”, я похолов од незвичайного видовища. Хоч на сфероїді не було якихось помітних тріщин чи отворів, його поверхня ніби здулась. На ній з’являлися маленькі пухирці, що виростали на очах. Пухирець перетворювався в гнучку тремтливу пластинку, що відокремлювалась од поверхні сфероїда і тут-таки падала вниз. Внизу вона все більше й більше розплющувалася, розпливалась, наче млинець на сковороді, і швидко ставала невидимою, зливаючись із навколишнім фоном.

Що було робити?

Я впритул наблизився до сфероїда. Гусениці маніпулятора завмерли біля самої його поверхні, яка тепер здавалася живою.

Я насунув на голову шолом, у який було вмонтовано тонюсінькі проводи-“нерви”. Тепер біоструми мого мозку могли безпосередньо командувати щупальцями маніпулятора, як моїми власними руками й ногами. Я намагався схопити щупальцями хоч одну пластинку, але вони вислизали з дивовижною спритністю, обминаючи пальці-щупальця. Мені згадалося, як я відпочивав місяць тому в Середній оранжереї “Ізольди”, на прісноводному озері, яке ми називали чомусь Синім, хоч воно було прозоре, мов сльоза. Купаючись в озері, я часто натикався на невеликі зграйки пліток, і вони так само вислизали од мене, коли я намагався піймати їх.

Раптом я відчув пекучий біль у лівій скроні. Одне щупальце, що схопило нарешті пластинку, раптом стрепенулося, потім переломилося навпіл, спалахнуло і скрутилось, перетворившись на маленький клубок, що одразу ж розтанув.

Я подав команду і поквапливо відсунувся од сфероїда. Біль, спочатку зовсім нестерпний, потроху вщух.

Коли щупальце спалахнуло, я мимоволі скрикнув.

— Що, Володю? — пролунав у навушниках стривожений голос Георгія Георгійовича. — Щось трапилося?

— Пластинки просочуються з антибака.

— Ти поранений?

— Ні.

— Добре чуєш мене?

— Авжеж.

— Так от. Ти повинен негайно… — зненацька голос старпома перервався.

Даремно я щосили кричав у переговорний пристрій — відповіді не було. За Валентина я не боявся — зона, де він перебував, була відносно безпечна. Швидко вирішивши, я скомандував — і маніпулятор на повній швидкості рвонувся до відбивного дзеркала, де мав бути старпом.

Через кілька хвилин локатори виявили маніпулятор старпома. Я наблизився до нього і побачив таке, від чого кров захолола в жилах. Маніпулятор стояв, якось неприродно нахилившись. Од його гусениць зосталося лише кілька траків. Ведуча частина лівої гусениці розпалася на окремі деталі. Між ними кишіли пластинки. То тут, то там спалахували клубки білястої пари і одразу ж розвіювалися. Старпом — у нього було перекошене від болю обличчя — щось закричав, побачивши мене, але я нічого не почув: мабуть, його передавач було пошкоджено.

Події розвивалися катастрофічно швидко. Одне за одним падали уражені щупальця. Я здогадався, в чому річ. Старпом, мабуть, не встиг чи не зміг вимкнути зворотний зв’язок. І тепер од щупалець, що їх ламали й спалювали пластинки, його нервова система й мозок перебували у стані шоку.

Не можна було гаятись. Покінчивши з щупальцями, пластинки могли дістатися й до самого маніпулятора, і тоді старпому було б кепсько.

Повагавшись мить, я скомандував увімкнути променевий пістолет і спрямував його на пластинки, що копошилися між щупалець маніпулятора.

Мені здалося, що крізь броньоване скло шоломофона до мене долинув крик Георгія Георгійовича. Але це, звичайно, здалося: звук не міг передаватися в безповітряному просторі.

Коли я наважився глянути на старпома, він лежав у своєму кріслі, відкинувшись далеко назад: мабуть, знепритомнів. Це було краще — він не відчував жахливого болю.

Незабаром з пластинками було покінчено. Я взяв маніпулятор старпома на буксир і рушив назад…

Прокинувшись, я рвучко повернувся і, вилетівши з гамака, боляче вдарився об стелю каюти. Так, за ці роки я встиг одвикнути від невагомості, і до цього стану доводилося звикати заново.

Всі двигуни “Ізольди” тепер мовчали. Наш корабель став штучним супутником щойно відкритої нами нової планети, яка належала до системи подвійної зірки Бета Ліри. Ми рухались над нею по еліптичній орбіті. Десь під нами, на глибині понад двісті тисяч кілометрів, було видно поверхню невідомої планети. На жаль, планету огортав товстий шар атмосфери, і побачити щось до ладу не щастило.

Перебираючи руками вузькі перекладини вздовж бокової стінки коридора, я рушив до капітанської рубки. Там мав зібратися весь екіпаж “Ізольди”.

Становище наше було одчайдушне. Дві третини навігаційних і коректуючих приладів вийшли з ладу. В глибині душі я не переставав дивуватися, чому пластинки все ж “милосердні” до нас, людей?

Я неквапно пересувався — безглузді думки не давали спокою. Можливо, те, що ми досі живі, — просто випадковість? Чи це незбагненна примха пластинок?

По дорозі я наткнувся на велику голубувату пластинку — вона навіть не робила спроби напасти на мене — і думки мої стали зовсім фантастичними. Може, ці таємничі пластинки — жителі планети, яку ми щойно відкрили, і вони вирішили взяти нас у полон? Цим можна було пояснити, чому вони нас “милували”. Думка ця здалася мені занадто вже дикою, але чим більше я роздумував, тим більше зростала впевненість, що в чомусь я все ж маю рацію…

Жалюзі на коридорних ілюмінаторах було піднято, і можна було спостерігати, як сходить сонце. Його сліпуче блакитне проміння лилося в ілюмінатори, мов потоки розплавленого металу. Температура поверхні жаркого світила втричі перевищувала температуру нашого далекого земного Сонця.