Кришталеві небеса - Ревич Всеволод Александрович. Страница 13

— Він, напевне, чаклун, — промимрив мій керл Сігурд. — Інакше нащо всі оці амулети?

— Може, для краси або від лихого ока, — заспокоїв його я. І, звернувшись до незнайомця, сказав: — Я Оспак Уольфсон з Хілстеда. А ти хто такий?

Груди його ходили ходуном, погляд був як у божевільного. Він, напевне, прибіг здалека. Потім він застогнав і, затуливши лице руками, опустився на землю.

— Він, напевно, хворий, краще одведемо його додому, — запропонував Хельгі.

Очі Хельгі сяяли — нам так рідко випадає бачити нових людей.

— Ні… Ні… — підвів голову незнайомець. — Дайте мені хвилинку перепочити…

Говорив він по-норвезькому досить вільно, але вимовляв слова так, що його важко було зрозуміти. Окрім того, в його мові було багато чужоземних слів, яких я не знаю.

— Може, це вікінги висадились? — втрутився другий керл Грім і стиснув у руці списа.

— Де ж таке видано, щоб вікінги висаджувалися в Ісландії? — усміхнувся я. — Споконвіку не було такого.

Незнайомець затряс головою, наче приходив до тямку після удару. Ледь похитуючись, він звівся на ноги.

— Що сталось? — спитав він. — Що сталося з містом?

— З яким містом? — здивувався я.

— З Рейк’явіком! — простогнав незнайомець. — Де він?

— За п’ять кілометрів на південь, звідки ти прийшов, якщо тільки ти не маєш на увазі фіорда, — відповів я.

— Ні! Там лишилась тільки обмілина з кількома жалюгідними халупами та…

— Бережись, коли Яльмар Широконосий почує, як ти славиш його садибу, — попередив я.

— Але там було місто! — вигукнув він. Погляд його знову став як у божевільного. — Я переходив вулицю, коли почувся вибух, усе почало рушитись, я опинився на березі, а місто щезло!

— Він з глузду з’їхав, — позадкувавши, сказав Сігурд. — Обережніше! Якщо в нього з рота піде піна, то він берсерк. [9]

— Хто ви? — промимрив незнайомець. — Чому на вас така одежа? Нащо вам оці списи?

— Ні, не схожий він на божевільного, — зауважив Хельгі. — Він просто переляканий і розгублений. Не інакше, як з ним щось скоїлось.

— На ньому прокляття богів, не хочу я стояти поряд з ним! — заверещав Сігурд і кинувся тікати.

— Вернися! — крикнув я. — Стій, а то я провалю твою вошиву голову!

Сігурд зупинився. Він не мав рідні, яка б могла помститися за нього, але до нас не підійшов. Тим часом незнайомець угамувався настільки, що в усякому разі міг членороздільно говорити.

— Це була воднева бомба, так? — спитав він. — Хіба почалася війна?

Він і потім часто повторював слова “воднева бомба”, от я й запам’ятав, хоч і не відаю, що вони означають. Здається, щось на кшталт грецького вогню. А щодо війни, то я не втямив, про яку війну він торочив.

— Вчора увечері схопилась велика буря, — почав було я. — Ти кажеш, що чув гуркіт. Можливо, Тор [10] ударив своєю сокирою і переніс тебе сюди.

— Куди це сюди? — спитав він.

Тепер, коли перший переляк минув, голос його був упевненіший, ніж раніше.

— Я тобі вже казав. Це Хілстед в Ісландії.

— Але я й був у Ісландії, — пробубонів він. — У Рейк’явіку… Що скоїлося? Напевне, все знищено водневою бомбою, поки я був непритомний.

— Нічого не знищено, — заперечив я.

— А може, він каже про пожежу в Олафсвіку, що сталася місяць тому? — припустив Хельгі.

— Ні, ні! — Він затулив лице руками, але за хвилину знову глянув на нас і мовив: — Послухайте. Я Джеральд Робертс, сержант військової бази Сполучених Штатів у Ісландії. Я був у Рейк’явіку тієї миті, коли в мене вдарила блискавиця чи щось інше. Опинившись раптом на березі моря, я перелякався й побіг. Ось і все. А тепер скажіть мені, як дістатись назад до бази.

Я майже дослівно передаю тобі, жрече, все, що він сказав. Ми, звичайно, не зрозуміли й половини його слів, а тому попросили повторити їх кілька разів і пояснити, що вони означають. Але навіть тоді ми тільки втямили, що він з якоїсь країни, яка зветься Сполучені Штати Америки, що знаходиться ця країна, за його свідченням, на захід від Гренландії і що він разом з іншими своїми земляками прибув у Ісландію, щоб захищати наш народ од ворогів. Він не бреше, думав я, а швидше просто помиляється або все це йому приверзлося. Грім ладен був укокошкати його на місці за те, що він сприймає нас за дурнів, ладних повірити його нісенітницям, але я бачив: незнайомець каже те, що думає.

Коли йому пощастило втокмачити нам усе це, він майже зовсім оговтався.

— Послухайте, — почав він тоном надто тверезим для людини, що втратила глузд, — давайте спробуємо дійти істини разом. Хіба ви не чули про війну? Нічого такого, що б… Гаразд, слухайте. Люди моєї країни вперше прибули в Ісландію, щоб боронити її від німців. Ви знаєте, коли це було?

Хельгі похитав головою.

— Я знаю, що такого ніколи не було, — відповів він. — А хто ці німці? Якщо тільки не старі чародії…

— Він каже про ірландських ченців, — пояснив я. — Тут жило кілька ченців, але, коли прийшли норвежці, їх прогнали. Це було… гм… років сто з чимось тому. Твій народ допомагав цим ченцям?

— Та я про них і знати не знаю! — вигукнув він і якось дивно схлипнув. — Ви… Хіба ви, ісландці, прийшли не з Норвегії?

— Угу, років сто тому, — терпляче й наполегливо втокмачував я йому. — А після того король Гаральд Світловолосий скорив усі норвезькі землі…

— Сто років тому! — прошепотів він, і я побачив, як лице його зблідло. — То який зараз рік?

Ми вирячились на нього, вражені.

— Другий рік по великих ловах на лосося, — пробував я напоумити його.

— Який рік від Різдва Христового, питаю я? — прохрипів він, з благанням дивлячись на нас.

— А, виходить, ти християнин? Гм… Ану дай подумати… Якось в Англії мені випало тримати бесіду з епіскопом. Ми за нього взяли викуп, а потім відпустили… Так от, він сказав… Чекай-но… Він начебто сказав, що ваш Христос жив тисячу років тому. Чи, можливо, трохи менше.

— Тисячу…

Незнайомець затряс головою, і щось вилетіло з нього, бо очі його раптом стали скляні. Мені доводилося бачити скло, я ж казав тобі, що бував у багатьох країнах… Отак він і стояв, а коли ми повели його до садиби, йшов покірно, як мала дитина.

Ти своїми очима бачиш, жрече, що моя дружина Рагнільда, хоч вона вже й не молода, й зараз гарна з себе, а Торгунна вдалася в неї.

Вона була… Ні, й нині вона висока й ставна, а на голові в неї ціла купа золотавого волосся. За звичаєм наших дівчат, вона носила його, розсипавши по плечах. У неї були блакитні очі, ледь видовжене лице й червоні губи. І до того ж весела, добра вдача, тому-то всі чоловіки були закохані в неї, а Сверрі Сноррасон навіть у вікінги пішов, коли вона відмовила йому, й загинув. Але ні в кого не стало тямку зрозуміти, що вона так і не була щаслива…

Ми привели додому цього Джеральда Семсона — на моє запитання він відповів, що його батька звали Семом, — лишивши Сігурда й Гріма на березі збирати плавник. Є люди, котрі, боячись чаклунства, не зважилися б привести до себе в дім християнина, але я людина не забобонна, а Хельгі просто втрачає глузд, коли бачить що-небудь нове. Поки ми йшли полями, наш гість брів спотикаючись, мов сліпий, але тільки-но поминули ворота, він одразу наче очуняв: окинув поглядом усі дворові будівлі від стаєнь і повіток до коптильні, броварні, кухні, лазні, капища й самого житла. А там у дверях саме стояла Торгунна.

На мить їхні погляди зустрілись, і я побачив, що вона почервоніла, але тоді не надав цьому уваги. Коли ми, розганяючи собак, ішли подвір’ям, наші черевики дзвінко стукали об плитняк. Двоє моїх рабів, полишивши чистити стайні, витріщились на нас, аж поки я не примусив їх повернутись до роботи, зауваживши, що ледаря ніколи не пізно кинути на жертовник. (Ви, християни, не користуєтесь цим правом; щиро кажучи, я сам також ніколи не приніс би в жертву людське життя, але ви навіть не уявляєте, як допомагає одне тільки нагадування про це!)