Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 28

ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Падає зірка — вмерла людина,

Вмирає людина — гасне зірка.

(Східне прислів’я.)

Дощ стукав у шибку немічними старечими пальцями. Стукав одноманітно й настирливо. Здавалося, що він проникає у затишну кімнату й поступово заповнює її вогкістю й холодом. Вже й одяг на мені немовби став слизький. Інколи дощ перебивали пориви вітру, що забирали останні крихти тепла, затишку і зручності.

Чи ж маю я право бути байдужим до всього цього неподобства? Адже це не примхи погоди. І я один знаю, в чому справа, хто винуватий. Тиха злість поволі накопичувалася в мені.

Та ось знову, як це траплялося щодня протягом кількох тижнів, дощ раптово вщух, вітер стих, і липневе сонце сяйнуло крізь промиту, мов скельця окулярів, синяву. Я глянув на термометр. Ртутний стовпчик встиг злетіти з восьми до сорока п’яти градусів… Задуха… Нічим дихати… Піт заливає очі.

З вулиці доноситься звук автомобільної сирени. Я виглядаю у вікно. Одразу три “швидких допомоги” в’їжджають у наш двір. Розбіглися дітлахи. Щойно вони, на заздрість старшим, обливали одне одного з шланга, залишеного двірником, весело бавилися.

Крижаний порив вітру шарпонув віконницю так, що задзвеніли шибки. Нараз стемніло. З вулиці долинули злякані голоси, тупіт ніг. Вітер погнав навкіс великі сніжинки, встеляючи ними густу зелену траву й квіти на клумбах.

Моє терпіння лопнуло, мов міцно натягнутий канат. Роздратовано човгаючи домашніми капцями, я вийшов у передпокій, натягнув плаща.

На сходах зустрівся з сусідом.

— Доведеться відкласти пікнік! — сповістив він, начебто це могло мене цікавити.

— Та що там пікнік! — почувся жіночий голос з нижнього поверху. — Діти застуджуються. То спека, то холод. Такого ще не бувало за моєї пам’яті. Прямо тобі кінець світу, та й годі!

“Нічого, зараз кінець перейде в початок”, — із злістю подумав я, уявляючи його торжествуюче обличчя, його голос, коли він запитає: “Значить, визнаєте, що я мав рацію?”

Коли я вийшов на подвір’я, сніг уже зійшов. Тільки паруючі калюжі на асфальті свідчили, що то не було галюцинацією, містикою.

Двірник Аркадій Юрійович скрушно розмахував руками, доводячи кожному зустрічному, що прибирати двір за таких умов неможливо. Побачивши мене, він зрадів ще одному співрозмовнику:

— Ось ви, вчена людина, дайте відповідь: хіба ж така погода може настати сама по собі? Та це ж небачено й нечувано. Історія нічого подібного не знала! Та що там історія, коли дід Сашко і той не пам’ятає!

Його обличчя сяяло від задоволення: ще б пак, він присутній при явищах, яких не знала історія!

— Воно ж таки так, — продовжував Аркадій Юрійович, — якщо всякі атоми розтрощувати та автоматичні станції у космос шпурляти…

Я демонстративно прошелестів плащем мимо нього, з жахом уявляючи, що б він говорив, якби узнав правду.

Ось і другий під’їзд. Сходинки аж гули під моїми ногами. Через зачинені двері квартир долітали чхання, стогін, дитячий плач. Якщо закрити очі, може здатися, що увійшов у довгий коридор поліклініки під час епідемії грипу.

Я зупинився перед дверима з номером “8” чимдуж натиснув на кнопку дзвоника і не віднімав руки кілька секунд.

— Хвилиночку! — долетів з глибини квартири здивований голос.

Я не віднімав руки від дзвоника.

— Йду вже, йду, — почулося човгання, і двері відчинилися.

Переді мною стояв він, притримуючи рукою полу довгого халата. З халата, мов черепашачого панцира, висовувалась довга шия, а на вузькому обличчі, як завжди, блукала розгублена й сором’язлива посмішка — посмішка неприсутності. В хвилини роздратування мені здавалося, що він прикривається нею, наче щитом.

Зморшкувате виразне обличчя пожвавилося, товсті губи ворухнулись:

— Ви?

Його очі дивились очікуючи, і мені стало гірко від того, що саме я повинен буду зараз визнати. Йдучи за ним у кімнату, дивлячись на його тонкі волосаті ноги й коричневі п’яти, я відчував, що задихаюсь від обурення. Він сів у крісло, від якого тягнулися дроти до схожого на стабілізатор апарата, насунув на голову блискучий шолом. Його руки самі по собі лягли на вигнуті пластини контактів, і я, пересилюючи себе, вимовив:

— Миколо Миколайовичу, досить, припиніть…

На його худих, втягнутих, неголених щоках запалахкотів рум’янець:

— Отже, визнаєте?

— Так, так, — поспіхом мовив я.

— Бажаєте подивитися графіки й журнал спостережень? — він зняв одну руку з контактної пластини, і відразу ж пролунав удар грому.

Я сумно подивився на синє безхмарне небо, відсунув запропонований мені журнал:

— Скажіть краще, як вам вдалося збудувати підсилювач?

Він задоволено зацмокав губами:

— Я використав магнітне поле Землі. По суті, воно й є підсилювачем. Залишалося збудувати прилад, який передав би дані від знімача біотоків до підсилювача. Пам’ятаєте, як вдалося встановити, що ритми біотоків мозку відбивають ритми сонцедіяльності?

— Так, так, — сказав я. — Але…

— Ви й тоді говорили “але”, голубе мій, — з легким докором мовив він. — А пригадуєте, який переполох викликало в академії моє повідомлення про те, що характеристика некробіотичного випромінювання людини відповідає характеристикам випромінювання “наднових” зірок? Та, перепрошую, що ж тут було дивного? Хіба ж не загальновідомий зв’язок сонячної активності з захворюванням серця й мозку, з епідеміями, з процесами розмноження? Хіба не доведено, що ритми біотоків мозку ідентичні ритмам пульсації зірок, що вгасання мозку й зірки супроводжується одним й тими ж ритмічними характеристиками? І хіба не ви самі, не ви усі неодноразово торочили про гармонію природи й людського мозку — цього дивного органа, з допомогою якого природа пізнає саму себе? Чому ж моє твердження про зворотний зв’язок викликало бурю протесту?

Важкі громові удари лунали один за одним. Хмари геть затягли все небо, яке ще кілька хвилин тому було таким чистим. Випуклі наївні очі Миколи Миколайовича дивилися на мене здивовано, брови й вуха поповзли догори. Це було в його звичці — робити несподівані висновки із загальновідомих положень і дивуватися, чому їх не розуміють інші.

— Прямий зв’язок “зірка-людина” визнають усі, — мовив він, не змінивши виразу обличчя. — Чому ж не погодитися із існуванням і зворотного зв’язку — “людина-зірка”? Чи ж, може, люди вважають, що коли вони гніваються, радіють, ненавидять, ніщо у Всесвіті не змінюється? Спалахи на Сонці, наприклад, різко змінюючи погоду, викликають у нас зміни настрою — лють, пригніченість, або ж, навпаки, бадьорість, радість… А спалахи ненависті чи радості людей нічого не змінюють на Сонці? І це в світі, де все взаємопов’язане. Але ж виникають нові взаємодії частинок — нова інформація в колоїдному розчині, в нашій крові. Досить комусь закохатися — і ось вам ще один варіант світу, в якому на одне кохання більше. Ну, заждіть, коли я покажу графіки погоди і моїх біотоків, сперечатися про зворотний зв’язок вже не доведеться!

Сонце розтікалося по настільному склу… З’явилася слабенька надія, і я нетерпляче запитав:

— Коли це буде? Коли закінчите свої досліди?

— Але ж, голубе, я їх лише почав, — мрійливо мовив вій, ніби наперед смакував майбутніми успіхами. — Потрібно ще простежити вплив процесів суму, гніву, несамовитості, осмислювання прекрасного, народження великих думок не тільки на наше Сонце, а й на віддалені зірки й сузір’я. Я вже зв’язався з Кримською обсерваторією, з Пулковим…

Я не міг більше стримуватись:

— А відомо вам, що робиться на вулиці, як впливають раптові зміни погоди на людей? Скільки дітей застудилося в ці дні?

— Невже? — похопився він, і за вікном просвистів порив вітру. — Справді, я в цей час якраз читав вельми хвилюючі детективи. Треба вдатися до інших літературних жанрів.

Він хитав головою й щиро журився. Він не був ні негідником, ні злочинцем. Він просто експериментував, і йому здавалося, що Всесвіт існує тільки для його дослідів. Тому, на мить подумавши про хворих дітей, він одразу ж забув про їх існування, щоб почати нову серію дослідів. Я подумав, що якби існував бог, він був би схожий на нього.