Зустріч з тайфуном - Максимов Г.. Страница 18

За кілька днів він уже писав статтю для астрономічного журналу. Там розповідалося про зовсім новий метод вивчення метеорита з послідовністю елементів, даних у цілих числах. У заголовку статті вперше стояло прізвище лаборантки. Лаборантки-художниці, яку всі називали просто Лідою.

В. Михайлов

ДОДАТОК ДО ОСОБЛИВОГО СТАТУТУ

— Вони повертаються, Дане! Ти чуєш, вони повертаються!

Амей був ладен пуститись навприсядки, кинутись на шию Командора, пройтись колесом по штурманській зорельота або втнути ще якусь дурницю від радощів. Та незворушне лице Командора ще більше загострилось. Руки вп’ялись у бильця крісла з такою силою, наче це була горлянка ворога. У погляді заголубіла сталь. Але це не витверезило Амея.

— Яка щаслива планета, Дане! Ні, дійсно, щаслива. Принаймні для нас.

— Ти так гадаєш? — голос Командора холодним металом різонув вуха. Такого ще не було. Амей трохи збентежився.

— Але ж послухай, Дане, — почав він, — ні, справді, розсуди сам: коли стався обвал тоді, у горах, ми всі були впевнені, що Археолог загинув. Скільки ми мало не гризли те кляте каміння, щоб дістатись тіла, а він з’явився сам, живий. Виявилося, що перша з брил, найбільша, впала так щасливо, що утворила над ним ніби стелю. Інші були страшні тільки для нас. Кілька вм’ятин на скафандрі та легкий переляк — усе, що дісталося Археологу. А Майя? Ти пам’ятаєш, якою ми знайшли її? Нерухома, посиніла з розірваним скафандром, — вона здавалась мертвішою за той уламок скелі, що став приводом нещастя. А вона тільки знепритомніла. Звичайно, вона хвора і нині — хвороба була дуже важка, але все вже позаду. Майя видужує, Дане! І тепер ці троє. Вже годину вони мовчать. Півгодини тому за нашими розрахунками у них скінчився кисень. Значить, все, так? Але поглянь на екран — вони повертаються. Повзуть. Ми бачимо їх! Археолог на самохідці мчить їм назустріч. Через п’ятнадцять хвилин…

— Повернути! — зірвався раптом з місця Командор.

— Повернути? Кого повернути? — Амей розгублено. — Що ти верзеш, Дане?

— Ні, нічого, вибач…

Командор важко опустився в крісло і наче закляк. Повисла гнітюча тиша. Нарешті він озвався:

— Коли виїхав Археолог?

— Вісім, ні, вже дев’ять з половиною хвилин тому. Він їх перший побачив.

— Так…

— Ні, Дане, я не розумію тебе. Ти наче не радий, що вони живі. У тебе такий вигляд!.. Все ж скінчилось якнайкраще, незважаючи на всі знегоди. Скільки знахідок, скільки відповідей ми привеземо на Землю! Після цих відповідей у вчених потроїться запитань, слово честі! І жаль тільки, що планета зовсім мертва…

— Ти так гадаєш? — знову озвався Дан і підвівся. — А тепер послухай мене. По-перше, де Майя?

— У госпіталі, хіба ти не знаєш.

— Добре. Блокуй штурманську. Вищий захист. Щоб нічого ніякими шляхами не долинуло сюди і, особливо, не вийшло звідси.

— Будь ласка, Дане. Але навіщо?

— Виконуй! Так… а тепер сідай.

Командор зробив кілька кроків по кімнаті, ніби ще вагаючись. Зупинився.

— Отже, Амею, тепер я прокоментую наші удачі. — Слова падали важко, наче через силу. — Почнемо з Археолога… Все, що з ним скоїлося, розповів він. Ми тільки бачили, що його накрило обвалом. Приймай на віру. Що це, по-твоєму?

— Щасливий випадок…

— Так. Далі — Майя. Вона так поспішала, що одягла м’який скафандр. Чому?

— Їй здалось, що вона помітила щось живе, — розгублено почав Амей. — І тому…

— Я питаю: чому м’який скафандр?

— Але ж ти сам відповів на запитання — вона поспішала…

— Чому саме м’який скафандр опинився під рукою?

— Його витяг Археолог. Він саме перед цим щось…

— Ага, Археолог? Так. Далі вона біжить за якоюсь живою істотою на планеті, де, як ми пересвідчились, немає життя.

— Ну, це питання ще не вирішено остаточно. Просто ми не знайшли ознак життя, а потім — їй здалось.

— Гаразд. До речі, їй “здалось” так реально, що вона переслідує цю уявну істоту, не помічаючи нічого навкруги. Спотикається і падає на рівному місці так невдало, що гостре, як ніж, ребро самотнього уламка скелі розриває їй скафандр. Що це?

— Випадок…

— Цього разу — нещасний. Далі. Тривогу вдарили тільки через півгодини. Бо радар було чомусь вимкнено.

Амей поривався щось відповісти, але Командор застережливо підніс руку.

— Це теж випадок. Знову. І знайшли її ще через двадцять п’ять хвилин. Отже, майже годину з розірваним скафандром. І вона — жива.

— Але скільки було докладено зусиль! До того ж, вона впала саме місцем розриву і дещо затисла його власним тілом.

— Саме це я й маю на увазі. Що ж, знову щасливий випадок.

— Збіг.

— Нехай так. Після цього я заборонив вихід поодинці, а потім і взагалі усякі виходи з ракети. Оголосив, що програму досліджень в цілому виконано, час повертатись.

— Так, але це всіх здивувало, Дане! За нашими розрахунками у нас був ще майже тиждень.

— Знаю. І все-таки я переконав вас, що нічого нового, принаймні надзвичайного, ми вже не побачимо. Ретельно вивчить планету інша експедиція. І раптом вчора — ми стаємо свідками саме надзвичайного явища. Що це?

— Ну, знаєш, Дане…

— Помовч. Припустимо, знову збіг. Збіг випадків. Мої підозри були ще дуже неясні, тому я й дав згоду на цю останню експедицію. А вже за кілька годин був певен, що трапиться, обов’язково трапиться ще якийсь “випадок”. І що ж? Не встиг я передати наказ про негайне повернення, як вони повідомили: землетрус. І їх одрізає від корабля велетенська тріщина. Єдиний шлях повернення — навкруги через гори, де не бере радар. Збіг. Потім передача по рації — прохання про допомогу. Дорога важка. Побоювання, що не вистачить часу. Отже й кисню. А через кілька хвилин заспокійливе: все гаразд — дійдемо самі… Але передача не зовсім звичайна.

— Перешкоди, Дане. Вони ж у горах. Радіація і таке інше…

* * *

Командор поглядом зупинив його.

— Потім рація замовкла назавжди, — вів далі Дан. — І його слова, повні туги й тривоги, наче матеріалізувались, застигли в повітрі гострокутними важкими цеглинами, яких не обминути. — У них скінчився кисень. Минає півгодини — вони з’являються на екрані радара. Чим вони дихали цей час?

— Залишки кисню, економія, — здається, Амей вже доводив тільки собі. — Нарешті, ми могли помилитись у розрахунках.

— Отже, знову збіг. Багато збігів. Цілий ланцюг. До речі, ти сам знаєш, у горах не зекономиш, а наші розрахунки точні. І ще, до речі, Майя розірвала скафандр об каміння, якого не було на тому місці напередодні. Ось знімки: цей до випадку, той — після. Зовсім рівне плато. До найближчих гір — багато кілометрів.

— Так що це, Дане?..

— Не знаю. Може, дійсно тільки збіг. Може, така властивість планети: повертати життя загиблим. Але навіщо спочатку вбивати їх?! Бо деякі випадки дуже нагадують заздалегідь розраховане вбивство. Тоді — замість наших товаришів приходить хтось інший. Хто? Навіщо? Не знаю. Нічого не знаю. Є тільки сумніви, і ніяких доказів. І немає часу, щоб перевірити це. Зараз повернуться вони. Залишається єдине: один з нас повинен вийти через запасний вихід так, щоб його не побачили. Ані ті, ані Майя…

— Вона ж непритомна!

— Щоб його не побачили ні ті, ні Майя, — жорстко повторив Командор, — зайти за межу видимості і… заподіяти собі смерть, але так, щоб зовні це скидалося на нещасний випадок. Ті, хто могли бути мертвими, — повертаються. Побачимо, чи повернеться той, хто повинен бути мертвим. Якщо повернеться і казатиме, що йому “повезло”… Ти зрозумів мене, Амею?

— Так, зрозумів…

— Тягнемо жереб. Коротка — йде. Тобі…

* * *

Обличчя Командора посіріло, осунулось. Невимовна туга застигла в його очах. “А може, все дійсно — тільки помилка”, — хотів сказати Амей, і Командор ніби прочитав його думку.