Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович. Страница 11

— Як вам подобається? — торжествуюче питав редактор.

— Що саме?

— А те, як ми з проектом закрутили. Це ж заслуга нашого журналу. Скільком редакціям хлопчина посилав свій проект. А до нас потрапив, і от бачите.

Я просто сторопів від самовихваляння Антона Павловича, якого досі знав як людину скромну.

— Але ж… При чому тут ми з вами? Адже від думки Тараса Чутя зовсім мало зосталось. Це Макаренко… Самборський… І не ми, а професор Довгалюк познайомив їх з фантазією того хлопця.

— Так Довгалюк же наш старий співробітник. А Самборський, Макаренко — його учні, люди, які в редакції бувають. Де вони знайшли проект? В редакції “Зорі”. Хто гаряче відгукнувся на пропозицію здійснити цю ідею? Ми. Зрозумів?”

НЕСПОДІВАНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

“Кому ж все-таки належала ідея будівництва глибинного шляху?” Таке питання вже не вперше ставив я собі. І кожного разу, намагаючись відповісти на нього, приходив до висновку, що першим сказав про це невідомий мені Тарас Чуть, школяр із Стародніпровська. В мізку цього хлопця, який не знає не тільки основ інженерної науки, а, певно, шкутильгає і в питаннях елементарної математики та фізики, блимнув цей блискучий задум. Це означало, що ідея про прямий, цілком безпечний, швидкісний шлях між столицею й Далеким Сходом носилася в повітрі. Такий шлях був конче потрібний нашій країні. От чому такі інженери, як Макаренко та Самборський, відштовхнувшись від задуму Тараса Чутя, перевівши його ідею в площину можливого, почали працювати над проектом тунелю. Але й вони не були спроможні домогтися його реалізації. Завершив усе безумовно академік Саклатвала, вчений із світовим ім’ям. І знов я повертався до думки про Тараса Чутя і мусив віддати йому належне, хоча тільки завдяки щасливому збігові обставин його ідея почала так швидко наближатися до здійснення. Ще цікавило мене одне питання, якого я досі не розв’язав: “Хто буде душею будівництва, практичним здійснювачем ідеї?”

Цими думками хотілось поділитися з кимось з близьких людей, але це можна було зробити лише в деякій мірі з Антоном Павловичем. Був ще майор Станіслав Шелемеха, але він виїхав на великі військові маневри і затримався там на невизначений час.

Іноді до мене заходив Догадов, що завідував у редакції “Зорі” відділом листів. Оскільки питання будівництва тунелю трималося поки що в секреті, я не міг з ним говорити на цю тему. Правда, мені здавалося, що він дещо підозрює, бо часом наводив розмову на оборонні теми та на роботи науково-дослідного інституту будівництва. Щодо останнього, то, мабуть, його найбільше цікавила Ліда Шелемеха, з якою, нарешті, я його познайомив.

Часто, коли мова заходила про когось з відомих чи невідомих дописувачів, листи яких перечитував Догадов, я згадував Тараса Чутя і пророкував йому велике майбутнє. Якось, не втримавшись, сказав: “Здається, моє слово, що від цього хлопчика залежатиме багато в справі росту нашої техніки й посилення нашої обороноздатності”. Догадов тоді руба поставив питання:

— Олексо Мартиновичу, мені здається, що навколо імені Тараса Чутя існує якась таємниця. Я багато чую про нього від вас, від Антона Павловича, чув, як говорив про цього хлопчика професор Довгалюк, але й досі не можу зрозуміти, що особливо цікавого в його листі.

— Знаєте, — відповів я, почуваючи дружню прихильність до свого співбесідника, — Тарас Чуть — це хлопчик, на якого нам, журналістам, треба звернути увагу, як іноді звертають увагу на маленьких музикантів або художників.

— Між іншим, Аркадій Михайлович Довгалюк викликає цього вундеркінда [8] сюди.

— Я про це не чув.

— Невже? Власне, викликає його Антон Павлович, але з ініціативи Довгалюка.

Я справді про це не знав, але цей хлопець мене дуже цікавив. Тому цілком зрозуміло, що днів через три професор Довгалюк, мій редактор, Ліда та я їхали машиною на вокзал зустрічати поїзд, яким прибував із Стародніпровська Тарас Чуть.

Час був пізній, бо поїзд, що приходив за розкладом о дев’ятій годині вечора, на цей раз запізнювався години на три. Ми жваво розмовляли в освітленій машині. Тільки Ліда, що сиділа проти мене, була мовчазна й сумна. Останній час я її не бачив, не зустрічав також ні Макаренка, ні Барабаша і нічого не знав про її сердечні справи. Мені хотілось її розважити, і я розповідав різні стародавні анекдоти, але вона ледве посміхалась, а потім якось байдуже сказала:

— Від ваших анекдотів тхне нафталіном.

— Пробачте, мені здалося, що ви сумні, і я хотів вас розважити… Анекдоти такі, які знаю.

— Не сердьтесь на мене… Я дуже стомлена.

Я придивився до неї, і мене вразило, що вона значно блідіша, ніж звичайно.

Машина під’їхала до вокзалу, і ми ввійшли в вестибюль.

— Із Стародніпровська коли прибуває? — спитав Черняк носія, що стрівся на нашому шляху.

— Хвилин через десять.

Взявши перонні квитки, ми опинились на платформі, біля якої мав спинитися поїзд з нашим юним гостем. Сіяв дрібний осінній дощик.

Аж ось між багатьма станційними вогнями показався новий, що наближався до нас. Під великий навіс над платформою вкотився потужний паровоз і за ним застукотіли вагони.

Аркадій Михайлович витяг з кишені телеграму, щоб перевірити ще раз, в якому вагоні їхав Тарас Чуть. Там було: “Виїхав шістнадцятого поїздом шість вагон три місце дванадцять Тарас Чуть”.

Ми підійшли до третього вагона. Пасажири виходили один за одним. Це були чоловіки з чемоданами й портфелями, дами з коробочками, сумочками й різними пакетами, двоє чи троє вийшли з маленькими дітьми, але жодного хлопчика, якого можна було б вважати за Тараса Чутя, ми не побачили.

Ось уже вийшов останній пасажир, і провідник піднявся на східці вагона, наміряючись замкнути двері на ключ. І Ми розгублено перезирались. Але Черняк затримав провідника і спитав:

— Товаришу, у вашому вагоні, на дванадцятому місці, мав їхати хлопчина із Стародніпровська. Ви не помічали такого пасажира?

Провідник був людиною привітною. Він ствердив, що такого пасажира бачив, але не пам’ятає, чи виходив він з вагона, і зараз же пішов оглянути, чи не спить бува той на своїй полиці. Черняк піднявся в тамбур і слідом за провідником ввійшов у вагон. Ми втрьох залишилися їх ждати.

За хвилину Черняк повернувся:

— Товариші, зайдіть сюди, — сказав він схвильовано.

Охоплені тривогою, ми рушили у вагон.

— Хлопчика нема, — чувся голос Черняка. — Але на третій полиці над його місцем залишився чемоданчик.

Коли ми спинилися біля дванадцятого місця, — це була верхня полиця, — Черняк запропонував відімкнути чемоданчик і по речах зиявити, кому він належав. Але провідник не погодився, резонно посилаючись на те, що в таких випадках треба викликати представника залізничної міліції і в його присутності скласти офіціальний акт.

Тимчасом я нахилився і, глянувши вниз під полицю, помітив калоші. Оглянувши нову знахідку, ми прийшли до висновку, що вони можуть належати хлопцеві років тринадцяти-чотирнадцяти.

— Е-е, погана справа, — бідкався провідник. — Хлопець, мабуть, відстав. Вийшов десь на попередній станції і не встиг сісти на поїзд.

Довелося забрати чемоданчик та калоші і разом з провідником іти до чергового залізничної міліції. Там чемодан відімкнули і виявили, що він справді залежить Тарасові Чутю. В чемодані лежали його учнівський квиток і зошит з підписом.

На наше прохання було послано телеграми на попередні станції з запитом, чи не знають там про пасажира Тараса Чутя, який відстав від поїзда номер шість на шляху із Стародніпровська.

— Відповіді раніш як через дві-три години не одержимо, — сказав черговий по міліції.

Залишатися на вокзалі не було чого. Ми сіли в машину і рушили додому, розмовляючи про хлопця. Аркадій Михайлович картав себе за те, що, викликавши Тараса, не подбав, щоб його супроводив хтось із дорослих.

— Не хвилюйтесь, — заспокоював його Черняк, — завтра вранішнім поїздом буде тут. Мало хіба трапляється, що відстають від поїзда?