»Головний полудень» - Мірер Олександр. Страница 9

Стьопка змінив позицію саме тоді, коли я в тирі розказував Суру про ранкові чудеса. Ось чому я це зрозумів: першими Степан побачив у сараї начальника пошти і Вячеслава Борисовича Портнова наукового співробітника з телескопа.

Вячеслав Борисович гнівався і говорив роздратовано-ввічливо:

— Чи не заходить жарт надто далеко? Дзвонять про лист, потім кажуть: помилка… Чому ви зберігаєте мою посилку в цьому бедламі!..

— Тільки для швидкості, товаришу Портнов… (Вони підходили до “посередника”). Зараз під’їде ваш водій… не спіткніться…

Готово! Він схопився за серце, бідолашний веселий чоловік. Постояв, немовби розмірковуючи над чимось, і спитав:

— Це красива місцевість? Безглуздя…

— Що ж вдієш, — сказав поштар. — Ось і автобус.

— Де Кут третій?

— Ти пройшов повз нього — гітарист Федір Кисельов.

— Ага, вдало! Кличу водія. Зв’язком забезпечить Кисельов?

Поштар кивнув.

Вячеслав Борисович вийшов і повернувся з водієм автобуса…

Стьопка каже, що Вячеслав Борисович залишався зовні таким же веселим і чарівним, а всі зверталися до нього шанобливо і називали його Кут одинадцять.

Так, Стьопці було про що розповісти! Одним з останніх з’явився Павло Остапович Рубченко. Він говорив сердитим начальницьким басом:

— Відлучитися не можна і на півгодини! Паноптикум! Що тут коїться, товаришу черговий?

— Диво природи, товаришу капітан! — відрапортував черговий. — Он, під задньою стіною!

Капітан ступив уперед, приглядаючись у напівтемряві… Ну і ясно, чим це скінчилося. Правда, він теж показав свій характер. Ще не промовивши пароля, наказав виставити охорону біля задньої стінки сарая, знадвору:

— Увесь склад пройшов обробку? Добре. Потапова на пост, із зброєю!

Черговий сказав:

— Єсть Потапова на пост.

І воші вийшли.

Степанові довелося знову поміняти місце. Він згадав, що вікна універмагу також виходять у двір, побіг туди і ще добрих півгодини дивився. З трьох спостережних позицій він приблизно нарахував п’ятдесят чоловік, що приходили в сарай, окрім тих, хто приходив удруге як проводир. З нового поста було видно, як Кисельов порядкує біля сарая і кожному, хто виходить, щось пхає в руку. Потім він пішов. Так, ще з самого початку міліцейський “газик” кудись помчав і повернувся через сорок хвилин. Сержант привіз важкий рюкзак, затяг його в сарай. За ним поспішило кілька чоловік, що, видно, чекали цього моменту. Стьопка помітив, що вони тепер виносили з сарая невеликі предмети — хто в кишені, хто за пазухою. Серед них був і Вячеслав Борисович. А дітей у сарай не пускали.

Знову капітан Рубченко

Поки Степан розповідав, я тільки кректав від заздрощів і досади. Як я не здогадався пройти на пошту через двір, сам не збагну! Був же поруч із Стьопкою, розумієте?

Ганна Єгорівна слухала й дедалі частіше витягала з кишені цигарки, та щоразу поглядала на Сура й не запалювала. Сур списав другий аркуш у блокноті. Коли Стьонка закінчив словами: “Я подумав, що ви з Альохою турбуєтеся, і побіг сюди”, Ганна Єгорівна знову витягла цигарку. Сур сказав:

— Прошу вас, не соромтеся, Ганно Єгорівно.

Вона жадібно схопила цигарку губами, Сур запалив сірника.

— На літр диму більше, на літр менше, — мовив Сур.

— Мабуть, таке й уві сні не присниться, — озвалася Ганна Єгорівна. — Ялинове поліно!.. Покажіть ваші записи, будь ласка… Так, так… Кисельова весь час називають Третім кутом. Нічого собі кутик! Вік керує, він же забезпечує зв’язок… Вимальовується досить струнка картина.

— Яка? — швидко запитав Сур.

— Гіпноз. Пень, що його вони називали “посередником”, маскує гіпнотизуючий прилад. Жахлива штука! Однак дещо випадає з картини. Двічі гіпнотизував сам Кисельов, і ось ця розмова: “Розвеземо коробки по всіх об’єктах”.

— Бачу, — сказав Сур. — Коробки ці міг потім уже привезти у рюкзаку сержант. Насмілюся вас перебити, Ганно Єгорівно. Картина може бути та чи інша, справи все одно кепські. Час іде. Найперше завдання — повідомити в райцентр. Що робити з ним, як ви гадаєте? — Сур показав на ліжко.

— Зараз треба турбуватися про живих, — відповіла Ганна Єгорівна. — Правильно. Треба їхати в район. — Вона повернулася до Стьопки: — Працівників міськради ти знаєш в обличчя? Декого… Вони приходили в сарай? Ні? А втім, час пе стоїть на місці, могли й побувати поки…

— Телефон і телеграф відпадають, — сказав Сур.

Вона кивнула, наморщила чоло. Тепер було видно, що вона вже стара.

— У мене машина, — сказала лікарка, — “Москвич”. До райцентру їхати недалеко, дві години, але хто знає, як там на дорогах? От негідники! — додала вона і вдарила об стіл. — Знати б, яку капость вони затіяли.

Стьопка промовив:

— Може, все-таки шпигуни?

Сур промовчав, а лікарка презирливо махнула рукою:

— У Тугарині шпигуни? Облиш це, слідопите… Секрет виготовлення кефіру і реле запалення для “Запорожців”! Облиш… У мене таке крутиться в голові, — повернулася до Сура, та Степан не вгавав:

— Нечиста сила? — спитав він.

Лікарка серйозно відповіла:

— Це б іще півбіди, бо чорти — прості істоти, їх звичайним хрестом можна спровадити. Як діє ця зброя?

Сур розвів руками, сказав, що не може судити про цю зброю, бо за ту коротку мить, поки бластер плювався вогнем, нічого не можна було збагнути.

— Зрештою, річ не в тому, як вона діє, — сказала Ганна Єгорівна. — Для мене ось що важливе: надто вже дивної вона форми. Змодельовано зовсім не під людську руку. Звичайна палиця. Ні ручки, ні приклада… Антабок отих ваших немає, прицілу…

— Ганно Єгорівно, — зауважив Сур, — саме на ці особливості я й звертав вашу увагу на (Початку розмови.

— Ви гадаєте… — почала лікарка.

Сур кивнув кілька разів. Тепер я не витримав і встряв у розмову:

— Марсіанська зброя бластер! Бачили, як жахнуло? Анігіляційний розряд, ось що!

— Ну, хай і марсіанська, — сказала лікарка. — Я не люблю зброї, слідопити. Надто добре знаю, як погано вона гармонує з організмом людини. Товаришу Габрієлян, я хотіла б забрати цей бластер із собою, в район. Для переконливості. Та й одного з хлопчаків. Краще оцього. — Вона показала на мене. — Другий знадобиться тут, ви зовсім задихаєтеся. Властер придумали!..

— Бластер, — поправив я.

— Бластер, властер… — пробурмотіла Ганна Єгорівна. — Капость! Щось у мене було протиастматичне, для ін’єкцій…

Вона нахилилася до Свого чемоданчика. Сур розглядав бластер, спрямувавши його кристал у стелю. Раптом лікарка тихо промовила: “Ого!”, опинилася біля Рубченка, торкнула його повіку й швидко нагнулася до грудей. Ми схопилися. Ганна Єгорівна підвелася теж. Обличчя в неї було червоне, а очі звузилися. Вона сказала:

— Серце б’ється нормально. Він ожив.

Ну, це вже було занадто… Ожив! Степан і той позадкував у куток, а в Суреиа Давидовича почався серцевий приступ. Ганна Єгорівна “вцідила йому слонову дозу анальгіну”, потім заходилася біля “колишнього покійника” — це все її фрази, звичайно. Рухи її стали швидкі, злі, а голос зовсім хрипкий і басовитий. Раз-раз! — вислуховувала, вистукувала, вимірювала, а бідолашний Сур дивився здивовано-радісними очима з-під бинтів. От де було видовище! А стрілки годинника ледве підбиралися до дванадцятої, розумієте? За чотири години різних подій накопичилося більше, ніж за двадцять шість років — стільки ми із Степаном вдвох усього прожили.

Коли Сур трохи оговтався, лікарка наказала запакувати бластер для дороги. Я приніс із майстерні футляр для креслень, забутий кимось із студентів, — коричнева розкладна труба з ручкою збоку. Сур обмотав бластер ганчір’ям, опустив його в трубу, щільно набив зверху шматтям, як пиж, поверх бластера і закрив кришку. Вона оберталася вільно, Сур підмотав аркуш паперу. Ми допомагали. Лікарка в цей час іще морочилася з Павлом Остаповичем. Йому теж забинтувала голову; бинтів пішло менше, ніж на голову Сурена Давидовича. Виявляється, вухо забинтувати важче, ніж лоб із потилицею.