Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 13
— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…
— Було б краще, якби вам менше здавалося, а більше працювалося! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував?.. А зараз — не гайнуйте часу та погляньте, що в нього пошкоджено.
Страшного не було нічого. Довелося лише змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-І тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:
— Лі, ти мене чуєш?.. Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — та й тільки. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося?.. Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини:
— В моїй електронній пам’яті цього не записано, вчителю.
ПРОДАНА ДУША
— Зачекайте!.. Хвилиночку!
Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабкодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:
— Ну?!
— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.
— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!
— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?
— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.
— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготнув товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?
— Самогубець-невдаха.
— А перед тим?
— Збирач недокурків та шукач недоїдків.
— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!
— Заощаджував на скрутний час.
Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, а проте — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!
А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.
— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!
— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?
— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…
— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…
— Ой, Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?
— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюся, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!
— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!
— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!
Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі, Борис не запам’ятав.
Наступного ранку він прокинувся на тапчані у зовсім незнайомій квартирі. Довго й тупо пригадував події минулого вечора., В голові гуло, шлунок вивертало, на душі було важко й огидно.
— Ну, прочухався? — товстунець підморгнув йому, посміхнувся. — Добряче врізали ми з тобою вчора!.. Вмивайся та похмелимося, а то душа палає!
Борис підвівся на тапчані, пошукав очима. Його лахміття ніде не було.
— Свій фрак шукаєш?.. Гай-гай, нема… Вкрали! — товстунець підійшов до шафи, подлубався там, шпурнув на тапчан купу одягу. — Бери!.. Собі купував, та бач — черевце виросло.
— Дякую… — Борис був зовсім збентежений. Ну, хай учора товстунець Джо нагодував і напоїв його з філантропічних міркувань. Але одяг… Тут пахне десятками доларів, а якщо судити з обстановки кімнати, Джо аж ніяк не мільйонер… Ні, тут щось не те!
“Щось не те! — повторив він подумки, коли почав одягатися після ванни. — Якщо незнайома людина розкриває тобі обійми — пильнуй кишені!”
Про свої кишені Борис міг не турбуватися — вони були порожні. А от те, що Джо збрехав, — непокоїло: цей новісінький одяг модного крою йому не належав ніколи… То що ж криється за такою підозрілою щедрістю?.. В Америці ніхто й не чхне задарма.
— Ну, чи довго ти там? — гукнув з-за дверей товстунець.
— Кінчаю… — Борис підійшов до люстра, обсмикнув на собі піджак. Як улитий! І — сто чортів! — надає зовсім іншого вигляду! Худорлявий — так це нічого. Сиві скроні — так зараз це навіть модно!.. Словом — хай живе!
Коли він вийшов з ванної, товстунець Джо сплеснув у долоні:
— Любенький мій, та ти ж — фігура!.. Ні, ні, я не шкодую, що стримав тебе вчора від купання в Іст-Рівері!.. Ти таки зробиш свій бізнес, великий бізнес!.. Запевняю: тебе візьмуть обов’язково!
— Куди візьмуть?
— Побачиш! — загадково посміхнувся товстунець. — Ось поснідаємо та й подамося.
— Попереджаю тебе, Джо: ні шпигуном, ні диверсантом я не стану. З мене досить.
— Любенький мій, про це не буде й мови!
— Тоді — гаразд.
Чверть віку перебування на чужині навчили Бориса Коровіна нічому не дивуватися і всього остерігатися. Прискорювати хід подій немає ніякого сенсу: за кожним, здавалося б, незбагненним фактом кінець кінцем криється великий чи дрібний бізнес, і треба тільки не дати себе ошукати. Отож Борис майже заспокоївся, цілком логічно визначивши, що сьогоднішній сніданок значно важливіший за завтрашній клопіт.