Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович. Страница 30
— І нащо б ото я слухав! — знизав плечима Рукань і вимкнув магнітофон.
— От халамидник, цей Дем’янко, — зітхнув Головань. — Де ж його шукати?
Довго не чути було про Дем’янка ні слуху, ні духу. Андрійко цілі вечори просиджував біля приймачика, ждучи хоч коротенької звістки від свого електронного товариша. Дем’янко обіцяв відгукнутися. І мовчок… Хлопець засумував.
Головань і Рукань узялися монтувати другого робота, почалися холодні осінні дні, в шибки запорошив холодний дощ. Нарешті випала зима, скрізь забіліло, а Дем’янко так і не обізвався.
“ПОРА, СОЛОВЕЙКУ!”
“Де це я? — подумав Дем’янко Дерев’янко, побачивши замерзле вікно. — От чудасія — в Непитайлівці така красна осінь, а тут ось топлять залізну грубку, вікно іскриться кригою. Надворі гуде, стугонить, завиває хуга. Куди ж це я потрапив? “
Хоч його і розпирала цікавість, але стояв мовчки, не ворушився. Оце тільки що Дем’янка вийняли з великого чемодана і поставили на столі біля вікна.
— Ану, як тут наша лялька? — гомонів чорнявий чоловік. — О, ціла, все в порядку. Ну й кумедна!
Дем’янко хотів було обізватися, але стримався. Раз лялька, хай буде лялька. Він собі постоїть нерухомо, як і належить лялькам, роздивиться що й до чого, а тоді… Тоді видно буде.
Чорнявий, потихеньку наспівуючи, розкладав свої речі, коли це прочинилися двері, по підлозі заклубочився холод, і до кімнати ступив якийсь чоловік. Він був увесь у хутрі, наче ведмідь, вуса й борода обмерзли. Відкинув капюшона й кинувся до чорнобривого. Борюкалися, штурхали один одного, щось вигукували. Це вони так віталися після розлуки. Нарешті-таки вгамувалися.
— Ну, як відпочив? Наспівався там, соловейку? — запитував бородатий. — Засмаг? Ну, добре, що прибув, а то роботи зібралось… О, а це що за жевжик?
Він підняв Дем’янка, заглянув у лінзи-очі, далі обережно поставив на місце.
Чорнобривий розповів:
— То з України… їхали ми машиною до Одеси, коли дивлюсь — на баштані стовбичить оце чуперадло…
Аж пересмикнуло Дем’янка від того слова, образився наш електронний хлопчик. То правда, що, побачивши машину, він застиг у позі опудала, бо ніде було сховатися. Але обзивати його чуперадлом…
— Добре хтось постарався, — сказав бородатий, знову оглядаючи Дем’янка.
— Як живий, правда? Він тут нагадуватиме нам український степ, ласкаве сонце…
— Ех, сонечко… — зітхнув бородатий. — А все-таки я й Антарктиду люблю!
“Ага, значить, Антарктида… — подумав Дем’янко. — Далеченько мене завезли — аж на шостий континент! Звідси все лежить на північ, навіть Південна Америка. Ех, якби оце й Андрійко тут був…”
— Та й я за Антарктидою вже скучив, — усміхнувся чорнобривий. — Півроку з вами не бачився! Ну, як ви тут?
Бородатий розповів про нові дослідження крижаного щита Антарктиди, проведені нашими науково-дослідними станціями. Коли Дем’янко почув, що кригу просвердлили більш як на чотири кілометри, то мало не скрикнув. Отака грубизна її?! Оце континент… Люті хуги, страшенні морози… Мертвий край? Ні, життя й тут є. На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.
Ох і цікаво! А чи знає отой задавака Рукань, що в Антарктиді є діючий вулкан? Оце б спитати його — хай би почервонів як рак. Але Непитайлівка ду-у-же далеко… Дем’янко стоїть собі в кімнаті зимівників, слухає розмову двох друзів і все запам’ятовує — колись Андрійкові розповість.
— Ну, от що, соловейку, ти з дороги відпочинь, а я піду почергую, — сказав бородатий. — Та не проспи. Даю тобі дві години.
“Вистачить йому й години, — подумав Дем’янко, — про це я вже подбаю сам. Щоб не обзивав чуперадлом…”
Чорнобривий тільки ліг, одразу й заснув: далека дорога зморить хоч кого. А Дем’янко не зводив своїх скляних очей із стрілок будильника.
Як тільки минула година, він і гукнув:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий схопився, мов ошпарений, протер очі, подивився на годинника, буркнув щось під ніс та й знову ліг. Через якусь хвилинку заснув. А Дем’янко як гаркне:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий так і підскочив. Стурбовано заходив по кімнаті, але більше не лягав. Умився, змастив обличчя якимось жиром (щоб не поморозити щоки), тепло одягнувся та й вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Згодом, після робочого дня, а точніше після робочої вахти, бо тут о цій порі ще була полярна ніч, за вечерею чорнобривий сказав до бородатого:
— Дивина… Тільки я заснув, коли наче ти мене гукаєш… Виразно чув твій голос: “Пора, соловейку!”
— Еге, коли б ти не нагодився та не витягнув, я, певне, замерз би у тій тріщиш… — хрипів бородатий. — Мабуть, свіжа. Ще вчора я там проходив і нічого, а це ступнув — і провалився.
— А як твоє коліно?
— Та пусте, перев’язали. Я не дуже забився, а от мороз, мабуть, доконав би мене. Спасибі, соловейку, що порятував!
Під кінець вечері бородатий перейшов на шепіт — он як захрип. Чорнобривий поклав товариша в постіль, напоїв гарячим чаєм, укутав.
— А знаєш, що мене зігріє? — прошепотів бородатий. — Пісня! Заспівай, друже.
І той заспівав — голосно, на повні груди:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько,
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько…
Тепер Дем’янко здогадався, чому чорнобривого товариш називав соловейком. Чорнобривий співав, як соловейко. Пісня ширяла, наче птиця, і здавалось, що вона перелетить і крижані поля, і бурхливі океани…
Дем’янко радів, що хоч і випадково, але став у пригоді полярникам, зробив добре діло.
НА САННОМУ ПОЇЗДІ ЧЕРЕЗ СНІГИ
Ох і нелегко було Дем’янкові, отак заклякнувши, стояти довгий час. Полярники провадили спостереження, працювали, відпочивали, читали, писали, дивилися в клубі фільми, а він стояв собі на столику. Хлопчикові дуже кортіло в широкий світ, але тут на тисячі кілометрів залягли сніги, дарма що літо… Антарктида! Куди податися?
“Оце попався, — сердито думав Дем’янко, — такий непривітний край. І чого сюди прибули люди? Нащо їм знати, які тут морози, з якою швидкістю і в який бік студять вітри? Або крижана шапка — для чого її вивчати? Адже самі кажуть, що Антарктида — це велетенський холодильник планети. Холодильник, а в нього залізли… Ех, краще було б перебувати десь недалеко біля Непитайлівки…”
Одного разу Дем’янко хотів був уже признатися чорнобривому полярникові, що він зовсім не лялька і не хоче нею бути, що його мрія — стати справжньою людиною. Але згадав оте образливе слово “чуперадло” й передумав. Вирішив не відкриватися, почекати слушного моменту.
І ось Дем’янко почув, що полярники лаштують санний поїзд. Трактор-тягач, потужністю в тисячу кінських сил, причепить кілька великих саней та й попрямує до бази, яка знаходиться на березі океану. Там уже чекають вантажі, доставлені з далекої Радянської Вітчизни. Корабель привіз для полярників харчі, одяг, паливо, книги, кінофільми, газети, устаткування. Санний поїзд має усе те перевезти сюди.
Дем’янко мало не затанцював з радощів. Поїде! Він обов’язково поїде. А там він прошмигне на корабель та й попливе додому. От цікава подорож!
Але… не кажи “гоп”, доки не перескочиш…
— Ну, все, борода, їдемо! — вигукнув чорнобривий, перебираючи теплий одяг. — Сонце от-от зійде, діждалися весни!
— Їдемо, соловейку. Але хоч і весна, треба дещо надягнути. Який прогноз?
— Потепління! Більше сорока градусів морозу не буде.
— А що таке сорок супроти сімдесяти? — жартував бородатий. — Це ж спека!
“Ого, нічого собі спека, — подумав Дем’янко. — Як вони й витримують таку холоднечу… Ще й жартують. Мені легше — адже я не дихаю, а мої акумулятори сухі, не замерзнуть”.
Друзі спакувалися, тепло одягнулися й вийшли з кімнати. Чути було рокіт двигуна.