У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 8

І Валерій, і Людмила Миколаївна весь час думали про те, що сталося з дельфінами, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде перевірити, чи подіяв активін. Його треба давати тваринам вісімдесят разів з чималими проміжками в часі.

— Спати будемо по черзі, — сказав Валерій, коли настала умовна ніч. — Цур, сьогодні моя вахта.

Людмила Миколаївна на знак згоди кивнула головою, намагаючись усміхнутися. Вона лягла, підключившись до апарата електросну, а Валерій загнав Мудреця в акваріум і взявся писати черговий розділ своєї документальної повісті. Назви для нього він ще не придумав.

Валерій поглянув на календар і поставив число — 18 липня. Помізкував трохи над назвою. В голові крутилося кілька варіантів, але жоден не лягав на душу. Тому умовно назвав розділ: “Що трапилося з дельфінами?” Почерк у нього був похилий, розгонистий. Літери стрибали на папері і були схожі на маленьких танцюристів. З’явилися фрази: “…Людмила довго підбирала “ключ”. Боюся, я так би не зміг. Її витримці можна позаздрити. І взагалі, вона — дивна людина. Зовні спокійна, урівноважена, напрочуд терпляча. Але мені здається, що їй доводиться весь час тримати себе в руках, щоб бути такою. Хоча від природи вона, мабуть, дуже запальна, дражлива.

Бачу, їй дуже боляче, що після стількох місяців роботи дельфіни перестали слухатися. Невже причиною тут хвороба? Чи, може, якісь особливості психіки тварин, не враховані людиною? Може, люди-дослідники зовсім не так витлумачують поведінку дельфінів, їхню реакцію на наші дії? Чи не вимагаємо ми від них надто багато і вже перейшли межу їхніх можливостей?

Чи не стався зрив, і те, що ми бачимо — впертість і тупість, — наслідок захисного гальмування, яким відповідає мозок тварини на перевантаження?”

Валерій прочитав написане і зрозумів, що це швидше сторінка щоденника, ніж уривок з документальної повісті.

“Ну, що ж, скоротити завжди легше, ніж додати”, — заспокоїв себе.

Раптом якось відразу на нього навалилась сонливість, повіки обважніли, розлилася в’ялість по тілу. Начебто він підключився до апарату електросну.

Валерій встав, зробив кілька фізичних вправ і знову взявся за ручку.

“Можуть бути й інші варіанти. Наприклад, ворожий підводний човен чи дії якихось лю-дей-недоброзичливців. Але як вони змогли б подіяти на наших дельфінів? Порошки, розчинені в морській воді, випромінювання?..

А втім, у кожному подібному випадку, коли нічого не відомо, можна знайти сотні варіантів, і всі вони будуть здаватися правдоподібними доти, аж поки викристалізується єдиний незаперечний. А вже потім ми дивуватимемося, як могли вони здаватися правдоподібними, коли істину слід було шукати зовсім не там. Кажучи мовою математиків: рівняння не розв’язується тому, що в ньому багато невідомих…”

Його повіки самі собою склеплялися, і потрібні були неймовірні зусилля, щоб не заснути. Проте сон усе-таки здолав Валерія, ослабілі пальці випустили ручку, голова опустилася на руки. Останнє, що він бачив, засинаючи, це дивний фейєрверк. Безліч вогників утворили контур, схожий на великого фосфоричного павука. Павук пройшовся по столу, по аркушах паперу, простягнув дві лапи до Валерія, а потім зупинився, підстрибнув і зник…

Прокинувшись, Валерій довго не міг збагнути, сон то був чи бачив він вогняного павука наяву. А коли так, то звідки той павук узявся? Журналіст ладен був просто відмахнутися від цього кошмару, але помітив, що аркуші паперу чомусь вологі і літери на них подекуди розпливлися.

“Може, Мудрець, пустуючи, розбризкав воду?..”

Валерій підійшов до акваріума.

Восьминіг грався з крабом, мов кіт з ми-шою перед тим, як з’їсти її. Він прибирав різні пози, втягував голову в тіло, вкривався плямами, маскуючись під каміння, що лежало на дні акваріума, забарвлював частину тіла в ясно-зелений колір. Далі піднімав краї мантії, і тоді його контури розпливалися, молюск зливався із середовищем, ставав майже невидимим. А потім, щоб перетнути шлях крабові, витягував пару щупалець. Їхні кінчики граціозно загиналися і часом тремтіли, як кінчик котячого хвоста. Варто було безталанному крабові швидко позадкувати, як голова восьминога різко зводилася над тілом — здавалося, він схоплювався на ноги. Темна хвиля пробігала по щупальцях і мантії, октопус вкривався горбками, навколо очей спалахували концентричні кола, від чого вони здавалися величезними. Досі скручені щупальця теж випрямлялися і повзли в бік жертви. Жадібно клацав роговий дзьоб.

“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.

Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.

— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином він уночі й залив папір, а павук мені приснився”.

Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно, щойно прокинулася.

— Доброго ранку! — привітався.

— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну й страшний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…

У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївна помітила його стан:

— Що з вами, Валерію?

— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.

Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість, температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.

— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.

— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведеться вивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів і загадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…

Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідався по телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись на капризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.

Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усі сходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.

— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалося роздратування.

Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову на сторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.

— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона ніби попереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…

— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовби звертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…

— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.

— Так.

Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгублено озирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусь посміхнулася і глузливо мовила:

— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?

— Не розумію вас…

— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.

— Ні, я не відповідав собі…

Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Але її погляд не лишився поза увагою Валерія.

— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.

Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу ж відвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.

— Невже я?! Але

— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.

— Виходить, почулося?

— Ні. Обом почулося одне і те ж?..

Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.

Двері були зачинені щільно.

Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося на шляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях і прикипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказали зупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав: