Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 37

І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!

НЕЗВИЧАЙНЕ ІНТЕРВ’Ю

— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.

— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор глузує з мене. — Отже, це просто знахар?

— Гм… Певною мірою, так.

— І молодий?

— Не старий.

— Нічого не розумію!

Я припустився найбільшої, як на кореспондента, помилки: замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.

— І саме він створив оті чудесні ліки?

— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.

Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу:

— Гаразд, я вас познайомлю з ним.

Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт: їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка: молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…

Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері кімнати і сказав:

— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.

Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.

— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятися, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…

— Я не жартую, товаришу, — серйозно відповів Лобачов. — Оті чудесні ліки, про які ви збираєтеся писати, знайшов саме цей пес. Звуть його Пірат.

— Стривайте, стривайте! — вихопився я. — То це на його честь новий антибіотик названо пірациліном?

— Атож, — кивнув головою професор. — А параскозин — на честь баби Параски, яка вигодувала Пірата…

— І неписьменний?.. — схопився я за жартівливий тон розмови.

— Неписьменний, — скрушно погодився Лобачов. — Але вихований і чемний. Кореспондентів не кусає. Хоч і лається, коли вони перекручують факти.

Пес уважно прислухався до нашої розмови. Далебі, мені здалося, що він розуміє все і поглядає на мене з таким же лукавством, як і професор. Ну, то стривайте ж! Ви довго морочили мені голову, а тепер я перехоплю ініціативу! “Дослідник” не тільки неписьменний, а й німий. На всі запитання доведеться відповідати Лобачову.

— Вітаю вас, шановний досліднику! — жартівливо вклонився я собаці. — Чи не дозволите взяти у вас невеличке інтерв’ю?

Пес почухав задньою лапою вухо, але нічого не відповів.

— Погоджуйся, Пірате! — сказав Лобачов. — Правда, товариш кореспондент сьогодні ковбаси не прихопив, але за ним не пропаде.

— Звичайно! — ствердив я солідно. — Мене цікавить історія вашого відкриття. Чи не можете ви розповісти, як…

— Ні, не може, — втрутився професор. — Він краще покаже.

Не встиг Лобачов відчинити клітку, як Пірат прожогом вискочив з неї і помчав у протилежний куток лабораторії, до великої білої шафи. Професор пішов услід за ним, зняв з полиці щось схоже на акваланг і припасував його собаці на спину й груди.

— Можете сфотографувати нас, товаришу кореспондент. Ми в повному бойовому спорядженні.

Слово честі, я й досі нічого не розумів! Цілком машинально клацаючи бліцом, я придивлявся до амуніції пса, намагаючись збагнути її призначення. Я бачив: на спині у Пірата, напевно, ультракороткохвильова радіостанція, на грудях — щось схоже на мініатюрну телевізійну камеру.

Капосна тварина, мабуть, уже звикла фотографуватися і, звісно, вже не раз допомагала професорові кепкувати з надто довірливих представників преси. Побачили б ви, з яким серйозним виглядом стояв Пірат на задніх лапах та як гордовито повертав голову то праворуч, то ліворуч.

— Отак ми й блукаємо луками та полями, аж доки натрапимо на цілюще зілля. А телевізійна камера на наших грудях фіксує, де ми його знайшли та яке воно…

Цілюще зілля!.. Давно минув той час, коли твердолобі консерватори гоноровито перекреслювали всі досягнення народної медицини, забуваючи, що більше половини найвипробуваніших ліків одержують саме з отих трав та корінців. Нинішні фармакологи нишпорять по всій планеті, шукаючи нові цілющі рослини… Але яким чином знаходить їх оцей собака?

— Гадаю, ви пробачите мені деяку незвичайність початку нашого інтерв’ю, — сказав Лобачов. — Це я навмисне, аби ваш майбутній нарис був цікавішим. Але годі. Зараз ви дізнаєтесь про все… Пірат, попрощайся з товаришем кореспондентом… і нагадай йому про двісті грамів ковбаси.

Вже без щонайменшої іронії, а навіть з якоюсь підсвідомою шанобливістю я потиснув шорстку собачу лапу, і ми з Лобачовим попрямували до невеличкої кінопроекції в другому корпусі інституту. Дорогою професор розповів мені історію Пірата.

Це було восени позаминулого року. Однієї суботи Лобачов, аби розважитися, поїхав на полювання у давно відомий йому хутірець Суху Балку на Чернігівщині. Як там йому полювалося — не варто розповідати, але якось вранці до нього примчав хлопчисько і залементував, що в діда Максима, пасічника, сказився Пірат, і цуцика негайно треба застрелити.

Доки Лобачов зібрав свої мисливські причандали та поки добіг до пасіки, Пірат перекусав сусідських собак та й чкурнув геть із хутора.

Покусаних тварин знищили; усім, кому могла загрожувати небезпека захворіти на сказ, зробили щеплення. І тільки дід Максим та баба Параска, яким належав Пірат, навідріз відмовилися од уколів. Даремно лякав їх професор, що сказ в останніх стадіях — невиліковний.

— Ат, дурниця! — одмахувався дід. — Пірат нас не покусав, а дохтурам я не вірю. Ви кажете-”невиліковний”! Ось побачите: не мине й двох тижнів, як Пірат прибіжить додому цілісінький та здоровісінький. Ото так і знайте: якщо хворий собака забіг десь із дому — він собі цілюще зілля шукає. І знайде, анахтемська личина!.. А лікарі ніяк не можуть знайти. То давайте поб’ємося об заклад на вашу рушницю, що Пірат вилікується. Його мати, кумова сучка тобто, яку вовки розірвали позаторік, теж отак сказилася — і одужала.

— Гаразд, гаразд, — неуважно погодився Лобачов. — Я над’їду сюди через два тижні.

Звичайно ж, він не надав дідовим словам ніякого значення, але дуже непокоївся долею двох старих, що через свою впертість можуть захворіти і загинути в муках.

To був здивований Лобачов, коли, завітавши в Суху Балку через півмісяця, дізнався, що Пірат не так давно приплентався додому — миршавий і кволий, але живий та здоровий.

Те, що собака справді хворів, доведено точно: одна з покусаних тварин, яку лишили для контролю, загинула саме від сказу. Те, що Пірат одужав повністю, — довели якнайстаранніші дослідження.

І професора Лобачова осяяла думка. Це було боязке припущення, професор не наважився розповісти про свою ідею навіть найближчим друзям. Та все ж він вирішив ризикнути.

Не шкодуючи анітрохи, Лобачов віддав дідові свою рушницю, на яку задивлявся не один мисливець, а натомість одержав у подарунок простацького й товариського Пірата.

Професор Лобачов помовчав, а потім сказав задумливо:

— Як не дивно, але багатьом з нас притаманний упертий і шкідливий консерватизм мислення… Адже чув я раніше про самолікування тварин?.. Чув. І відмахувався недбало: “А, інстинкт!” Знав, що пташка, навіть народившись на чужині, за тисячі й тисячі кілометрів, знаходить свою домівку? Знав. “Інстинкт, та й годі…” А те, що тварини в пустелі безпомилково знаходять джерела води на відстані сотень кілометрів, те, що всіляка нерозумна дрібнота за кілька днів передчуває стихійні лиха? Знову ж — інстинкт! Під це слово ми загнали все, що неспроможна пояснити наука, — та й заспокоїлися. Замість того, щоб дослідити й використати на благо людства отой могутній, вигострений за сотні мільйонів літ еволюції засіб боротьби за існування, інстинкти з чиєїсь легкої руки було визнано чимось надто примітивним, архаїчним, а вченого, який у своїх дослідженнях базувався б на інстинктах тварин, здійняли б на глум…