Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович. Страница 2

Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу небіж прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за небіж, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько Тади, бо він говорив “тади я пішов”, “тади я сказав”, приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай уже не дише. Подейкували потім люди, нібито воно трохи не так було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому. Проте, зійшовшись на тому, що “собаці — собача й смерть”, односельці припинили непотрібні балачки, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий “шуцман”, як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав. Ще й інших повчав: “Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к приміру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…”

Той самий пасічників “небіж” і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.

— Тебе як звати? — спитав він.

— Петько, — ще раз збрехав я. Він засміявся.

— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.

Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.

Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.

— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонястий шрам.

Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.

— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.

— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.

Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленін-градця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не яважав на них, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…

Я очікуюче дивився на Юрка-ленінград-ця, ладен зробити все, що тільки він забажає.

— Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, — сказав він. — Чекатиму.

І пішов.

Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, гадюка фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.

У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пролетіла над головою дика качка.

Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на колесо, сів поряд з ним, одяг штани. Почорнілий від дощів брезент, яким було вкрито радіостанцію, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.

— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду.

Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?

— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію? — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.

— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було псувати.

— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?

Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.

Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.

— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.

Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.

Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…

Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірчини, там горів каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим, добре вже відомим бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: ми з нею лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.

Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:

— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.

Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли бризки, радіостанція булькнула у воду.

У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога звивалася між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблину й задумливо дивився в небо. Перед моїм носом сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою метушнею. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я бачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту металевими пластинами. Зверху вид-нілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.

Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрко-вою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?