Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович. Страница 15

Можливо, це сентиментальність? Увага друзів, лагідний океан розм’якшили мене, вичавили сльозу? Тоді мені краще лишатися тут. Але я поїду. Підпишу статтю і поїду.

На пляжі я абоную постійне місце — з восьмої до одинадцятої ранку. Сюди мені приносять пошту і книжки.

Коли надійшли гранки статті, на пляжі зі мною був Оноллі, доцент Чікагського університету, етрускознавець.

— Цікаво, — спитав він, побачивши редакційний конверт, — як ви назвали статтю?

Я показав назву.

— О! — вигукнув Оноллі. — Неандерталець!

Повз нас проходила купка “золотих бебі”, як тільки не називають нудьгуючих гультяїв! Попереду дибав паруб’яга, зарослий коричневим пухом, з волячою шиєю та здоровенними кулаками.

— Тедді Гойлз! — забув я про гранки. — Це ж Тедді Гойлз!

— Так, — ствердив Оноллі. — Син директора “Юнайтед Індіен Бенк”. Між нами кажучи, пройда, яких мало на світі: підробляє на чеках батьків підпис, не гребує гендлюванням старими автомашинами. Справжній неандерталець!

— Як ви сказали? — перепитав я. — Неандерталець?

Я знав за Тедді дещо гірше за підробку автографів. Але навіщо Оноллі приклеїв йому слівце з моєї статті? Це ображає Адама.

ЗІРКА

Знаєш, Людко, ми з тобою просто невдахи! Ціле літо кружляємо на цьому нещасному Л-2, і хоч би що! Група Василя знайшла молібден, Макарова — хром. А ми? Загубили молоток, утопили в струмку рюкзак з консервами… Якщо ж говорити про знахідку, про цей жалюгідний колчедан, з півтора відсотками міді, то я досі не оговтаюсь від погляду Івана Сергійовича, коли він слухав про наше відкриття. Бр-р!

Вовка труснув чуприною, і веснянкувате його обличчя — Люда прозвала “зимою й літом тим самим цвітом” — зашарілося.

— Хоч розбийся! — підсумував він

— Потерпи, Вово, — заперечила Люда, — ти завжди лізеш поперед батька в пекло. А пегматитова жила?

— Жила!.. Що про неї сказав Іван Сергійович? Ду-рниця! Ось що сказав!..

Вовка заїкався, як це траплялося з ним, коли дуже хвилювався.

— Але ж пегматит буває супутником берила.

— Камінців? Геліодора, смарагда? Може, тобі вже — готові сережки? Ні, дякую, дріб’язковим не був! Піду на іншу ділянку.

— Хочеш розвалити нашу групу?

— Групу! — вигукнув Вовка. — Ти та я — оце й уся група. І обоє невдахи!

В душі Люда була згодна з ним. Звісно, їм не щастило, Вовка обурювався недарма. Погрозу, що він піде, не варто сприймати всерйоз. Просто потрібна розрядка після зустрічі з Іваном Сергійовичем, після всіх невдач, от Вовка й висловився.

По Уралу йшла тиха, в сонці й золоті, осінь. Червоними спалахами жевріли кущі черемхи, осичняки, горіли охоплені полум’ям берези; навіть Вовчина чуприна золотилася червоним сплавом. Усе палахкотіло, блищало, одверто хизуючись яскравими осінніми барвами.

Тільки Вовці було не до краси. Схопивши молотка, він розгонисто рушив по схилу.

Люда витягла карту, схилилась над злощасним квадратом Л-2. Скільки стоянок, маршрутних ліній, і — нічого! Справді, хоч розбийся! От і ще стоянка…

Вовка був десь поблизу, стукотів молотком. “Дятел дзьобом тук та тук…” — подумала Люда. І так — щодня.

Несподівано стукіт урвався, немов його проковтнула тиша, — нестерпна і тривожна. Люда підвела голову і почула Вовчин крик:

— Лю-Людо! Він — дивиться!

Люда побігла вниз по схилу: бур’ян, кущі багна хапали її за ноги, ніби намагаючись зупинити.

Вовка стояв у розколині, у річищі висохлого струмка. З одного боку здіймалася чорна, мов зрізана ножем, скеля, з другого — височів осип такого самого чорного, зруйнованого часом і дощами каміння. По осипу густо росли осики, ще зелені тут, куди не долітав вітер; крізь крони пробивалося сонце, лягало на дно розколини і на Вовку яскравими плямами. Вовка тримав у руках щось схоже на зірку, з чотирма нерівними променями, а скоріше — на птаха, стрімкого, з розпластаними крилами, витягнутим дзьобом. На обличчі хлопця — переляк і розгубленість.

— Рро-зумієш! — почав він. — Я підняв її тут… І коли глянув, то ос-товпів! Просто на мене, звідси ось, зі скелі, дивилися очі. І потім — іскри…

Сім кольорів полум’я!

Хлопцеві було не по собі: брови сіпалися, лізли на лоба, навколо губ проступили білі плями. Люда взяла зірку. Це був кристал, твердий, важкий. Забарвлення зірки нерівномірне; біля основи промені відсвічували голубінню, кінці темно-фіолетові, потовщена середина — зеленкувата, мов пляшкове скло. Повертаючи кристал, Люда на мить повернула його боком до сонця: кристал спалахнув у неї в руках, а на зламі, навіть всередині зламу, — Люда встигла помітити шпарини й шерехатості каменю, — відкрилася пласка заболочена рівнина, що тяглася аж до виднокола. На передньому плані височіли могутні дерева, схожі на пальми, біля їхнього підніжжя, у воді, здіймалося щось велетенське, буре, безсумнівно, живе. Руки її здригнулися, все зникло.

Дівчина глянула на Вовку, він усе ще стояв ошелешений, і розгублено опустилася на траву. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, не вірячи тому, що бачили.

— Вовко… Знаєш, що ти знайшов? — спитала вона.

— Що? — спитав він. Голос його, здавалося, лунав звідкись здаля.

— Не знаю… Жахно сказати… Треба негайно йти до табору!

Посутеніло, коли вони підійшли до центральної бази геологів. З десяток наметів громадилось на галявині. Діловито торохтів двигунець, постачаючи табір світлом, проте лампи горіли тьмяно: працювала електролізна і забирала половину енергії.

Намет керівника містився в центрі. Сам Іван Сергійович нездужав; давалася взнаки давня рана та ще цей клятий ревматизм. Він сидів на ліжку, парив ноги у тазку з гарячою водою, настрій у нього був кепський.

Радист Євген Петров, котрий жив із ним у наметі, сказав, що прийшли Володимир та Людмила і дуже хочуть бачити його.

— Завтра! — пробурмотів Іван Сергійович, проте, схаменувшись, спитав: — Як це — прийшли? Володимир же був третього дня. Чого їм треба?

— Кажуть, прийшли з зіркою…

— Із зіркою? Христа славити? Теж мені, дотепники… Може, знову колчедан?

— Ні, не колчедан. Але вони дуже хочуть бачити вас.

— Давай! — Іван Сергійович відсунув тазок, ступив у старі валянки.

Володимир і Люда ввійшли. Хлопець тримав у руках згорток.

— Ми до вас, Іване Сергійовичу, із знахідкою, — сказав Вовка. — Зірку знайшли….

Він розгорнув парусину, підійшов ближче… Зірка тьмяно заблищала гранями.

— Ось… Дивна якась…

Володимир обіруч подав зірку Іванові Сергійовичу.

— Важкувата… — непевно промимрив той роздивляючись. — Зроблена непогано. Звідки?

— У тім-то й річ, Іване Сергійовичу, — звідки? — підхопив Вовка.

— Де знайшли, питаю?

— У своєму квадраті Л-2.

— І що ж?

— Як вам сказати… — затнувся Вовка… — Вона незвичайна!

Іван Сергійович глянув на Володимира, на Людмилу.

— Він правду каже, — вступилася за товариша Люда. — Дуже дивна…

— Що ви мені голову задурюєте? — раптом напрочуд спокійно мовив керівник. — За хлопчиська маєте?..

Тоді Вовка плутано і квапливо розповів, як ішов осипом, побачив зірку і як зі скелі глянули на нього очі.

— Очі? — перепитав керівник.

— Та ще які, Іване Сергійовичу, — пронизали наскрізь…

— Скажи-нс, хлопче, а язика ти часом не бачив?

— Ні, — не зрозумів Вовка. — Не бачив.

— Одному моєму знайомому пощастило більше. Чортів бачив! Як хильне чарчину — вони тут як уродилися. Стовбичать, каже, дражняться, язика показують… І, думаєш, чорти його до чогось путнього довели?

— Іване Сергійовичу, — не витримала Люда. — Ми не жартувати до вас прийшли, дільницю покинули. Ця зірка… Цей кристал…

І вона розповіла про рівнину, яку побачила в кристалі, про дерева, про щось живе, що кублилося в болоті.

Іван Сергійович сидів, слухав, поглядаючи то на Людмилу, то на Володимира, то на зірку, то на Петрова, котрий все ще здивовано стояв і мовчав.