Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович. Страница 13

“Дивно, що людина ще здатна так гостро ненавидіти”, — подумала Віола. І можливо, це не так уже й погано… А втім, чи ж людина в повному розумінні слова? Аркадія — одна з найдальших галактичних колоній. Багатовікова автономія. Свій непохитний уклад життя. Інший шлях. Неземний.

— Справа ваша, вірити мені, чи ні. — Тон Віоли став навмисне зневажливим. — На запити з Землі ваш абсолют-транслятор не відповідав, а по радіо зв’язатись я просто не встигла, мій катер розстріляли з іншого судна, очевидно — вашого… (Заперечливий жест довготелесого.) Гаразд, не вашого. Тим паче нема чого зустрічати мене як ворога. Я тут для того, щоб допомогти… (“Яструб” презирливо скривив рота.) Що ж, убивши мене, доможетеся лише того, що закриють колонію. Вирішуйте.

У жовтих очах промайнуло щось схоже на недовірливу повагу. Велетень улесливо закивав, молодики перезирались, не знаючи, на чий бік стати. Нарешті, “яструб” стенув плечима, — “хай буде, як буде”, — показав сутулу спину, перший поліз у люк.

Нашвидку виритий бліндаж розміщався в кінці низького земляного ходу.

З потрісканої стелі при кожному кроці сипалися грудки на зіставлені в ряд столи. Господиня, пишновида, з ацтекським профілем і прекрасною синювато-чорною косою, застилала скатерку, сердито гриміла мисками, ревнуючи “своїх” до красуні з метрополії.

Віолі підсунули крісло. Приходили суворі вусані й бородані, ставили зброю в куток, клали капелюхи на стіл і відверто втуплювалися в гостю. Обід був готовий, але їсти не починали, чекали на когось названого в розмові “старим” і “Сократом”. Вона попросила пояснити те, що відбувається. “Ми вас не кликали, нам Земля у няньки не потрібна”, — огризнувся “яструб”; довготелесий зацитькав його і почав розповідати, допомагаючи собі жестами і з усіх сил намагаючись сподобатись. Чоловіки доповнювали оповідача, перебивали, пригадуючи деталі.

Місяця півтора тому за земним підрахунком часу, дозорці помітили великий зореліт, який дрейфував повз Аркадію. Спробували зв’язатися-не відповів. Запідозрили біду, послали бот. Зоряний заброда перетворив його в ніщо. Обурені аркадці повели в атаку увесь свій флот, — і на свою біду, здається, пошкодили ходову частину крейсера. З тих пір він обертається по орбіті навколо Аркадії — найбільше віддалення двадцять три тисячі кілометрів — і методично знищує поселення, спалює масиви ль сів. Невеличкий флот колонії перебитий ще в першому бою, станція зв’язку підірвана, — тому й Земля не змогла зв’язатися з Аркадією, і Аркадія була не в силі викликати Землю. (“Якщо б і хотіла”, — вставив “яструб”.) Що думати про корабель-убивцю — не знали, припускали навіть агресію чужого, нелюдського розуму.

…Справді, кровожерливість крейсера була загадкою. Секретом видавалася і психіка аркадців. Вони обурювалися не лише смертю ближніх, але й шкодою, заподіяною лісу. Ліс мав для аркадців якусь особливу цінність…

На всі важкі питання Віола одержувала одну відповідь: “Дочекайтеся старого, Сократ усе розтлумачить”.

Нарешті до кімнати ввійшла людина, яка справді нагадувала чоластого й кирпатого афінського мудреця. Різниця була лише в запилених чоботях, обвислому комбінезоні, маленькому кепі з зеленим дашком і резонансному деструкторі за плечима.

Увійшовши, старий передусім почав, крекчучи, скидати важезний деструктор — до нього підскочили допомогти, зняти широкі ремні. Потім, незграбно ступаючи, підійшов до Віоли, і вона мимоволі підвелася. Судячи з архівних відеоплівок і сеансів Відновлення, такі очі були в землян на схилі віку, коли земляни ще вміли старіти. Світлі озера в ярах зморщок, по-дитячому ясні й лагідні, з насмішкуватим блиском коло самого дна.

Вона відповіла на потиск жорсткої, мов коріння, руки, — “які жахливі набряклі вени, і пальці втрачають гнучкість!..” У примружених очах старого сяйнули глум і образа — Віола зрозуміла, що йому доступне читання думок…

Сіли.

Помовчавши, Сократ спитав з добре прихованим м’яким докором:

— Чому Земля згадала про нас… саме тепер? Крім того, — як дізналися, що в нас не все гаразд?

— Ми стривожені, оскільки у вашому районі стала переважати енергія руйнування.

Чоловіки перестали галасувати, прислухались.

— У нас є такі прилади, — сказала Віола, не дочекавшись розпитувань. — Прилади, які вміють відрізняти творчу енергію від руйнівної. Ми тепер зможемо знайти осередок творення в іншій галактиці. Так само ми визначаємо і…

— І виразки? — дражливо перебив старий.

При загальному нелегкому мовчанні господиня розкладала по фаянсових мисках запашне темне м’ясо, посипане травами, і шматки ніздрюватого свіжого хліба.

— Ваші вартові мало не вбили мене, наче шпигунку чи диверсантку, — посміхнулася Віола. (Вони навіть оком не зморгнули, почувши такі старі терміни, — очевидно, самі давно їх згадали. Довготелесий схопив себе за волосся, а потім помахав величезним кулаком настороженому “яструбу”.) — А може, ви просто не любите землян? Мені часом здається, що вас мало тішить наше втручання.

Старий мовчки їв, потім раптом вдарив по столу.

— Та не копайтеся ви в мені заради всього святого! Я ж відчуваю, прямо пальцями бабраєтесь у мозку… Любимо, не любимо, плюнемо, поцілуємо. Дайте п’ять хвилин спокою! — До нього швидко повернулась наївно-хитрувата безтурботність. — От земляни — завжди кудись самі поспішають та ще й шших у шию женуть, так. Несерйозний народ, метушливий…

За столом з полегкістю засміялися, напруження де й ділося. Веселилися од душі, начеб і не жили другий місяць у бункерах, і не стояли снопом у кутку деструктори, плазмомери, розрядники…

…Увечері вони вийшли на поверхню — Віола і старий колоніст, котрого звали Сократом. Ясний захід червоним золотом розлився над шапкою скель. Старий галантно й обережно вів Віолу під руку.

Причини особливого, трепетного ставлення аркадців до лісу поки що залишалися загадковими. Самі колоністи відверто вважали, — хоч і не казали про це вголос, — що кожен з них з’єднаний якимось енергетичним мостом з одним із дерев. Виходило, що від стану дерева залежить здоров’я і спокій людини. Це здавалося наївним, проте Віола відчувала якісь потоки, що виходили за межі особистих психополів…

— Отже, соромно, що доводиться залежати від Землі? Хочете самі розправитися, навіть ціною людських жертв?

Сократ розвів руками, зняв своє кепі із зеленим дашком — прогулюючись, вони прийшли до кладовища.

— Є такий гріх, Віоло. Іще… чесно кажучи, ми завжди боялися привертати до себе вашу увагу. Справді, нічого недозволеного ми не робимо… просто надто вже несхожі на інші колонії. Занадто. — Він пригнічено зітхнув. — Ну, тепер ви нам, звичайно, не дасте жити по-своєму. Он який суворий підхід: “Ціною людських жертв!”

Із старим було особливо важко. На відміну від більшості аркадців, іїотрі не полюбляли теорій, він точно знав, що за нитки зрощують людей з лісом. Знав, але приховував, а вивідати його думки непомітно Віола не могла. Сократ одразу відчував зондування.

— Чим же все-таки несхожі? — вкрадливо, відповідно до місця дії спитала Віола. — Якщо вже я тут, навіщо приховувати?

Він відповів не одразу. З-під засніжених, мов у Діда Мороза, брів вдивлявся в написи на обтесаних валунах: “Дорога мамочко”… “Спи спокійно”… “Тут спочиває”… “Люблячі сестри, дружина, син”. Під більшістю каменів, під доглянутими горбками в квітах ніхто не лежав. Умовні пам’ятники, порожні гробниці — кенотафи берегли самі лише імена тих, кого спопелила плазма, хто розсипався на атомний пил.

— Вам знайоме таке прізвище — Саянов?

Віола на своїх губах піймала слова відвертого зізнання. Саянов народився пізніше, ніж вона, але не прийняв безсмертя, серії оновлень. Це був дивний, мужній філософ, оригінальний мислитель, який наприкінці двадцять третього століття вийшов з руху “природників”. Віола чула виступи Саянова, навіть брала участь у диспутах щодо його ідей, відстоюючи протилежну точку зору. Пізніше він зник — очевидно, у великому космосі. Зараз би йому виповнилось… Але Сократу, якому дев’яносто два, не слід знати вік Віоли.