Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович. Страница 18

Потім дельфіни попливли в різні боки, наштовхнулись на загороджувальну сіть, швидко закрутились у пошуках виходу. Ось один із них голосно свиснув, високо підплигнув і, перекинувшись через сіть, зник у відкритому морі. За ним — інші, так само блискавично.

Останньою в зграї йшла самка, біля якої чатував Семен, і він у розпачі мало не гукав навздогін. Але в той час, коли самка наблизилась до загороджувальної сіті, з палуби почувся ще один посвист. То подав голос взятий у полон дельфін, і самка несподівано повернула назад, швидко попливла до катера. На превелику Семенову радість вона дозволила накинути на себе пастку, наче добровільно хотіла поділити долю друга.

Незабаром обидва дельфіни були на палубі й лежали поряд у ваннах, куди безперервно подавали морську воду. Дельфіни дуже чутливі до підвищення температури, навіть незначний перегрів може викликати у них тепловий удар. І, наче розуміючи цю особливість свого організму, бранці поводились дуже спокійно. Вони лише пересвистувались між собою, ніби радячись про щось. Здавалось, що дельфіни свідомо довірили свої долі людині, покладаючись на її мудрість і справедливість.

— Гарна пара, — похвалив Черненко й, звертаючись до Олега, додав: — Значить, добу на тренування і почнемо. Так?

Олег схвально кивнув головою й опустив погляд: Черненко розмовляв з ним так, нібито Олег запропонував експеримент, і вони помінялись ролями. Від цього хлопець почувався ніяково. Він і зараз не вважав себе автором ідеї. Просто висловив думку, яка вже давно, хоч і підсвідомо, володіла працівниками лабораторії.

— І кого ж зробимо провідним? — запитав Черненко.

— Самця, — відразу ж відповів Олег. — Сильне почуття, благородне прагнення прийти на допомогу істоті, яку любиш. Я — за лицарство.

— А ви, Семене? — звернувся Черненко до Поліщука.

— Я б — самку. Я — за ніжність.

— Ось так, значить, — ніби зважував Черненко. — А яка твоя думка, Платоновичу?

— Лицарство бере міста, а ніжність — серця. Я теж за ніжність, — озвався старий моряк.

— Самку негайно в басейн для тренувань, а самця — в карантин, — розпорядився Черненко. — До речі, як ми їх назвемо?

— Нінарія і Сергус, — відповів Олег.

— Це з якої ж легенди? — запитав Черненко.

— З майбутньої. Я не пророк, але вірю: Нінарія і Сергус принесуть нам успіх.

…Катер повільно наближався до берега. Черненко стояв біля ванн з дельфінами й, слухаючи їхню тиху, сумирну “розмову”, по черзі ніжно пестив подружжя. Він уявляв собі, що дельфіни зараз говорять про нього, людину, яку вони теж хочуть розгадати, але, як і він, не можуть знайти для цього ключа. Черненко дивився на дельфінів, і знову згадки про минуле постали в його пам’яті.

У перші дні перебування на острові Черненка не раз охоплював відчай. І не стільки від самотності й голоду, скільки від свого безсилля, від неможливості вибратись з отого клаптика землі, що загубився в океані. І ще — серце краяла думка — він програв, як хлопчисько, не виправдав довіри, не виконав завдання.

Часто уві сні йому хотілося кричати і він кричав на повну силу легенів, щоб його почули там, далеко-далеко, за сотні й тисячі кілометрів. І прокидався від власного крику.

Потім прийшли безнадія, апатія. Та міцний організм і воля перемогли. Розум вимагав: вижити! Вижити, що б там не було…

Історію Робінзона Крузо Черненко прочитав ще в четвертому класі й добре пам’ятав, що книга йому не сподобалась. Інша річ — романтика революції, подвиги героїв Гайдара, полум’яний Овод… А Робінзон?.. Ні, це не вабило, не захоплювало, не надихало. Перегортаючи сторінки книги, Сергій Черненко по-справжньому не переживав з героєм його злигоднів: пригоди Робінзона здавались йому надуманими, далекими від справжнього життя, а головне, безнадійно застарілими. І, певна річ, ні тоді, ні пізніше йому навіть не спадало на думку, що він сам може опинитися в ролі славнозвісного героя Даніеля Дефо.

Кажуть, людина звикає до всього. Поступово звикав до свого становища і Черненко. Весь його час поглинали щоденні прозаїчні, але необхідні для його життя клопоти: треба було щось їсти, мати якийсь захисток на ніч і від можливої негоди.

Острівець був крихітний — близько трьох тисяч кроків з півночі на південь і майже стільки ж — із заходу на схід. “Територія — десять мільйонів квадратних кроків, населення — один чоловік”, — з гіркою іронією констатував Черненко, вимірявши острів Самотності, як він його назвав.

Оглядаючи свої володіння, Черненко розгадав походження острова. Колись на цьому місці несподівано заклекотіла вода і з океанського дна, розпанахавши морську безодню, піднявся вулкан. За тисячі років він поступово затих, постарів, і, як пам’ятник своїй колишній величі, лишив після себе високу скелю, навколо якої піщинка за піщинкою могутній океан намулив кільце білосніжного пляжу.

Біля підніжжя скелі Черненко знайшов невеличку заглибину і з допомогою гострого каменя, попрацювавши майже тиждень, поступово розширив її. Утворилося щось схоже на печеру. Та печера й стала його постійним житлом.

Рослинність на острові була надто бідна— кущики з сухими листочками та ріденька трава, що деінде виднілася між камінням. На скелі гніздилися морські чайки, а біля підніжжя зустрічалися ящірки. Звідки вони тут узялися — було загадкою, бо навряд щоб їх завезла сюди людина.

Як тільки Черненко набрався сил, він ще раз обійшов острів, але слідів перебування людини не знайшов.

Крім житла, не менш важливою проблемою було харчування. На невеличкому клаптику суші, серед безмежного океану крім риби, нічого, звісно, не було. Рибу він ловив за допомогою… припливів: виривав у піску яму, в якій після відливу знаходив невеличких рибок. їв сирими й спершу вони здалися йому дуже несмачними, але згодом звик, особливо до риб’ячого соку, який добре тамував спрагу. Проте й прісної води він мав доволі: випадково відкрита ним калюжа виявилася невеличким джерельцем із прохолодною водою.

Незабаром він урізноманітнив своє меню: до рибного блюда почав додавати невеличкі порції якихось жовтуватих м’ясистих і, мабуть, багатих на білки морських водоростей. І все ж із харчуванням було дуже важко: він худнув з кожним днем і відчув, що слабне. Частенько перед сном, згадуючи прожитий день, він дивився на себе ніби з боку, як у кінозалі, де показують фантастичний фільм. Ось він робить па скелі чергову зарубку — знак ще одного дня, щоб зберегти орієнтири в часі. Наступний кадр — він на мілководді намагається впіймати краба, який відмахується клешнею, відчайдушно захищаючи своє життя.

Так минуло кілька тижнів, і раптом сталася подія, що внесла в його самітне життя істотні зміни.

Якось Черненко займався своєю звичною справою — виловлював морські водорості. Він стояв по коліна у воді, спиною до океану, й несподівано почув за собою тихий, але різкий свист. То не був свист вітру чи пташиного крила під час польоту. То був свист… людини.

Свист повторився, Черненко повернувся до моря й побачив перед собою… дельфіна. Злегка похитуючись на хвилях, він, як здавалося Черненкові, уважним поглядом вивчав людину. Черненко хто й зна чому раптом відчув неймовірно велику радість, ніби зустрівся із давно очікуваним і дуже бажаним.

Дельфін розкрив рота й показав гострі, як голки, зуби. Потім з його дихала почулися звуки, схожі на скрип:

Гр!.. Гр!.. Гр!..

— Ось воно що, — відгукнувся Черненко. — Ти хочеш познайомитися. Давай, — звернувся він до тварини, наче та могла його зрозуміти.

Дельфін кілька разів стиха свиснув і наблизився до Черненка. Той зайшов глибше у воду і простягнув руку. Торкнувшись голови тварини, погладив її ніжнолискучу шкіру… Дельфін потерся об людину й знову проскрипів:

Гр!.. Гр!.. Гр!..

Черненко запитливо дивився в очі дельфінові, і на якусь мить йому здалося, що той розуміє його становите, хоче допомогти, але не знає, як це зробити.

— Скажи, це ти врятував мене? — запитав Черненко, відчуваючи приплив ніжності і вдячності до тварини. — Ти? — повторив він, дивлячись у її очі. І тоді дельфін несподівано коротко свиснув, повернувся й швидко зник у воді.