Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович. Страница 11

Галей скреготнув зубами, спльовуючи кров, повільно звівся на ноги, аж тепер зрозумівши, кому належав цей баритон та де він уже чув його сьогодні. Карі очі Дап’ю насмішкувато зиркали на Галея. Осторонь по-солдатськи виструнчився Беккер. Під стіною в кріслі скулився Кадіус, увібгав голову в плечі, дивився не кліпаючи на Галея, ніби вперше його бачив.

“Лейтенант Дап’ю” тикнув Галея кулаком у підборіддя, промовив буденно, без злості:

— Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею. Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто пізно!

— Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на кутні. — Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо зірвався з місця.

— Облиште його, Беккере, ще встигнете, — зупинив “садівника” Штуленц. — Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.

— Слухаю!

Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим виляском пострілів.

І роззявлений рот Беккера, і несамовитий крик Кадіуса, прошитого кулями в кріслі, й акробатичний стрибок Дап’ю-Штуленца до вікна — все це замиготіло перед очима Галея, як гарячкове марення. Інстинктивно він сахнувся до стіни.

По той бік відчинених дверей у холі якось боком стояла Жермен. Автомат у невмілих руках здригався, трясся, випльовував у кімнату черги, а вона все тиснула на гачок. Від крісла, з якого сповзав, звісивши голову, професор Кадіус, відлітало шмаття. Беккер лежав на перекинутому столі, по ньому хльоскали черги “стен-гана”, кришили поліроване дерево…

За мить теплий важкий автомат опинився в руках Галея. Він підскочив до вікна і випустив з десяток куль Штуленцу навздогін, але майже навмання, бо того вже поглинула зелена гущавина. Галей вхопився за віконну раму, наміряючись ривком вискочити надвір, щоб наздогнати, розрядити автомат в рожевощоке бридке обличчя перевертня…

Та тверезий глузд зупинив його.

Галей схопив Жермен за руку. Вони побігли через хол і, хоч не зронили жодного слова, одночасно повернули до сходів, що вели на другий поверх.

“Фіолетова” зала зустріла їх тишею. Лише згори, з-під склепіння, долинало сухе колюче потріскування.

— Жермен, погляньте!

Над циліндром “капкана” золотим пилом роїлися іскри, вони охоплювали металевий кожух палахкотливим німбом, і в цьому було щось загрозливе, як сигнал тривоги.

Жермен закинула голову, пошепки сказала:

— Він там, швидше нагору!

Але Галей бачив — до “капкана” їм не дістатися. Дві нижні спіралі гвинтових сходів лежали на підлозі безладним нагромадженням металевого пруття.

— Яне, що сталося? Чуєте, Яне? — Галеїв голос лунко забився під склепінням. На майданчику з’явилася полякова постать. Він перехилився через поручні, замахав рукою.

— Негайно залиште віллу! Йдіть звідси, скоріше, скоріше!

— Що з вами, Тронковський? Спускайтеся вниз!

Не слухаючи, Тронковський закричав щось по-польськи, схопився і гримнув несподівано гучним басом на всю залу:

— Пся крев, у вас є двадцять хвилин! Панно Жермен, Галею, прошу вас, тікайте звідси, доки не пізно! Невже ви не розумієте?..

Постать зникла, вгорі глухо брязнули металеві дверцята. Сухе потріскування посилилось, над циліндром усе яскравіше вимальовувалося вогневе кільце, по ньому перебігали жовті блискавиці.

— Яне! — розпачливо гукнула Жермен. Та відповіді не було. Вона безпорадно глянула на Галея. Той рішуче взяв її за плечі, підштовхнув до дверей.

Вони виштовхали з гаража чорний Кадіусів “ганомаг”. Машина м’яко котилася по бруківці. Галей оглянувся, востаннє кинув погляд на віллу і різко, круто завернув у провулок. На протилежному кінці вулиці Червоних Троянд, з-за рогу вихопились мотоцикли. Люди в зелено-сірих мундирах на ходу стрибали з колясок, бігли до воріт, з яких щойно Галей вивів машину.

— Якщо нас не помітили — наше щастя, — пробурмотів Галей.

“Ганомаг” з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала підйом і помчала бульваром, мимо крамничок та поодиноких кафе передмістя.

Через кілька хвилин “ганомаг” виїхав на міст. Унизу на воді лунали свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в сірій пелені, бовваніли обриси кранів річкового порту.

На середині моста Галей збавив швидкість автомобіля.

І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад,

* * *

Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль “Знак хоробрих”… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…

Слідчому було років двадцять шість.

Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.

Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.

Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.

Галей відвернувся.

— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам відомо, не на вашу користь.

Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.

— В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?

Галей кивнув. Слідчий примружив очі.

— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?

— Підтверджую.

— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?

Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?

— Відмовляюсь відповідати.

— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і…

Він витримав паузу.

— Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!

Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.