Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович. Страница 18

Коли, нарешті, було переговорено про все на світі, коли Ніка до найменших подробиць описала погоду в Томську, поведінку кота Митрича і сукню, в якій вона піде на зустріч випускників рідного екологічного навчцентру, Олексій поцмокав у мікрофон, висловив ревнощі до Нікиних колег-екологів і, дочекавшись цмокання у відповідь, вимкнув зв’язок. Приємно, коли на Землі все гаразд.

Зробивши кілька присідань, він вийшов через гермотамбур на оглядову палубу. Картина, як завжди, зачаровувала простором, сіянням, нерухомістю. Срібний купол нині спорожнілого профілакторію — під ногами; далеко винесена у провалля ялинкова кулька паливного резервуара; затінений згин кільця ремонтних причалів. А довкола — розсипи безодні… Зовсім поряд — виїдений окраєць Місяця, іржавим кольором схожий на вицвілі фотографії. Він, Олексій, сам на супутнику, начиненому автоматами; і він — у центрі кулі, в центрі Всесвіту.

Обернувшись, довго споглядав над собою бірюзову спінену Землю — немов океан за законами невагомості перетворився в чудернацьку краплю. Гарно.

Спину шкрябнув зумер. Довелося повернутися в крісло, що змінювало форму при кожному порухові, щільно облягаючи тіло.

Сигналила, проходячи Внутрішній Пояс від Місяця, флотилія транзитних вантажовозів. На зведеному табло бігли золотом по чорному знаки автоматичного рапорту: кількість суден — шість, тип — термоядерне суховантажне судно СТ-088, стрій — кільватерний, режим — гальмування. Інтервал, швидкість — усе в межах норми. Вантаж — метано-аміачний лід, самородні метали, пошта з Плутона і Юпітера. Заправка, звісно ж, не потрібна, ремонту теж не просять. Цілком звичайне проходження флотилії “грузовиків” із колоній.

Лівою рукою Гур’єв доторкнувся до біопанелі, щоб комп’ютер підтвердив командиру флотилії прийом рапорту, правою — через другий квадрат панелі попередив Землю-Вантажну про прибуття суден. Рух був звичний, машинальний. Наче він пригладив чуба. Очі диспетчера блукали по відеоблоку, а думки — по гирлу річечки Ушайки, тобто саме там, де лише якихось десять днів тому Ніка відразу ж після ривка згубила водну лижу, але не впала і перетнула в балетному піруеті мало не всю Том. Швидко кінчається відпустка, та ще швидше тьмяніють спогади, ніби вже спливли роки.

На екрані локатора промінь розгортки малював повзучу світлову гусінь-флагманське судно. Гравіприймач показував розмитий овал з яскраво-червоним центром, який згасав до темно-вишневого і чорного. Відеокуб мав найгостріший зір — у ньому бився, розганяючи в’язку темінь, метелик термоядерного “смолоскипа”.

Тепер залишилося тільки простежити, щоб усі шість “гусениць” щасливо проминули Внутрішній Пояс і були прийняті диспетчерами чергового космодрому Землі-Вантажної. Звичайно, статут є статут, але з цим, справді ж бо, легко впоралася б будь-яка з майже живих машин станції. Олексій, маючи непосидючу вдачу, часто дивувався: навіщо на станціях Поясів, які хороводами кружляють навколо Землі, тримають диспетчерів? Та ще нерідко таких, як Гур’єв, практикантів-переддипломників пілотських шкіл? Подумати тільки: двадцяти-двадцятидвохрічних юнаків, що марять субсвітловою розвідкою, змушують проводжати і зустрічати суховантажні судна, танкери, баржі, вести станційний журнал, канючити у Головної диспетчерської зайве планетарне пальне і переконувати якого-небудь затятого навігатора з Нептуна, що дезактивація відбере лише три години, а поки що можна подивитися мультфільми.

У такій практиці більше пустої муштри, ніж користі. Мовляв, учися терпіти, бути охайним, точно виконувати найнудніші обов’язки. У цьому, як здавалося Олексію, було щось патріархально-старообрядне…

Нехай призвичаєні очі стежать за “гусеницями”, які розмірено прогризають ходи в аркуші локатора, — пам’ять може повернутися до річки Томі, до води, що від холоду аж ломить зуби, до сосен, до Ніки, яка термосить серед каміння лукавого тюхтія — цуценя лайки.

…Він по-дитячому протер очі кулаками. Шосте суховантажне судно не було самотнім на екрані.

Під кутом до його несхибного курсу, помітно відстаючи, біг довгастий світляк.

На станціях люблять полоскотати нерви розповідями про локаторних привидів, які нібито примушують диспетчерів ганятися за неіснуючими суднами, а пілотів — іноді навіть гинути під час погоні. Але світляк при видом не був — або ж брехав увесь відеоблок. Гравіприймач показував щось схоже на похилу вісімку з двома яскраво-червоними центрами — нижній трохи більший, причому вісімка на очах стискалася в пузату гітару. Блукаючий камінь, чи що, — здоровенний космоліт, чомусь не розстріляний на Зовнішньому Поясі?

Відповідь надійшла раніше, ніж пальці Олексія встигли торкнутися квадрата аналізаторних пристроїв. Смоляний відеокуб, де тонув, мерехтячи дедалі слабіше, загрузлий метелик шостого судна, освітився новим спалахом. Пострілюючи синім, впливла оса чужого “смолоскипа”.

От цього вже просто не могло бути. Ніяк. Жодне з суден Системи, — ні ангіляційний велетень-міжзірковик, ні рейсовий вантажовіз, який обслуговує колоністів, ні пасажирський лайнер з оранжереєю і танцпалубою або вітрильна баржа, наповнена приладами космофізиків, — жодне з суден не пройшло б без рапорту мимо диспетчерської станції. Дисципліна командирів і екіпажів тут ні до чого: так запрограмовані всі без винятку суднові машини.

Корабель із загиблою командою й зіпсованою біоелектронікою? Але хто ж тоді керує двигуном?

Ніхто вже не чекав усерйоз послів інших цивілізацій, надії покладали лише на власні сили, на земний пошук. Та й перші дані універсального аналізатора були більш ніж прозаїчні: рідинний ракетний пращур! Чи ж йому підпорювати світлові роки?

А втім, розрахунок траєкторії здивував Олексія навіть більше, ніж тип судна. Гігантська парабола, ніби цей монстр справді падав із міжзоряного простору!

Але двигун могли запустити й недавно, де-небудь за Місяцем. Швидше всього, так і трапилось: ракета охолоджена майже до абсолютного нуля (до речі, це говорить про відсутність екіпажу) і тепер починає нагріватись… А може, з корабля-“матки”, який зупинився на межі Системи, падає цей зонд? Не дуже велика технічна оснащеність для розуму, що мандрує поміж зірками…

Він послав запит на загальноприйнятій службовій хвилі: “Судну, яке йде курсом… (цифри координат). Прошу рапорт польоту. Черговий диспетчер Гур’єв”.

Марно.

А інформаційне табло знай собі пише: довжина тридцять два метри, маса тисяча шістсот вісімдесят тонн, режим повороту…

Повороту?!

Атож. Ще хвилина-друга — і безпристрасний біокомп’ютер друкує: “Поворот закінчено. Режим прискорення”.

В усьому величезному тілі “Аякса” не спали лише вцілілі елементи сонячних батарей та ще ледь жевріючий вогник збудження серед кристалів “мозку”.

З тих далеких пір, як вогненна долоня обережно підняла над приморською рівниною башту “спейс фортресс”, а потім люто швиргонула в глиб світанкового неба, — відтоді схололо серце “Аякса”. Крижана темінь скувала його відсіки, застигла в трубах, камерах.

Колись зграєю сполоханих голубів шарахнулись літаки, що намагалися накрити пускову шахту: “нічні люди” в підземеллях бази і столиця, де над багатомільйонною панікою надривалися сирени, марно чекали падіння монстра. Не дочекались — ніби розтанула “фортеця” разом із залишками ночі…

Отямившись від страху, народ, як розлючений слон, розтоптав фанатиків. А через кілька років, усупереч зусиллям хазяїна відлетілого “Аякса”, прийшло роззброєння. Спочатку ядерне. Потім, після ряду кривавих спроб загальмувати час, — загальне і повне…

Відлітаючи далі й далі від Землі, глибше й й глибше поринало в мертвий сон серце “Аякса”. Проминувши пастки планет, що притягали, “спейс фортресс” випливла далеко за межі Системи.

Обгоріла башта дрейфувала в пустелі пустель. Сонце монетою виблискувало за бортом. Ще жоден земний корабель не бував у цих місцях.

Скоряючись владі Сонця, “Аякс” описав видовжену орбіту, рівну найбільшим орбітам комет. У розрахований час він повернувся до Землі, оточеної подвійним кільцем заселених супутників-лабораторій, заводів, енергостанцій, винесених за межі планети, щоб не захаращувати її.