Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 18

Всі були приголомшені. Звичайно, обов’язок альянта — цілком добровільний; звичайно, за півсторіччя системи попарної імунізації таки трапилося кілька випадків зречення альянтів-боягузів, — які, до речі, через всезагальний осуд потім каралися весь вік. Але ж цього разу все було зовсім по-іншому. Мабуть, не існувало альянтів ближчих і рідніших, аніж Пауль і Март. Товаришували ще їхні діди. Товаришували їхні батьки. І вони самі, народжені в один день і одну годину, були друзями з перших кроків свого свідомого існування. Вони зростали і навчалися разом, вибрали один фах, мали однакові смаки та переконання. Занурені в науку, обидва так і не знайшли часу, щоб одружитися, і, маючи по сорок літ, усе ще були нежонаті…

А втім, якщо казати правду, ця “однаковість” викликалася зовсім не тотожністю здібностей та прагнень. Фізіологічно й психічно Март і Пауль розрізнялися, як небо і земля. Жвавий, меткий, непосидючий Март був незмінним лідером вайлуватого велетня Пауля. Саме Мартові належали ідеї всіляких витівок та пустощів, за які обом частенько перепадало в дитинстві. Мартові ж належали й ті справді “божевільні” теорії, за розробку яких обидва дістали звання академіків. Як у минулому, так і останнім часом Паулеві припадала роль виконувача задумів.

Але, слід віддати належне, Март завжди і все ділив з другом — і покарання, і славу. Всі наукові праці виходили під спільним авторством.

І ось тепер, коли академік Март був приречений на жахливу повільну смерть, його найближчий друг і альянт Пауль зрікся свого найпочеснішого обов’язку… Що сталося? Адже рік тому, коли мали оперувати Марта, Пауль, посилаючись на своє надзвичайно міцне здоров’я, пропонував віддати Мартові свою нирку заздалегідь, аби не допустити ще однієї операції в майбутньому. Він не здійснив свого наміру тільки через одчайдушний опір Марта.

Та що там рік тому, — і тепер, коли Марта поклали в клініку вдруге, Пауль відвідував його щодня. І раптом — зник. Зник напередодні вирішального консиліуму. За цим зникненням крилася таємниця. Може, навіть прикре непорозуміння. А йшлося ж не тільки про життя і смерть людини взагалі, а й про існування одного з найвидатніших учених планети. Отож Служба Життя, всупереч традиції, надіслала екстраординарний Сигнал Розшуку і вчетверте. Через кілька хвилин нейтринофор Головного Координатора надрукував на стандартному бланкові: “МАРТОВІ, ОСОБИСТИЙ ІНДЕКС № МКИА-235Р76. ПРИЙДУ НА ДОПОМОГУ, КОЛИ СЛІПИЙ ПРОЗРІЄ, А НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ. ПАУЛЬ, ОСОБИСТИЙ ІНДЕКС № МКИА-235Р75”.

Що це — маячня божевільного чи вияв смертельної ненависті?..

Але ж не було підстави ні для першого, ні для другого припущення. Отже, лишалося третє: альянти мали якусь таємницю, про яку не знає ніхто. А оскільки нейтринограма адресована особисто Мартові, йому треба її передати.

Академік Март досі не знав про сумний вирок консиліуму. За традицією Служби Життя хворого повідомляли про неминучість останньої операції тільки після одержання згоди альянта-донора. Март, певно, здогадувався, що справи його кепські, але йому не давали замислюватися, примушуючи спати по двадцять три години на добу, — цим, до речі, зменшували навантаження на хвору нирку.

Ні в кого не було сумніву: нейтринограма академіка Пауля не минеться хворому: напевно, зміст її буде для нього прикрий, — отже, і стан здоров’я погіршиться. Але хто знає, чи не криється в ній порятунок. Вирішили рискнути.

Коли академік Март прослухав нейтринограму, він смертельно зблід і прошепотів: “Я знав: це станеться рано чи пізно… Шкода… Як шкода!”

Він довго лежав нерухомо, — аж лікарі занепокоїлися. А потім мовив спроквола:

— Передайте йому два слова: “Вже зроблено”. А якщо він не відповість, негайно надішліть рятувальну експедицію до руїн нашої лабораторії в колишньому Інституті Актуальних Проблем. Академік Пауль буде там.

Вперше за весь час існування Служби Життя було подано Сигнал Розшуку вп’яте.

Але академік Пауль на нього не відповів. Він його просто не чув.

Призахідне сонце поклало тривожні відблиски на руїни циклопічної будови край лісу. Її зруйновано могутнім вибухом дванадцять років тому, і крізь розколини в бетоні та в проміжках химерно покручених балок давним-давно пробилися рослини. Проте і трава, і кущі — немічні та жалюгідні: тут ще й досі високий рівень радіоактивності.

Тихо-тихо навколо, тільки сюрчать коники. Їх тут сила-силенна: радіація їм не страшна, а птахи сюди не потикаються. Та ще набурмосилися біля своїх тенет велетенські потворні павуки.

Ці теж зуміли вижити і пристосуватися до нових умов.

Але ось раптом урвалося сюрчання, хутенько чкурнули в темні закутки павуки — серед завалу каміння почулися громохкі кроки, блиснуло щось металеве. Це — людина в скафандрі вищого антирадіаційного захисту.

Скафандр — важенний, а тут ще оцей лабіринт наїжачених металевих конструкцій і хаос уламків залізобетону. Людина просувається сторожко, незграбно. Зупинилася перед вицвілою, облупленою табличкою з емблемою найвищої радіаційної небезпеки. Торкнулася таблички металопластовою рукавичкою.

Трухлява опора не витримала доторку, зламалася.

Крізь товстелезні ситалові ілюмінатори шолома видно зосереджені й суворі очі людини. Її обличчя освітлюють пульсуючі спалахи індикатора. Це означає, що рівень радіоактивності перевищив усі припустимі норми. І автомат-інформатор у скафандрі торочить монотонно: “Границя захисту — небезпека!.. Границя захисту — небезпека!”

Людина не зважає на попередження. Вона просувається все далі й далі. Автомат-інформатор аж захлинається: “Небезпека! Небезпека! Небезпека!”, — і цей голос такий настирливий, що людина уриває його, клацнувши тумблером на грудях скафандра. Але індикатор в шоломі не вимикається. Він блимає дедалі частіше і яскравіше, і його криваві зблиски дратують людину. Цей гарячковий темп спалахів мимохіть примушує прискорювати кроки, а в такому хаосі це дуже небезпечно. Проте й зволікати не можна: вже починає сутеніти.

Людина намацала кнопку прожектора. Однак тільки-но з фари на грудях скафандра вирвався сніп сліпучого проміння, десь зовсім близько заверещала сирена, а коли замовкла — пролунав хрипкий голос: “Людино, увага! Заборонена зона! Заборонена зона!”

Людина здригнулася з несподіванки; швидко, наскільки дозволив незграбний скафандр, озирнулася. До цього місця поквапно шкутильгав триногий робот-інформатор. Його тоненькі кінцівки вправно вишукували найзручніший серед завалу шлях, і вже через кілька секунд він став перед людиною, не пускаючи йти далі. Його звукова апаратура за довгі роки бездіяльності розладналася, але закладену в нього програму він виконує з ретельністю автомата. “Людино, увага! Радіоактивна небезпека найвищого ступеня! Негайно покиньте зону!”. “Людино, увага! Я буду змушений вжити силу, щоб винести вас із зони!”

Людина мовчки підняла правицю. Спалахнув яскравий фіолетовий промінь, креснув по кінцівках кібера, перерізав їх. Робот упав, але не замовк. Тоді промінь креснув ще раз, — по гучномовцях на його круглій “голові”. Голос урвався на півслові. Однак система не втратила життєздатності і все ще виконувала запрограмовану функцію: мов собака з перебитим хребтом, покалічений робот повзе услід за людиною, щоб затримати її, врятувати від неминучої загибелі. Звідки роботові знати, що новітні скафандри вищого антирадіаційного захисту дозволяють перебувати в цій зоні протягом кількох годин?

А людина простує вперед. Часто вона зупиняється, нерішуче тупцює на місці: чи не тут часом?… Чи, може, отут? Так, напевне, тут!

Людина ввімкнула квантовий випромінювач. Фіолетовий промінь прокладає їй шлях через завал, — вперед і вниз, у підземелля. З гуркотом одвалюються брили залізобетону. Наче воскові, розрізаються на шматки стальні конструкції. Розжареною лавою обпливають прошарки скла і пластмаси. Спалахують і миттю згорають уламки дерева та клапті паперу; їх трапляється дедалі більше, і це свідчить, що напрямок вибрано правильно.

Людина настільки занурилася у свою руїнницьку працю, аж не помічає, що калічний робот підповз зовсім близько. Але не помічає вона й іншого, значно страшнішого: величезна брила залізобетону над її головою ледь-ледь тримається на проїденому іржею прутку арматури. Ніколи дивитися вгору. Та й не побачиш нічого — розколина тоне в непроглядній пітьмі. Однак недарма ж цей робот-інформатор свого часу належав до системи Служби Життя; його єдиним завданням скрізь і завжди було захистити людину, навіть ціною власного існування. На щастя, його локаційні системи і позитронний мозок не зазнали шкоди. Отож у ту частку секунди, коли іржавий пруток уже почав розтягуватися, але ще не розірвався, ввімкнулися піропатрони критичного резерву, і кулястий тулуб кібера впав саме в ту точку, де можна було затримати падаючу брилу.