Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович. Страница 26

Гейко ствердно кивнув головою, ласкаво поплескав Аргона по шиї, дав йому грудочку цукру і попрямував до казарм.

За деревами стояли танки. Присадкуваті, теж ккриті інеєм, і тому непомітні здаля, грізні машини виструнчилися вряд, сторожко націлившись стволами.

— Кінчай перекур! — голосно пролунало в морозному повітрі, і в ту ж мить біля машин заснували люди в ребристих шоломах.

Солдати, які щойно розмовляли з Гей-ком, обганяючи його, наввипередки побігли на плац. Знову загуркотіли мотори.

Відшукавши свого давнього знайомого сержанта-радиста, що другий рік служив тут, у військовому містечку танкістів, поговоривши з ним хвилин десять про те про се, Гейко розпрощався і вийшов за ворота.

Він був задоволений. Давно збирався подивитись, як живеться Аргонові на новому місці, та все щось перешкоджало.

Власне, навряд чи вдалося б і цього дня навідатись до Аргона, якби не ялинкові прикраси для підшефних. Застава давно дружить із школою-семирічкою сусіднього села Горошків. Почалася ця дружба ще з того часу, коли старшина прикордонник Іван Павлович Кузьмін скинув сіру шинель та зелений кашкет і став у горошківській школі директором, взявши з друзів слово, що вони не забудуть старого солдата у відставці”, допоможуть йому у цивільних справах.

І прикордонники допомогли. Полагодили напіврозвалене, запущене за роки фашистської окупації приміщення школи, виклали печі, засклили вікна, своїми руками виготовили зо два десятки столів, що на перших порах замінили дітям парти, дістали дещо для фізкабінету, завезли і напиляли на зиму дров…

Коли настав перший післявоєнний Новий рік, на заставу завітала піонерська делегація. Школярі запрошували шефів до себе на ялинку.

Бійці прийшли і принесли пишне зелене деревце з маленькими шишками, встановили його в просторому класі і разом з малюками прикрашали ялинку вирізаними з картону та кольорового паперу зайцями, лисичками, зірочками, прапорцями.

Давно вже немає тих бійців на заставі. Давно вже стоять у класних кімнатах не грубо обтесані столи, а справжні фарбовані парти, справжні, а не саморобні прилади вже заповнили полиці фізкабінету. Але приносити в школу під Новий рік свіжозрубану ялинку і прикраси до неї стало у прикордонників традицією. Щоразу, за день-два до новорічного вечора, приходять до школи молоді хлопці в шинелях з зеленими погонами, приносять малюкам подарунки.

Іграшки доводиться доставляти з районного центру. За ними відряджають когось із застави, і посланець привозить кілька ящиків з сліпучо-привабливим, сяючим всіма кольорами райдуги скарбом, від якого захоплено блищать дитячі оченята. І гучно лунає навколо ялинки тупіт дитячих ніг, дзвенять веселі голоси під акомпанемент баяна, що виспівує у руках молодшого сержанта Ісаєнка. Років два тому під ялинкою сидів рядовий Ігор Чуханов, тепер він грає десь дома на Уралі, а тут його замінив чорнявий Ісаєнко…

Цього разу по ялинкові прикраси в Осту-дів начальник застави послав Гейка.

Від Горошок до райцентру курсує рейсовий автобус. Але далеко заїхати на ньому старшині не довелося. Майже весь минулий тиждень без упину сипав густий сніг, дорогу замело, і автобус забуксував відразу за селом. Гейко махнув рукою і пішов навпростець лісом. Він розраховував скоротити шлях, а коли вже так трапилося, то завернути і до Аргона.

Вузенькою стежкою, що вилася між деревами, недавно хтось проїхав саньми. Гейко намагався ступати по сліду, залишеному широкими полозками. Так іти було трохи легше, чоботи менше вгрузали у сніг.

Старшина скинув рукавиці, зсунув на потилицю шапку з п’ятикутною зіркою і прискорив крок. Йому хотілося добратися до районного центру раніше, ніж магазини закриваються на обідню перерву, а залишалося ще кілометрів десять.

З кущів вибігла лисиця і стала мов укопана, не помічаючи Славка.

Хлопчик махнув палицею, закричав:

— Е-ге-гей! Я ж тобі! Е-ге-гей!..

Лисиця зневажливо повела гостроносою мордочкою і, ніби здогадуючись, що, крім свого дзвінкого голосу, нічим іншим не може загрожувати їй маленький лижник, повільно пішла в кучугури, тягнучи за собою довгий пухнастий хвіст.

Спереду, скільки сягав зір, височіли хвилясті горби, їх білі схили спалахували на сонці міріадами іскор, сліпили очі. Збоку тяглася аж до обрію лісова смуга і танула вдалині, зливаючись з голубими обрисами високих Карпат.

Далеко внизу між деревами видно було верхівки нафтових вишок. Курився димок над дахом невеликої будівлі.

Десь біля вишок у цю хвилину походжає і Славків батько. Останнім часом він навідується додому тільки в неділю, а потім знову повертається до своєї бригади на цілий тиждень. Славко знає: у батька багато роботи, бо на дільницю, де він працює, в оте маленьке селище нафтовиків, що загубилось серед лісу та гір, з міста приїхали інженери, привезли з собою якісь дивні металеві труби, і всі нафтовики пораються з ними ось уже третій місяць, не відходять від вишок ні вдень ні вночі.

Цікаво, що ж воно задумали оті інженери? Запитував батька — не каже, тільки посміхається: “Все знатимеш — рано постарієш”.

Ну, та тепер Славко дізнається. Почалися зимові канікули, уроків готувати не треба, і мати відпустила його з умовою, що завтра на новорічний вечір він повернеться додому разом з батьком.

Славко став на лижви. Не проминуло й двох годин, а він уже біля промислу. Ото батько здивується!

Проте так тільки здається, що нафтові вишки поряд, рукою подати. До них ще йти та йти. Он вони, аж ген у долині, оточені лісом…

Славко відштовхнувся щосили, нахилився вперед і помчав з гори. Морозне повітря перехопило подих, замиготіли кущі… Йому не вперше. Ніхто з шостого “Б” не наважувався пірнути на лижвах по крутизні Гнилого Яру чи з стрімкої кручі, що біля річки, а він з’їжджає, і хоч би що!

Але тут треба бути обережним. Он унизу починається ліс. Між деревами та в чагарникові не розженешся. Присівши навпочіпки, хлопець різко загальмував палицями. У лісі стояла тиша. То там, то тут потріскувало на морозі гілля. Іней падав на віти, і сніг, м’який, як пух, сипався з дерева, огортав його сріблястою туманною хмаркою. Високо на ялині майнув руденький клубочок. Під ноги Славкові упала шишка. Білка! Хлопець зупинився, закинув голову. Кумедне звірятко швидко перебирало лапками, чистило своє золотаве хутро.

Постріл тріснув зненацька, і десь зовсім близько. Білка блискавично шмигнула в гілля. Славко здригнувся. В ту ж мить щось застукотіло часто, раз по раз, і знову настала тиша.

Славко напружено прислухався. Йому стало моторошно. В різких сухих пострілах було щось грізне, застережливе, вони зовсім не скидалися на знайомий гуркіт мисливського дробовика.

Хлопчикові захотілося швидше опинитися у нафтовиків, побачити людей, батька, почути живу мову. Він пересік вузеньку галявинку і побіг уздовж густих заростей дикої ожини. Тут Славко і помітив сліди. Глибокі відбитки на снігу вели в хащу, вони були свіжі, щойно прокладені. Але не це змусило Славка зупинитись і завмерти. Поряд із слідами рожевіли плями, наче на снігу роздавили перестиглу малину.

Хлопець на секунду завагався і завернув в ожинник. Обережно розсунув кущі і відсахнувся. За кущем біля поваленої вітром сосни лежала людина в шинелі. Осторонь виднілась на снігу сіра іпапка-вушанка. Чорнявий солдат, незручно повернувши голову в сторону хлопчика, прихилився спиною до трухлявого стовбура, стискав лівою рукою автомат.

На Славка дивилася пара очей. Поранений над силу посміхнувся, хрипло сказав:

— Не бійся, хлопчику. Підійди ближче…

На його шинелі Славко розгледів зелені погони. Відкинувши лижви, став на коліна в сніг, обережно доторкнувся до пораненого. Зуби у Славка цокотіли.

— Дядю, що з вами? У вас стріляли?.. Я чув… дядю, я зараз, побіжу… покличу… На плечі у вас кров!

— Зачекай… кликати, — прикордонник облизав пересохлі губи. — А кров — то нічого, не бійся, ти ж мужчина… Тебе як звати?

— Славко… Горішній…