Весна-красна - Вишня Остап. Страница 13

Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:

— А я хочу, щоб басом.

— Басом хочете?

— Басом, тільки басом!

— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.

— Просимо, — кричать усі, — просимо!

А потім як заходилися усі, як заходилися:

— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!

— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.

Понаписували всім.

А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:

— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

А другий додав:

— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

Ну, що я міг зробити?

— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.

І зразу залунало:

Карії очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей…

А з другого кутка тихесенько попливло:

Через тії очі
Бандуристом став.

Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.

А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

III

Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…

На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…

Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.

І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

«За ваше здоров'я! Будьмо!»

Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.

Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.

Це — його фах, спеціальність…

А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…

Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…

Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.

Це — коли він працював на Уралі.

Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:

«Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»

— Ні, ні і ні! Треба використати.

І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…

А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.

І мертве оживає…

Потвора перетворюється на ажурне мереживо…

А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.

А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.

Марко Іванович Недужко…

Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.

Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.

Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.

І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…

Відбудовані аж тричі ажурні цехи «Запоріжсталі» повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…

Який він собою?

Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…

Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.

У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.

А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…

Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.

І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він «Недо», а за те, що він «Пере».

Родина Макарових.

Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.

Забайкальці…

На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.

Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.

Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…

Які вони?

Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.

Річ у їхній ударній роботі.

Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.

Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани…

З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов'язку — не беріться її «перетанцювати», бо не «перетанцюєте».

Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.

Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!

Іван Олександрович Румянцев.

Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.

Чому уславлений?

Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?

Та нічого подібного!

Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.

Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…

А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських «учнів», що перекривають учителя.

За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…