Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович. Страница 6

Люда перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала папушу аркушів. То були переважно тексти ролей, які колись переписував Кость Миколайович. Люда сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там! Листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії. Козленкове ж письмо наводило на думку, що по ньому повзав рій вимащених чорнилом мух.

Якийсь час ми стояли мовчки, спершись на бильця балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Люду, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа. Я й сам так думав, але факти, про які писалося дідовою рукою, були абсолютно достовірні і це мене збивало з пантелику.

— Слухай, Василю, оцей професор. — Люда ніби читала мої думки. — Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців із чотири тому.

— Ні, ні, на днях. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора?

Вона вийшла і по хвилі вернулася з підшивкою газет.

В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Що за дивина?

“…І навіщо старому піддавати мене тортурам?” — думав я, крокуючи від Козленків.

На це питання можна дати дві відповіді: знаючи мою вдачу, дід Карпо в такий спосіб сподівався тримати мене “в формі”, аби я не ледащів; і друге — старий просто мстився за оті “старі гальма”.

У квартирі без змін. Галина все ще не з’являлась. Я ввімкнув приймача.

“…Як повідомляють з автоматичної міжпланетної станції, — линуло з динаміка, — венеріанська атмосфера містить у собі 97 відсотків вуглекислого газу, 2 — азоту, 0,05 — води та незначні домішки закису вуглецю, кисню, соляної та плавикової кислоти. Температура 553° за Кельвіном. Сьогодні на Венеру прибув черговий вантаж з науковою апаратурою та кібернетичними машинами-дослідниками…”

Наступного дня на роботу не треба було поспішати, отож я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він ішов з чорним догом. Той мав зріст, либонь, до метра і нагадував пантеру.

— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.

— І розумний, — додав Геннадій.

Помітивши, що я не поспішаю, почав вихваляти вченість свого дога.

Ми зайшли до нього на квартиру. Геннадій на мить вийшов у сусідню кімнату і повернувся з великою шкатулкою. У ній дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства — я не раз проглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед знімків кілька зовсім свіжих фотокарток: з похорону. Спиридон обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я їх усіх знав, крім чоловіка середнього зросту, віком до сорока років. Він упав мені в око тому, що я його бачив на похоронах мого діда.

— Хто цей чоловік? — запитав я.

— Хто його зна…

Питання про те, чи отримує він листи від діда, ось-ось ладне було зірватися з язика, та я, усвідомивши його безглуздість, вчасно стримався. Ще подумає, що несповна розуму.

По дорозі до інституту муляв думку незнайомець, якого бачив на обох фотокартках.

…Кругле обличчя мого колеги вкривала золотава кримська засмага — ми разом були на розкопках. Поплескавши його по спині на знак вітання, я поклав перед ним останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.

— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа. — Отой професор Чорненко був другом Карпа Левковича?

— Який там друг!..

Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.

— Ходімо зараз же в медичний інститут, — ухвалив він.

…В коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи з перших статей у наукових журналах аж до солідних монографій та їхніх закордонних перекладів.

— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — ця людина залишила по собі велику спадщину… В чому річ?! Що тебе бентежить? На тобі лиця немає! — вигукнув він.

Я відчув, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій було знято того чоловіка з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.

— Що ж тут дивного? — посміхнувся Ванжа. — Цей чоловік міг знати всіх трьох.

Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.

— Глянь.

Біля самих дверей виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28 травня.

— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей чоловік присутній на їхніх похоронах. Другий лист ти отримуєш по смерті професора. Він знову тут як тут. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.

Домовившись про зустріч завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощались. У колеги був заклопотаний вигляд.

Була дев’ята ранку, коли я приїхав до медичного інституту, тобто на годину раніше умовленого часу. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка. Увагу привертало велике, непропорційне до худорлявого обличчя, чоло.

Щоб змарнувати час, подався в інститутський музей, двері якого знаходилися поряд із вхідними дверима до головного корпусу. О! Я не пошкодував, що зайшов. Тут у відділі протезування висіли портрети відомих учених, що працювали в галузі створення штучного серця. Стояли також усі моделі апаратів штучного кровообігу — від ІСЛ-2 та ПАК-3,5 аж до новітніших пристроїв для реанімації. Та не це захоплювало — штучне серце давно не новина, добрий відсоток людей живе із штучними серцями. Цікаво було простежити, з чого все починалося. Смішно навіть подумати, що колись викликало сенсацію те, що професор Кулябко змусив битися серце через тридцять хвилин по смерті, пропускаючи через його коронарні судини кров…

Я й незчувся, як велика стрілка годинника опинилася на десятій.

На вулиці, біля хідника, стояв ЗАЗ Ванжі. Сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог дав знати, аби я до нього не підходив. Між тим у дворі збирався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, і з нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху почали загортати. Натовп у дворі інституту все зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, з промовою виступив ректор. Я не чув, що він говорив, бо стояв осторонь, та промова, либонь, була тепла і щира, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд з пам’ятником.

Думку Ванжі про сенс зустрічі на церемонії перенесення праху я збагнув тільки тоді, коли помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був у числі десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розпізнати, коли він ніс труну, загортав могилу та ставив пам’ятник. Я помітив його тільки після промови, коли біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий виступав у звичній для нього ролі. Він стояв усе в тій же позі до фотокамери, і коли я проштовхався ближче і розгледів його лице, воно здавалося мені схожим на лице манекена.

Я протиснувся крізь гущу людей. Той, у коричневому костюмі, втупився в мене порожніми очима, від чого з’явилося таке відчуття, ніби мене розглядають під мікроскопом. Я ладен був заприсягтися, що ця людина мене впізнала, адже ми бачилися на похороні діда Карпа.