Вбивці на борту - Продель Гюнтер. Страница 14

— То був битий жак, — зауважив він. — Хлоп'яга добре розумів, що з цими цяцьками чималий клопіт: і небезпечно, і заплатять йому бодай десяту частку їхньої вартості. Ні, він шукав готівку.

Тоді Мершель простягнув заступникові сумочку з крокодилячої шкіри, яка сама по собі коштувала десь тисячу марок; всередині лежала пака банкнотів.

— Тоді чом він залишив оце? Тут щонайменше три тисячі.

— Мабуть, поспішав і не помітив. Взагалі, хто ховає у сумочку такі великі гроші?

— Але, любий Брайтере, злочинець мав досить часу, щоб обшукати квартиру. Сумочка ж лежала он на тому кріслі…

— Значить, хлоп'яга десь надбав так багато, що облишив подальші пошуки. Ні, тут пахне виключно грішми.

Мершель лише похитав головою. Він добре знав, що коли Брайтеру щось прийде у голову…

Зітхнувши, оберкомісар залишив своїх підлеглих; поки вони продовжували досліджувати вітальню, він вирішив оглянути інші приміщення.

З вітальні двері вели до спальні. Прочинивши їх, Мершель на якусь мить здивовано завмер на порозі. Добру половину кімнати займало велетенське французьке ліжко. «Засіб виробництва», — всміхнувся оберкомісар. Ліжко було застелене блакитним парчовим покривалом і мало такий вигляд, ніби ним давно не користувалися.

Праворуч від ліжка стояв низенький нічний столик, а на ньому — лише білий телефон та фотографія якогось чоловіка у вишуканій рамочці з червоного сап'яну. Мершелю здалося, що він знає його, але пригадати не зміг. Мабуть, бачив це фото в газеті; якийсь кіноактор, відомий спортсмен або політичний діяч…

Та за хвилину Мершель уже знав, чиє це фото. У маленькому календарику, що його оберкомісар видобув з шухляди столика, стояло прізвище власника фотографії; воно таке гучне, що Мершелю на мить стало моторошно. Там було записано ще з півтори дюжини не менш відомих імен. Крім блокнотика, оберкомісар знайшов у шухляді ще паку фотографій виключно чоловіків; добряча половина облич була відома Мершелю з газет.

Миршавого оберкомісара Мершеля не випадково вважали розумною, розважливою, далекоглядною, до того ж і честолюбною людиною. Він миттю збагнув, що ці знахідки перетворюють звичайне вбивство якоїсь повії на «сенсацію № 1», яка може обернутися на величезний скандал. Збагнув він і те, що речі, які він зараз тримає в руці, використані слушно, здатні відкрити йому шлях до великої кар'єри. Він стане інспектором, директором, а то й урядовим радником. І навпаки, використані невміло, коштуватимуть йому місця.

Тому Мершель надалі діяв украй обережно. Щоправда, він сповістив Брайтера про те, що вилучив у спальні блокнотик та кілька фото, проте ані слова не сказав про характер знахідки. Та ще зневажливо додав, ніби немає жодної підстави занотовувати знайдені речі для протоколу. Брайтер лише зрадів з цього. Адже він і так мав чимало клопоту з тим протоколом, який пухнув просто на очах. До того ж, раптом увагу комісара відвернула більш істотна подія: на кухні знайшли горілчану пляшку іноземного виробництва й чарку. Проте, якщо на чарці було ясно видно відбитки пальців того, хто з неї: пив, на пляшці не виявилося жодного сліду. Отже, хтось ретельно її витер, і це наводило на роздуми.

Однак на Мершеля ця звістка не. справила особливого враження. Несподівано він простягнув руку Брайтерові.

— Здається, я більше тут не потрібний. Тож краще піду до поліцай-президії, [2] складу звіт шефові.

Попрощавшись, Мершель подався геть. Лише пізніше Брайтеру стала зрозумілою ця квапливість начальника, тоді ж він тільки пробурчав: «Дурниці! Старий уже давно пішов додому…»

Хоч керівник комісії дуже поспішав, але на сходах його несподівано затримали: Ерна Крюгер рішуче заступила комісарові шлях.

— Це неподобство, пане комісар! Я вже годину тупцюю тут, аж заклякла. Це вже занадто!

— Пробачте, але хто ви?

— Людина, що перша повідомила про вбивство панночки Нітрібіт, — гордовито заявила Ерна Крюгер, ніби йшлося про якийсь славетний подвиг.

Сліпучий спалах бліца змусив комісара перелякано відсахнутися. Трохи нижче, на східцях, купчилося з півдюжини фоторепортерів, які поспішали зафіксувати знаменну подію — зустріч керівника комісії з людиною, яка «заварила цю кашу». Вкрай розлючений, затуляючи долонями обличчя, Мершель гримнув:

— Негайно припиніть це, панове, або накажу конфіскувати ваші плівки!

Однак репортери не злякалися, навпаки, почали клацати затворами апаратів ще ретельніше, поки поліцейський, що охороняв двері квартири, позіштовхував їх униз.

Тим часом Мершель, вхопивши руку Ерни Крюгер, потяг служницю до кухні.

— То це ви знайшли вбиту? — здивовано запитав він.

Пані Крюгер ствердно кивнула головою, а потім докладно розповіла, чому вона прийшла сюди, скільки разів дзвонила біля дверей, як відчула недобре.

— Ох, пане комісар, коли б ви знали, скільки разів я застерігала Розі! — скрикнула вона.

Мершель щільно зачинив двері кухні, чемно запропонував пані Крюгер стілець, сам вмостився на краєчку стола.

— Ви добре знали померлу?

— Ще б пак! Адже я приходила сюди майже щодня.

— Вона ваша родичка?

— Ні. Вже рік, як я дбаю про порядок у квартирі.

Мершель витяг блокнот.

— Чудово. Тоді назвіть своє прізвище й адресу.

Ерна Крюгер залюбки виконала це прохання і додала:

— Та я не завжди була служницею, пане комісар. Я акторка. Однак, гадаю, ви добре обізнані, що робиться в сучасному театрі: антрепренери жадають виключно молодих, гарних, довгоногих…

Тут Мершель перервав цей потік слів.

— Пробачте, коли ви востаннє бачили вбиту?

— У вівторок, тобто 29 жовтня.

— У який саме час, пам'ятаєте?

— Цілком точно. Рівно об одинадцятій я була тут, як і завжди. Раніше ніколи не приходила, бо Розі прокидалася пізненько. Поприбирала, як і годиться. О третій Розі наказала мені йти, бо чекала візиту. Справді, прийшов Польманчик.

— Польманчик? Хто це?

— Як би це вам пояснити. Довірений Розі. Її друг, проте не коханець, пане комісар.

— Гаразд. Чи знаєте ви його повне ім'я?

— Його зовуть Хайнц Польман. Мешкає десь тут, у Франкфурті. Де саме — не відаю.

Мершель намалював проти прізвища Польмана великий знак питання,

— Про це ми дізнаємося самі. Отже, коли з'явився цей Польман, ви пішли?

— Так. Але не тому, що він прийшов. Розі чекала ще на інші відвідини. Вона й Польманчику сказала, що часу в неї обмаль.

—І ви знаєте того, іншого, що мав прийти?

— Навіть не уявляю.

— Отже, ви пішли о п'ятнадцятій?

— Так.

—Із вівтірка більше не були тут?

— Ні.

— Однак ви щойно говорили, що бували тут майже щодня.

Ерна Крюгер покопирсалася в своїй господарській сумці й видобула звідти два якихось загорнутих предмети. Обережно зняла папір. В одному пакунку була невеличка вазочка з димчастого скла, в іншому — кілька гвоздик. І розповіла про сварку, що сталася через розбиту вазу, а також про своє увільнення.

— Та це вже не вперше. Розі дуже швидка на розправу, особливо, коли потрапиш під гарячу руку. Того ж дня вона була у жахливому настрої, чимось дуже розлючена, тому так образила мене, що я вирішила не повертатися. Навіть думала про інше місце. Але потім мені стало шкода її. Тому я принесла ось вазочку і квіти.

— Щоб помиритися?

— Еге ж.

—І це сталося сьогодні пополудні.

— Так. Близько п'ятої.

Мершель сповз зі столу, пройшовся туди-сюди. Підійшов до служниці, простягнув їй фото у сап'яновій рамочці.

— Чи знаєте ви цю людину, пані Крюгер? Та кинула побіжний погляд на портрет,

— Це — пан барон.

— Який ще барон? Кажіть прізвище!

Ерна знизала плечима.

— Не знаю. Розі просто називала його бароном. Здається, якийсь багатий фабрикант з Ессена. Розі якось вихвалялася, мовляв, він один з найзаможніших людей у Європі.