Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович. Страница 9

Рагнар відкинув ковпак машини, виліз, заходився присідати.

Зовсім близько вже проклюнулася принесена здалека спора: зморшкувата шкаралупа луснула, немов рот, подражнила звивистим язиком. Із швидкістю ртуті в термометрі, що його взяли гарячою рукою, з наростаючим тріском проростав “ліс”. Наілю розлютувало, що Рагнар спокійнісінько присідає, як уранці в себе на віллі дід Тронхеймом, і вона закричала, обводячи рукою берег:

— Глянь! Та глянь же ти, які розумні! Ти розумієш, це діти, молодь, вони освоюють нову країну!

— Я дивлюся, — відповів присоромлений Рагнар і перестав розминатися.

…Підростуть білясті, м’які малюки на острові серед Теплих Озер, і старі розкажуть їм, що обов’язок нового покоління — освоювати пустельну країну. І знову вдарить великий гейзер, і вимуштрувана виверженнями “флора” Химери згорнеться в тугі клубки. Тоді молоді підхоплять спори і сіятимуть їх далі… Хіба ми не робимо те ж саме? Можливо, минуть століття, і виникне нова, поки неуявлювана єдність першопрохідців — людей і химер…

Віола йшла берегом, дбайливо обминаючи малюків. “Ліс” уже піднявся на весь зріст, в ньому було зовсім темно, і лише маленькі химери запалювали свої ніжно-голубі “габаритні вогні”, які в дорослих гігантів сягали яскравості прожекторів. Так, при власному освітленні, освоювалися переселенці. Віола бачила, як з-під кільчастого жирного “коріння” з тихим плескотом, кидались у чорну воду річки і мерехтіли, пролітаючи над близьким камінним дном, швидкі, мов ластівки, тіні…

Ззаду перемовлялися Рагнар з Наілею. Святковість обстановки подіяла навіть на товстошкірого варяга, і він висловлювався театральним шепотом.

— Ой, братики, — захопилась Наіля, — невже з ними великий летів? Це як учитель, так? А чому ми його не помітили?

Сяйво широким німбом вставало з-за стовбурів, подвійне райдужне сяйво на боках величезної химери. Лежала вона, з цілу галявину завширшки, товста й лискуча, немов якийсь величезний язик, і на її спині притулилося вже не менше десяти малюків…

Віола знала напевно: дорослої істоти в зграї не було.

І взагалі не було на Теплих Озерах химери такого розміру і виду, круглої, як млинець, з товстими, непристосованими для польоту краями, з білястими мармуровими плямами на шкірі…

— Ось вам ваша проміжна форма, причому живісінька, — сумно зарипів під шоломом Віоли голос Куніщгаа, і співучо погодилася Тосіко Йоцуя:

— Справді: швидше, споріднена тупикова гілка, аналогічна нашим горилам… А можливо, інша раса?

Отже, над “лісом” уже кружляли гравіходи з телелокаторами. Але ті, хто сидів там коло екранів, зовсім не розуміли того, що раптом з приголомшливою ясністю зрозуміла Віола. І Рагнар з Наілею теж нічого не зрозуміли, — навіть тоді, коли зірвався зі спини велетня малюк, але не злетів, — щось тримало його намертво, було малюку боляче, він увесь переливався вогнями і тріпотів, тріпотів, наче метелик у руці… Й інші малюки затріпотіли, силкуючись відірватися, але не змогли, і всі враз обм’якли, стали плоскими й на очах побіліли. І тоді, дивлячись на кволі тільця малюків, які розпливлися, мов медузи на сонці, Віола раптом відчула, що вони мертві. Мертві, бідолашні; піонери, втомлена молодь, яка з радістю кинулася на спину “старої” химери, котра заманювала знайомими сигналами домівки й затишку…

Бідолашні висотані малюки!

Зло багатолике й несподіване, особливо на шляхах пошуку.

Декілька нових маленьких літунів, радісно тріпочучи, спустилися на гостинну спину. Віола не вагаючись вирвада з кобури пістолет-паралізатор, що його призначали носити на планетах, де припускається розумне, але незнайоме життя. Їй тепер було паплювати на електричні залози, на гамма-промені, на ультразвук і магнітне поле, на все, що могло викинути з себе чудовисько…

— Не зачіпай його, всіх нас занапастиш! — закричав Рагнар, боляче хапаючи за плечі.

Наіля з несподіваною для неї силою відтягла його…

Віола вистрелила, закусивши губу. Тварюка задерла й опустила передній край, велетенська хвиля пройшла по всьому її тілу, перелякано влетіли малюки, одриваючись від спинних присосків, що враз ослабли. Стоячи перед танцюючим маслянистим грибом, перед багатотонною медузою, яка то відкривала, то ховала клубок чудернацьких щупалець під черевом, Віола стріляла доти, доки тварюка не втратила здатність рухатися і мозок її не заціпенів…

А тоді, переконавшись у своїй перемозі, дівчина полегшено залилася слізьми. Наіля хотіла було пригладити її, але Віола різко відкинула її руку. Ревла досхочу, на весь голос — байдуже, що чув увесь екіпаж “Перуна”, — ревла, зганяючи одразу і подоланий жах, і прикрість на Контакт, який не вдався… З дитинства так солодко не виплакувалася.

Знову торкнулося щось коміра… Вона різко, із злістю обернулася.

Навкруги, немов з подиву, химерно вигнулися “поліпи”. З неба святково сяяли промені прожекторів, тримаючи в перехресті галявину з людьми і паралізованим хижаком, а на плечі Віоли лежала, тріпочучи перетинками і часто дихаючи пухнастою спиною, маленька універсальна химера.

ЛІСОВИЙ ЦАР [8]

Безіменна планета, яка поки що мала тільки номер у каталозі ЗП (земноподібних), не була надміру небезпечною для земних розвідників (бачили страшніше), але й не радувала їх затишком. Була вона закута в подвійний кокон, дві оболонки — хмарну й болотну. Можна було бодай усе життя мандрувати по ній — і не бачити нічого, крім тьмяного блиску мілких стоячих вод, крім отруйно-зеленої плісняви з окремими островами джунглів. У болоті вирувало багате ненажерливе життя, народжене темно-червоним сонцем.

Але катер земної розвідки все-таки розпоров хмарне покривало, оскільки в спокусливій близькості від болотного світу сріблився на небі об’єкт Ікс.

Під час польоту Віола, котра звичайно мало цікавилася космологією, поставила несподіване запитання.

— Слухай, ти можеш мені пояснити по-людськи, не мовою посвячених, що це таке — ваш об’єкт Ікс?

— По-людськи! — Улдіс відставив чайну склянку, пирхнув, але, помітивши ображений порух брів Віоли, одразу ж пом’якшав: — А втім, Ві, ти маєш рацію, — я надто звик до спеціальної термінології… Загалом, це справді Ікс, він зовсім не схожий ні на що відоме… Він видимий, оскільки відображає світло зірок, у нього є лінійні розміри, але повністю відсутні маса, тяжіння, взагалі будь-які ознаки стаціонарного вихору континуума…

— Спасибі. Вважай, що я зрозуміла.

— Ну-у, дівчинко моя, я навіть не підозрював, що розвідники настільки необізнані в теорії абсолюту!

— Так само, як фізики-абсолютисти не знають азів навігації, — що для них ще непростиміше, бо кораблі називаються абсолютистськими.

Улдіс переконався, що талант Віоли дошкуляти переважає його власний, а тому пішов на мир:

— Гаразд, згоден, слухай. Навколо будь-якого згустка речовини, — навіть навколо елементарної частки, — має бути область енергетичних долів — гравітаційного електромагнітного, мезонного, нуклонного та інших. Ясно? А навколо Ікса такого немає.

— Ага, — сказала Віола, намагаючись не видатися надто неосвіченою. — Отже, Ікс — це не речовина?

— Схоже, що так. Б’єрнсон висунув цікаву ідею: на його думку, Ікс являє собою самостійний ізольований всесвіт, метагалактику… зі своїм власним простором-часом.

— Цікаво! — зраділа Віола, — Всесвіт-карлик, який плаває в нашому… у великому.

— Так, з нашої точки зору — карлик, не більше Юпітера.

— І там, всередині, також є галактики, зірки, планети — можливо, розумне життя?

— За законами абсолюту, континууми, що виникають, подібні.