Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 22

“Як мало нам треба для тривоги, — подумав він. — Мабуть, тому, що все життя — то ходіння по тонкому канату над безоднею. Чим більше знаєш, тим більше непокоїшся. Але ж має бути все навпаки. Боятися повинен той, хто знає менше про світ, тобто забобонний. А я вільний од забобонів. Чого ж я тепер боюся? Коли навіть снігова людина і є, то вона не має ніякої надприродної сили. Вона не має навіть рушниці, а тим часом звичайної людини з рушницею слід було б боятися більше…”

Василь Кузьмич подивився на Румі і по його настороженій ході, по напруженій, аж м’язи позначилися, шиї зрозумів: він теж боїться і намагається приховати свій страх.

Учений почув, як позаду в гущавині щось зашурхотіло. Подумав: “Здалося”. Шурхіт супроводив його невідступно. Румі, очевидно, теж чув його, але не наважувався обернутись. Василь Кузьмич став за деревом — усе стихло. Пішов — знову зашурхотіло. Щось біле майнуло в заростях, блиснули двома вогниками очі.

— Румі, хтось іде за нами.

— Це галуб-яван. Не обертайтесь.

Василь Кузьмич зняв рушницю.

— Хто б там не був, краще налякати.

Румі швидко нагадав:

— Ви самі казали: не будемо дражнити.

Його захриплий од хвилювання голос вплинув на Василя Кузьмича. Але рушницю вчений не повісив знову за спину — поніс у руці. Вони вийшли до гірського озера, зупинилися на відпочинок. Румі розпалив багаття, нагрів воду, кинув у неї тюбики концентрату. В чистий запах лісу й гір влився дразливий аромат.

У гущавині зашурхотіло дужче.

— Ось що, Румі, — сказав Василь Кузьмич, зачерпуючи ложкою суп, — надокучили загадки. Я вийду на свій слід і подивлюся, хто йде за нами.

— Так роблять, коли полюють на тигра. Ми ж ні на кого не полюємо, — заперечив Румі.

Він з’їв зовсім мало юшки — виразка дедалі дужче нагадувала про себе. Іноді він кусав губи, щоб не застогнати.

— Це правда, ми зараз не мисливці. Проте я не хочу бути й дичиною, — рішуче сказав Василь Кузьмич. — Я вийду на слід.

Різкі зморшки біля губ Румі свідчили, як глибоко він осуджує рішення свого начальника.

“От тобі й незвичайна людина! — подумав Василь Кузьмич. — Звичайні забобони. Невже я помилився у своїх здогадках? І він просто малограмотний нетяга”.

Василь Кузьмич знав немало таких людей. На перший погляд здавалось, що кожен з них — колоритна фігура, але за цим колоритом і загадковістю часто крилися безсилля, лінь, непристосованість до життя.

Незважаючи на сердите обличчя Румі, вчений помив свою чашку, склав рюкзак і перший рушив у путь. Він зумисне йшов крізь зарості і кілька разів завертав, щоб, зробивши петлю, вийти на свій слід і несподівано для переслідувача зустрітися з ним віч-на-віч. Василь Кузьмич скоріше відчув, ніж побачив, небезпеку.

Метрів за п’ять попереду виросла снігова гірка. Вона ворушилася і виблискувала янтарними злими очима. За мить мозок ученого “проявив” прийняте зображення, і Василь Кузьмич побачив перед собою снігового барса, який от-от мав стрибнути: зуби вищирені, хвіст злегка смикається. За секунду барс долає п’ятнадцять метрів, отже, п’ять метрів він подолає за третину секунди. Василь Кузьмич блискавично скинув рушницю, але в думці промайнуло: “Пізно!”

І в ту саму мить позад нього почулося ричання. Удар у лікоть, постріл. Рушниця одлетіла в траву. Барс чомусь не стрибнув, а теж заричав і позадкував, потім стрибнув убік і зник за деревами.

Василь Кузьмич обернувся й побачив перекошене обличчя Румі, його палаючі очі, напружене тіло, наче він збирався стрибнути назустріч барсові. Румі довго не міг заспокоїтися. Усмішка торкнула губи, а очі все ще не змінили виразу. Нарешті він усміхнувся по-справжньому і промовив, згадуючи щойно пережите:

— Виходить, не розучився…

— Що? — спитав Василь Кузьмич.

— Чули, як я заричав? Цього мене навчив дід. Він казав: “Коли зможеш так заричати, ні тигр, ні барс тебе не чіпатимуть, утечуть”.

— Секрет племені? — пожартував Василь Кузьмич і, одразу посерйознішавши, додав: — Ви врятували мені життя, спасибі.

— Ні, це завдяки вам ми з дичини перетворились на мисливців, — відповів Румі. — Якби ми не вийшли на слід, звір міг би несподівано стрибнути. Барс або дуже голодний, або поранений. Інакше він не спустився б з гір і тим більше не полював би на людей.

Василь Кузьмич подивився вгору на високі скелі, де, шукаючи поживи, бродять киїки й архари [1] і панують барси та орли. Він перевів погляд на Румі і вперше помітив, як зовнішній вигляд цього чоловіка відповідає навколишній природі — пильно примружені очі і смаглява шкіра, гнучкий легкий стан, нахилений вперед. От тільки хвороба вже позначилася на ньому.

“Місце, де живе людина, прив’язує її до себе і накладає свій відбиток, — думав Василь Кузьмич. — Раніше так було завжди. Але тепер печать професії сильніша від печаті місцевості. Цей процес зачіпає навіть інтимні сторони характеру, стирає національні риси. Добре це чи погано, коли робота, яку виконує людина, поступово стає найважливішим і визначальним у ній?..” Його пробудив від думок оклик Румі. Над ними пролітав величезний птах. Він важко махав крилами, несучи в пазурах якусь здобич.

— Дужий птах, одначе! — захоплено сказав Румі. — Це орел-ягнятник. Молодого архара взяв. У повітрі нікому не хоче поступитися владою. На літак нападає…

Румі замовк, нахилився, підняв кілька камінців:

— А тут, одначе, є виходи мідної руди. Треба ці місця на карті позначити.

Василь Кузьмич розгорнув нотатки Сейкіла.

“…І земля стає жовтою, і камені починають блищати інакше. Ти проведеш там ніч, і дика людина з гір проведе її поруч з тобою, невидима тобі…”

— Румі, дивись, що пише Сейкіл.

Румі нахилився до Василя Кузьмича. Вчений не сумнівався: зараз його супутник скаже, що треба стати на ночівлю. Сам Василь Кузьмич добре-таки притомився, і слова Сейкіла його цілком влаштовували:

“…Шлях свій ти продовжиш за годину до світанку, — писав Сейкіл. — Зійдеш на гору. Там побачиш галявину. Роздягнись і голий повзи по траві не оглядаючись, але пам’ятай про того, хто стежить за тобою. І тільки-но перші промені сонця торкнуться трави, загоряться краплинами крові ягоди. їж їх, коли тобі дозволить господар — дика людина гір. їж, як їсть архар, не зривай руками. їж, скільки зможеш. Потім ще збери і візьми з собою на три дні. В цей час нічого, крім ягід, не їж, і хвороба твоя відійде назавжди…”

Румі швидко знайшов неглибоку печеру. Зібрали сухого хмизу і розпалили багаття. Вчений одразу заснув і не чув, як довго крутився Румі, намагаючись знайти таку позу, щоб хоч трохи вгамувати біль.

Розбудив Василя Кузьмича стогін. Він трохи підвівся на лікті, озирнувся. Багаття горіло тихим, рівним полум’ям. Стогнав уві сні Румі. Великі краплини поту виступали на його лобі.

“Бідолаха, — подумав Василь Кузьмич. — Стримувався, не стогнав цілий день”.

Він торкнувся рукою чола Румі, гарячої вологої шкіри. “Сам собі нашкодив цією мандрівкою, — подумав учений. — Таке напруження нервів і м’язів не може не датися взнаки. Добре, що мандрівка вже скоро скінчиться”.

…Василь Кузьмич і Румі рушили в путь. Стежку ледве можна було помітити по незначних прикметах: яскравіше блищав стертий камінь, нижча трава здавалася темнішою… Нарешті підйом закінчився, почалося широке плато.

— Тут, — прошепотів Румі і почав роздягатися.

Василь Кузьмич тільки плечима знизав: мовляв, роби як знаєш, але сів на траву поруч з ним. Тривога супутника передалася йому. Він знову чув хрускіт гілок, відчував чийсь погляд. Трава була мокра од роси, крізь одяг проникав холод. Попереду Василя Кузьмича безшумно повз по траві, мов нічний хижак, Румі. Його мокра шкіра блищала, наче луска. Вони перепочили не більше як п’ять-шість секунд і знову поповзли. Перше рожеве проміння пробилося крізь листя, пробігло по траві, і коли Румі розвів рукою кущі, блиснули криваві краплинки. Можна було подумати, що він поранив руку і на кущі бризнула кров.