Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 8

Нестерпний біль пронизував усе моє єство, — о, який біль! Адже я, Крузів психодвійник, мав свою власну нервову систему, яка сигналізувала мені про щонайменше пошкодження. А тепер мене шматували повільно, по-садистському, і я не міг навіть зойкнути.

Але найстрашніше почалося тоді, коли Круз заходився нищити мої органи чуття. З кожним знищеним фотоелементом, з кожним потрощеним мікрофоном чи п’єзодатчиком я втрачав неоціненну частку моєї особистості — сліпнув, глухнув, утрачав відчуття дотику. З жахливою закономірністю весь нескінченний Всесвіт стягувався для мене в незміряно малу цятку, в якій буде все і ніщо.

І ось, нарешті, зостався один-єдиний фотоелемент… Ви не помітили його, він над входом в ущелину… Круз лишив його навмисне, я це знаю.

Ні слова не сказав він за весь час. А коли докінчив руйнування, вийшов з ущелини, ліг отам, де ви його знайшли, і більше не ворухнувся. Мабуть, проковтнув отруту.

Всі оці довжелезні сто тисяч ваших років він бовванів перед моїм одним-однісіньким оком! Ні кліпнути, ні одвести погляд… Таке міг вигадати тільки найстрашніший садист!

Я благав неймовірного щастя — хай влучить у нього випадковий метеорит, розмете його прах у Космосі! — Марно! Я напружував усю свою свідомість, аби збожеволіти, втратити здатність сприймати оточуюче… Марно: мене було розраховано і побудовано так надійно, що пошкодження навіть мільйонів логічних ланцюжків не позначилося б на моїм розумі. Отож я жив, існував, — без сну, без відпочинку… і так тривало сто тисяч літ!

Голос затремтів і урвався. Голос фонетичної установки “Сіріуса”, привласнений… Ким?.. Іншою машиною?.. Ні, це не машина, бо ця кібернетична злагода вже набула здатності осмислити сама себе… Але ж це і не людина… То хто ж тоді? Просто мисляче створіння?.. Істота, яка живе своєрідним життям, мучиться, страждає і як найбільшого щастя благає смерті. А чи мають право Кім та Аста, двоє випадкових людей, убити цю істоту?

Моторошно було їм у ці хвилини. Все почуте виходило за межі людських уявлень, пригнічувало несподіваністю ситуації.

Перша зустріч з братами по Розуму… Не такою вона уявлялася. Вона мислилась не фіналом трагедії, а прологом світлої, радісної феєрії поєднання двох неповторних цивілізацій. А тепер виникає тільки одне питання: чи можна бодай на добу продовжити нестерпні муки цієї багатостраждальної істоти, щоб хоч дещо дізнатися про давним-давно неіснуючу планету Тао та її нещасливих мешканців?

Кім тривожно глянув на Асту. Вона повільно похитала головою: ні, не можна! Та й сам Кім розумів: надто дорога ціна для задоволення цікавості! Хай там хто не є ця мисляча істота — треба виконати її волю. Закони гуманізму — священні!

І немов прагнучи розвіяти їхні останні сумніви, Круз сказав неголосно:

— Я переслав на ваш “Сіріус” дуже велику інформацію про Тао і таотян, бо після моєї смерті ви вже не дізнаєтесь нічого… Не розкрив тільки суті гравітаційного резонансу. Боюсь… Надто мало я знаю вас, щоб віддати до ваших рук таку страшну зброю… Не гнівайтесь на мене за це. Інакше вчинити я не міг.

— Ми не гніваємося, Крузе… — сумно сказала Аста. — І ми… виконаємо вашу волю.

— Я це вже знаю… Я сприйняв біоструми ваших мозків, хоч і не дуже чітко. І розповів усе так щиро тільки тому, що повірив вам…

Отож вислухайте до кінця. Ви — в мені. Навколо цієї апаратної — товстелезні шари крихкого, схожого на губку матеріалу. Це мій мозок. Від нього тунелями в усі боки, майже до поверхні астероїда, тягнуться такі ж сяжки — це мої нерви. Ніякої містики-у напівпровідниковій губці відбуваються такі ж елементарно прості процеси, як і у ваших примітивних кібернетичних злагодах, — та зрештою, як і в мозкові живої людини. Тільки й того, що кількість моїх “нервових клітин”, коли їх так можна назвати, надзвичайно велика, а споживають вони мізерно мало енергії, яку постачають мені термоелементи та резервні атомні батареї. В мене є лише одна вразлива точка, де збігаються воєдино всі інформаційні лінії. Там закладено невеликий ядерний заряд. Вибух цього заряду шкоди вам не завдасть.

Мабуть, ви хотіли б ще раз запитати, яким чином я підкорив ваш “Сіріус”? Тепер я скажу. Круз знищив лише найголовніші мої антени та випромінювачі. Про деякі — малопотужні — він, мабуть, забув, бо людська пам’ять недосконала. А посадочну антену, певно, лишив навмисне: адже це — та чаша, в яку знизився ваш “Сіріус”. Якби він зруйнував її, то порушив би і мою нервову систему — саме там у надрах астероїда розташовано мій центр уяви.

Ось уже кількасот ваших років мої куці антени коли-не-коли перехоплювали уривки радіопередач. Я мав досить часу, щоб проаналізувати їх, скласти приблизний словник. Не раз пробував налагодити зв’язок, але мене, мабуть, не чули, — надто малу потужність мали мої передавачі. І нарешті мені пощастило: ваш зореліт проходив на порівняно невеликій відстані, та ще й якраз у зоні дії моєї посадочної антени. Я передав йому сигнал: “Людина в небезпеці! Негайно на порятунок!”

— Людина в небезпеці! — Кім ляснув себе рукавичкою по шоломі. — Ну, звичайно ж! Тільки цей сигнал кіберштурман виконує навіть всупереч іншим наказам Головного Кібера! Ну, а далі?

— Коли “Сіріус” наблизився, я передав йому інформацію, що я — Головний Кібер рятувальної експедиції, отже, він мусить скорятися тільки мені. І він скорявся, аж доки… аж доки я скомандував йому вирушити в Космос без вас…

— Ви дали йому такий наказ?!

— Так… — глухо сказав Круз. — І це — вже мій, суто мій злочин… Я боявся, що ви полетите геть, не бажаючи знайти мене, і моя нестерпна мука розтягнеться ще на тисячоліття… Я сказав усе, люди Землі. Судіть мене! Судіть і мого психодвійника. Я відповідаю за все!

Кім з Астою довго стояли мовчки, схиливши голови. Ще і ще перебирали вони в пам’яті все почуте, зважували всі обставини. І ось, нарешті, Аста випросталася. Підняла руку.

— Іменем людства… Іменем гуманізму… Ви, Круз, психодвійник таотянина Круза… виправдані!.. Ваше бажання буде виконано!

Вона підпливла до ніші. Кім посвітив прожектором. Там і досі клубочів розворушений Астою пил. Але вже проступали контури масивних дверцят.

Аста відчинила їх, намацала кнопку.

— Прощайте, Круз!.. Прощавайте навік!

— Прощавайте, люди Землі!.. — сумно відгукнувся голос. — Прощавайте і спасибі вам!.. Дуже шкодую, що не бачу вас у свою останню мить… Але перед моїм єдиним оком стоїть ваш залитий сонцем “Сіріус”. Я повернув його сюди… Щасливої вам путі!

Аста натиснула на кнопку. Глухо здригнувся грунт, повільно поповз віковічний пил, здіймаючись млявими густими хмарами. І запала тиша — страшна, глибока тиша, нескінченна, як Космос.

Повільно-повільно просувалися земляни до свого зорельота. Зупинилися на тому місці, де тільки чорний шар порохна лишився від таотянина Круза. Не змовляючись озирнулися.

Просто перед ними поміж бескидів блиснула яскрава кругла пляма — фотоелемент. Але астероїд обертався й далі, сонячний промінь сповзав з фотоелемента, і той тьмянішав, зникав, танув у непроглядній чорноті.

І здалося їм: це востаннє прощається з ними істота, яка, не бувши ніколи людиною, зазнала надлюдських страждань, спокутуючи чужу провину.