З далеких планет - Бердник Олесь Павлович. Страница 4

Капітан стежив за ними. Він був збуджений більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.

Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.

— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номер Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників наблизилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…

— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.

Ще мить — і одна з яскраво-червоних цяток згасла.

— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.

Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була навіть смерть когось з них.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:

— Наказую: підняти вхідні трапи! Основній групі розвідників і бійців зайняти становище оборони. Механікам готуватися до зворотного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втративши до нього цікавість:

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

5

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапилось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, яка, слово честі, не вкладалася б у рамки правдоподібності, коли б… коли б я сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. Приїжджай: мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені вирушити на рибалку. Я погодився. І ми вирушили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці лишалися там на ніч), ми побачили на небі великий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве, і супроводжувалося воно також дужим гуркотом, схожим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!

Ми ще раз викупалися разом з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам’ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було досхочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралися на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев лісу вийшло двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їхні вудочки й інші речі?.. Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!

Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Стьопи, що не відрізняються один від одного буквально нічим!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здавалось, не збиралися спинятися біля мене.

Здається, я крикнув:

— Заждіть! Зачекайте!

А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як вони дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва дивилися на мене зовсім не так, як дивляться взагалі люди, ну, не по-людськи! їхні блискучі очі не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нічого не висловлював. І май на увазі, вони нічого не говорили. Ані звуку!

Куди вони йшли? Я не мав і гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся і схопив одного з них за руку. І відсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася і сказала щось безживним гавкаючим голосом, — якісь незрозумілі слова.

І ось тут я почав щось розуміти. Не все, о, далеко не все, але дещо.

Я кинувся до колгоспників, що якраз виїжджали з двору на рибалку:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьопи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їхню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевидно, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.

Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!

Зникли руки й ноги, зникла голова, така подібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою. Дивовижна істота померла… Другий прихідець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лісу ще двох людей… ні, не людей, я переконався в цьому відразу! З лісу, наче йдучи слідом за попередніми, рухалося ще двоє Стьоп Лознікових, таких самих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшло ще двоє, витримуючи інтервали біля десятка метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, коли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари прихідців, так само абсолютно схожі на Стьопу Лознікова…