Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович. Страница 26
— А коли?
— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.
Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стежками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Недавнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Дем’янко був йому під пахви, а тепер і навшпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? “А я? — думав з гіркотою. — Я все такий самий, як був, ще коли вирушав у мандри…”
Довго міркував над цим Дем’янко, але так ні до чого не доміркувався.
Одного разу вони сіли на маленького електричного трактора і взялися прополювати садок.
— Скажи мені, Живчику, чого все росте — і бур’ян, і кукурудза, й інші рослини, і ти ростеш, а я не росту? — спитав Дем’янко у свого товариша.
— Бо ти дерев’яний. Розумієш, ти — дерев’яний хлопчик.
— А хіба дерева не ростуть? — заперечив Дем’янко.
Живчик трохи подумав, перед тим як відповісти.
— Дерева ростуть, доки живі. Коли вони тримаються корінням за землю, вона дає їм соки для зросту. А ти зроблений із сухого неживого дерева…
— Почекай, почекай! — перебив Дерев’янко. — А ось ти. В тебе ж нема коріння, а такі самі ноги, як у мене. Виходить, що й тобі земля не дає своїх соків. Чому ж ти ростеш?
— Еге, людей земля інакше пригощає. І зерно в колосках, і яблука та ягоди на гіллі — то все для людини. В усьому тому соки землі нашої. Тому й дбають люди, щоб виростити добрі врожаї. Працюють не покладаючи рук.
Товаришева розповідь засмутила Дем’янка. Ох і мало ж він знає! Йому треба багато вчитися, треба перечитати гору книжок…
“Вчитися! Вчитися!..” — вистукувало в його електронному мозку.
Уже всю землю між рядами яблунь і груш переорали, а Дем’янко все мовчав. Тільки дивився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.
— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.
— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчитися, правда?
— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.
— Непитайлівка.
Живчик здивовано подивився на Дем’янка і зупинив тракторця.
— Як-то Непитайлівка?! Я ж тебе по-хорошому питаю!..
— Непитайлівка!
Розсердився Живчик, подумав, що Дем’янко з нього глузує.
— Ага, ось ти який! Теж мені друг…
— Непитайлівка! — знову повторив Дем’янко.
І тут Живчик не втримався. Хіба він міг стерпіти оте глузування?! Замахнувся і стукнув бідолашного Дем’янка, здається, й не сильно, але той аж на яблуні опинився. Зачепився за гілку штаненятами, висить і ногами дриґає.
Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:
— Так що — Непитайлівка?
— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Невідомого району! Непитайлівка, Непитайлівка…
Живчик розсміявся.
— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені вибач… У тебе щось там заскочило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по драбину, зніму тебе…
Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шугала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе своїми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!
Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюмчика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Живчик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схопився на ноги й кинувся бігти в поле. А там причаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав його, чув, як він гукав, але не обізвався.
Журно стало Дем’янкові. Через прикре непорозуміння, він, вважай, втратив друга…
НА ОРБІТІ СУПУТНИКА
Сидів наш Дем’янко у пшениці та все розмірковував, що робити? Куди податися? І так йому закортіло повернутись у свою рідну Непитайлівку! Але де та Непитайлівка? Як до неї дістанешся?
Довго шукав відповіді на таке складне запитання. Навіть не помітив, як підкрався вечір і на небі засвітилися зорі-ліхтарики. Схопився. Треба щось робити. Глянув туди, де була майстерня Велетня. А там спалахували то сині, то червоні вогники. З широченних воріт виїжджали на дорогу довжелезні платформи. Он повезли ракету, мабуть, запускатимуть, супутника…
В цю мить у Дем’янковій голові блискавицею спалахнула рятівна думка…
Він звівся на ноги і швиденько подався до шляху, вимощеного синіми пластмасовими плитами. А шлях той вів до космодрому.
Що таке космодром, ви ж, певно, знаєте? Це аеродром для ракет. Там яскраво горіли прожектори, Дем’янкові спочатку здалося, що туди — рукою подати. Проте довелося тюпати довгенько, І коли він був на місці, височенна ракета вже стояла сторч. І нікого поблизу не було. Мабуть, зараз запускатимуть, і всі люди сховалися в укриття.
“Спізнився! — скрушно подумав Дем’янко. — Хоч би встигнути за щаблі вхопитися!”
Побіг до ракети, а в голові наче молотком вистукує: встигну — не встигну, встигну — не встигну…
Ось уже ракета близько… Дем’янко біжить, мало не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.
Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й вище… А внизу вирувало полум’я.
Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстерня — усе відпливло в далечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному просторі.
Дем’янко дістався по щаблях аж до кулі з якимись штирками. Лежала вона в заглибині — як зернина в стручку. Ану, скільки штирків? Один, два, три…
Не встиг Дем’янко полічити, як щось клацнуло, штовхнуло знизу й викинуло і кулю-супутника, і його! Викинуло у космічний простір. Здавалося, що ракета завернула кудись убік, а Дем’янко повис із супутником над безоднею.
Що ж сталося?
Це ракета винесла супутника на орбіту і пустила його самостійно подорожувати навколо Землі. Дем’янка також викинуло на орбіту супутника!
— Живчику! — загукав Дем’янко. — Жив-чи-и-ку-у!
Але навіть сам не почув свого голосу. Бо тут, у космічному просторі, нема повітря — значить, і звуків нема. Кричи, хоч лусни, і ніхто тебе не почує.
Що ж робити?
Десь далеко-далеко сяяли зірки… Унизу голубіла велика-велика куля. То — Земля. На ній — люди. І вони, безперечно, спостерігають за супутником. І Головань та Рукань теж. Може, хлопці і його помітять, га? Звідти, з Землі, він теж, мабуть, блищить, як маленька зірочка… Пролітатиме над Непитайлівкою, і вони побачать його!
Отак Дем’янко Дерев’янко несподівано-негадано став супутником Землі. Земну кулю він облетів за якихось півтори години. А на Землі дивувалися: звідки взявся ще один супутник?..
Там, у Непитайлівці, дні змінювались ночами, а Дем’янко все кружляв по своїй орбіті…