У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 3

— Так он воно що! — вигукнув Славко. — Сільвестров має рацію! Радіоактивним випромінюванням можна викликати цвітіння планктону?

— Ро-зу-мі-ю, — буркнув Валерій, думаючи про своє.

— Але ж це саме те, що може, та ще й як, згодитися людям: величезна кількість планктону — це море харчового білка!

Валерій дивився на червонувату воду з якоюсь відразою.

У цей час Славко натиснув кнопку, з батискафа висунулася товста трубка з рухомим наконечником і всмоктала потрібну кількість води разом з планктоном для аналізу.

Восьминіг зацікавився трубкою, помацав її щупальцем. Потім простягнув щупальце в напрямку маси планктону і поринув униз, уже не чекаючи батискафа.

— Він мовби підказує нам: шукайте розгадку там, де планктон, — мовив Валерій.

— Ого, друже, у тебе чудова уява. Чому б тобі не спробувати сили у фантастиці? — пожартував Славко й натиснув на важіль глибини.

3

Учасники експедиції знали, який трудяга Славко, але в ці дні він перевершив себе і вкрай заганяв усіх. Вдень і вночі горіло світло в судновій лабораторії, не вимикалися термостати, гули центрифуги, осаджуючи розчин. Мікротоми різали зелену тканину на тонісінькі плівки, щоб потім ці зрізи лягли на скельця мікроскопів. Водночас досліджували воду в напівпрозорих колонках, обробляли кислотами та лугами.

Славко ще більше схуд, і хтось пожартував, що його ніс скоро перетвориться на гострий дзьоб, яким він остаточно заклює своїх бідолашних підлеглих.

На щастя, цього не сталося. Через кілька днів, худий, з червоними від безсоння очима, але акуратно поголений, Славко скликав співробітників, коротко й діловито сказав:

— У цій бухті ми натрапили на локальний острівець планктону. Дослідження показали дещо підвищену радіоактивність зеленої маси. Неважко встановити зв’язок між контейнером з радіоактивними відходами та інтенсивним розмноженням планктону. Ось дані.

В каюті згасло світло. На екрані з’явилися колонки цифр.

— Як бачите, Сильвестров має рацію, і Нечипору Арсеновичу доведеться змиритися з цим, — підсумував Славко, коли увімкнули світло.

— Аж ніяк! — заперечив Тікало, підхопившись із стільця. — Хоча ви вперто й тримаєтеся за свого Сильвестрова, але проблема не вирішується так, як вам хочеться.

Тукало забігав по каюті на коротеньких ногах, виставивши круглий живіт. Він тепер чомусь дуже нагадував краба, що наздоганяв здобич чи сам рятувався від хижака.

— Всім тепер відомо, що людству, бажає воно того чи ні, доведеться звикати до незвичних харчів. Це безперечно! Сьогодні ми даємо випасатися на планктоні рибі, молюскам, щоб потім споживати їх. Але згодом нам доведеться самим пастися на планктоні, — і це не так уже й погано. Навпаки — і ощадливо, і смачно. Власне, ми вже й почали це робити. Перші плавфабрики, ці механічні “кити”, переробляють планктон, виготовляючи з нього справжнісінькі делікатеси. Тільки вперта відданість традиціям заважає визнати очевидність…

Славко спробував був зауважити, що Тукало захопився виступом і час переходити до ділової частини, але йому не вдалося вставити жодного слова.

Якщо вже Нечипір Арсенович сідлав свого коника, то негайно пускав його в галоп:

— Ви правильно говорили колись, що вже сьогодні варто думати про те, як підвищити урожай планктону. Але, юний друже мій, (в устах Тукала слово “юний” звучало як недосвідчений), опромінення планктону з допомогою ізотопів, як запропонував Сільвестров, нічого не варте. Впливаючи радіацією на механізм спадковості, ми виведемо нові сорти планктону, але з пониженим вмістом білка. Кормової маси буде більше, та її поживність погіршиться. До того ж існує небезпека — і неабияка! — радіоактивного зараження маси…

Тукало на мить зупинився, глибоко вдихнув повітря і ще з більшим запалом провадив далі:

— Цього ви хочете?! Але ж досить взяти ту ж саму енергію, підняти на поверхню воду з глибини триста-п’ятсот метрів, де так багато поживних речовин, — і проблема розв’язана. Ми виростимо нечувані врожаї планктону, багато риби, морських тварин…

— Але механізми для переміщення вод будуть створені ще не скоро, — нарешті кинувся й собі в атаку Славко, — а метод Сильвестрова можна застосувати сьогодні. Дози опромінення можна взяти такі, щоб не зашкодити людям і в той же час прискорити розмноження планктону, його “цвітіння”…

І раптом Валерій згадав. Ну, звичайно: цвітіння! Він же сам готував для газети матеріал одного зарубіжного кореспондента. Йшлося тоді про Японське море. Цвітіння води, незрозумілий спалах розмноження планктону, убиває перлові устриці. Це відомо давно. Стародавні писання, наприклад, свідчать, що вода в Нілі інколи набувала кольору крові, і тоді, напившись її, гинули тварини. А якщо це так… Виходить, і аквалангісти, і риба загинули тому, що… Думка була до неможливості проста. Але ота простота і насторожувала. У такий спосіб можна було б надто легко розгадати таємницю бухти. Невже він здогадався про те, до чого не могли додуматися вчені, фахівці?

— Даруйте… — мовив Валерій, трохи затинаючись. — Усе-таки я мушу сказати…

До нього повернули голови. Славко з досадою: мовляв, мовчав би, а то зараз бовкнеш таке, що мені потім тільки раків пекти; Тукало — явно осуджуючи зухвалість журналіста; інші — просто з подивом. Але Валерій уже не міг зупинитися.

— Колись я готував статтю одного іноземця про те, що планктон в пору цвітіння убиває тварин… На каліфорнійському узбережжі вмирали люди… Ті, що споживали отруєні черепашки… Я добре пам’ятаю статтю…

— Чорт забирай! — підвів руки догори Тукало. — А він має рацію! Джгутикові здатні виробляти смертельний алкалоїд. Оцей ваш контейнер і викликав цвітіння, “червону чуму”. Ось що ви разом із своїм Сильвестровим хочете піднести людям.

Славко підбіг до Валерія, обняв його радісно, потім насупився і, врешті, мовив:

— Може… Може, саме тому й загинули аквалангісти… І риба гине. Треба ретельніше дослідити воду в бухті.

Він дивився на свого друга і думав: “Медики правильно говорять, що тепер немає взагалі лікарів, а є фахівці з правого чи лівого вуха. Так у кожній галузі науки. Це схоже на фокусування променя: чим він дужчий, тим дрібніші камінці, піщинки освітлює на своєму шляху, але при тому залишає в темряві скелю, якщо вона височіє трохи осторонь. Цей процес закономірний. Ми йдемо в глибину, звужуючи простір для пошуку. І ось до чого це призводить. Двоє людей дивляться в окуляри мікроскопів і сперечаються, чи справді піщинки є частинками скелі, а третій без мікроскопа бачить усю скелю. Він, ділетант, бачить більше саме тому, що не потонув у морі знань… Широта поглядів — ось чого нам бракує”.

Знову батискаф ішов у море. Знову працювали центрифуги, хімічні аналізатори. Славко ходив якийсь злий, роздратований. Щойно полаявшись із Тукалом, він поспішив до радіорубки. Його в коридорі перестрів Валерій:

— Зачекай, старий, — зупинив він товариша, — скажи, врешті-решт, маю я право знати, чи підтвердився мій здогад…

Славкові було не до нього, та все ж мусив відповісти.

— Даруй, друже. Звичайно, ти маєш право знати… Але річ у тому, що твердої відповіді ще немає. Алкалоїд ми виявили, але у надто мізерних дозах. Людина отруїться ним тільки тоді, коли вип’є щонайменше літрів зо два морської води. Таке, як ти розумієш, виключене, бо хто добровільно питиме в такій кількості морську воду? А до того ж, чому не гинуть восьминоги? Одне слово, тут ще безліч “чому”. Необхідно розширити дослідження і насамперед взятися за восьминогів. А для безпеки треба відтягти контейнер куди-небудь у глуху морську западину, поки його стінки остаточно не роз’їла вода. Тому я викликаю спеціального підводного човна-букси-рувальника…

Славко помітив, як витягнулося обличчя Валерія, і зітхнув:

— Нічого не вдієш, у науці завжди так — здається, вже спіймав істину за хвіст, а вона… Будемо шукати.

Він дивився повз Валерія в ілюмінатор. Там підіймалась і опускалась вигнута лінія хвилі, де два моменти — падіння і зліт — переходили одне в інше…