Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф. Страница 19

Запала мовчанка. Інквізитор стояв нерухомо, дивлячись в обличчя старого, неначе чекаючи, що той скаже далі. Вуста йому якусь мить ворушились, а тоді з них вихопились три слова, сповнені відчаю й тривоги:

— Хто ти?! Скажи!

Старий загадково посміхнувся.

— Хто я? А як ти гадаєш, сину мій? — заохотливо спитав він.

Мюнхові очі зненацька розширились, виповнились жахом. Він ураз відскочив од старого, затуляючи руками обличчя, і закричав хрипко й страшно, аж луна пішла під склепінням каплиці.

— Геть!!! Геть, сатано!!! Згинь!

Спалахнуло світло. З дверей ризниці, що зненацька відчинилися, вибігли кілька чоловіків у сутанах. Двоє з них підбігли до Модеста, щоб схопити його, третій підскочив до старого.

— Ваше преосвященство! Вам нічого не сталося?!

Старий стояв, прихилившись спиною до колони. Був блідий на виду, але зовні спокійний. Лише рука нервово стискала бильце крісла.

— Я ж казав, ваше преосвященство — це божевільний!.. Добре, що ми встигли.

— Нічого… Нічого не сталося, — промовив старий стиха. — Відпустіть його! — наказав він духівникам, які тримали інквізитора за руки.

Та Мюнх стояв як укопаний — навіть не пробував опиратися.

— Уже світає, — мовив старий, дивлячись на вікна. — Час на месу. Ходімо з нами, сину, — мовив він до Модеста.

Той напівпритомно глянув на папу і враз, немов його стьобнули по спині, зірвався з місця, кинувся до дверей, штовхнув їх і вискочив з каплиці.

Він біг чимдуж. Тільки далі, тільки швидше… Кроки його відлунювали серед порожніх залів і коридорів, стугоніли в ушах, виповнюючи серце жахом. Йому здавалося, що хтось женеться за ним, що його переслідує тьма-тьмуща примар, хапають тисячі рук… Вони щоразу ближче… ближче…

Опинився врешті на майдані. Зібравшись на силах, пробіг ще трохи і впав біля підніжжя єгипетського обеліска, на вершині якого войовнича церква кілька віків тому поставила свій звитяжний знак.

Довго лежав непритомний Сонце підбилось вже височенько, коли він прийшов до тями і, долаючи страх, обережно підвів голову. Задивився на блискучу баню собору Святого Петра.

Раптом чиясь рука торкнулася його плеча. Він повернув голову й завмер.

Поруч, на мармуровій плиті, сиділа Кама.

— Ти прийшла? Прийшла по мене? — ледве прошепотів він.

— Авжеж. Я прилетіла по тебе.

Мюнх не відповів. Заплющив очі й слухав, як б’ється в скронях кров.

Знав — йому вже незмога звільнитися. Хіба що…

ПОРАЗКА

Профак Гарда поклав свою широку долоню на Камину руку й по-батьківському стиснув її.

— Не журися, дитино! — промовив він сердечно. — Ти зробила все, що могла.

Вона сумовито глянула на вченого.

— Аби я була певна…

— А чого б ти ще хотіла? Може, коли б він був молодший чи хоча б виявляв природну зацікавленість, ми мали б якийсь шанс… Зрештою — трудність не тільки в тому, що його думки понад тридцять років обертались у вузькому, замкненому колі містичних понять і схем. Ми не вимагаємо зараз од нього відродження психіки. Стало б тієї дрібки критичності, якої йому нині бракує. Адаптація була б тоді питанням часу.

— П’ять місяців не вельми короткий термін. Я робила, що могла. Ці п’ять місяців для мене — все одно що два-три роки нормального життя.

— Два, три чи навіть десять років не вирішують справи. Нам не можна забувати: для нього примирення із сучасним життям означає щось більше, ніж відмова од багатьох понять і схем. Визнавши діла і помисли інквізиторів хибними, Модест мусить визнати й те, що був він не суддя праведний, а вбивця і мучитель невинних… Надто багато ми від нього вимагаємо.

Кама мовчки встала з-за столу й почала складати в дорожну торбу розкиданий на канапі дріб’язок.

— Зрештою, навіщо я тобі тлумачитиму те, що ти сама знаєш, — мовив по хвилі Гарда. — Без фізіологічної терапії справа безнадійна. Побачиш, те саме скажуть і в Калькутті.

— Шкода, що ви не летите з нами. Я боюсь: присутність Балича тільки ускладнить ситуацію.

— Ти ж казала, що згодна з його аргументами…

— Я не про те. Я про сам політ. Добре, якби ми зустрілись аж у Калькутті.

— Ти перебільшуєш. Мюнх знає, що Балич летить з вами. Зрештою, вони вже кілька разів розмовляли, і Мод поводився якнайкраще.

— То він тільки вдає. І це найгірше. Зрештою, йдеться не лише про Рома. Я сама відчуваю, що вже не налагоджу з Модом контакту.

— Усе це говорить за те, що іншого шляху немає.

— Прикро, однак, програвати…

— Не знаю, чи можна це назвати програшем. Адже твої дослідження й спроби адаптації Модеста надзвичайно цінні. Од такого експерименту відмовлятися не можна, аби ми навіть завчасу знали, що він не дасть позитивних наслідків…

Кама лише мовчки кивнула головою. Вона знала: Гарда має слушність, але їй важко було погодитися з думкою, що бар’єра, який існував у мозкові Модеста, не можна здолати ні фактами, ні жодним логічним аргументом; лишається тільки вдатися до фізичних засобів — проникнення в структуру умовних зв’язків мозку.

Гарда зараз теж думав про це.

— Є одна вельми поважна перешкода правового чи навіть морального характеру, — мовив він, замислено дивлячись на Каму. — Мюнх ніколи не дасть згоди на операцію, коли дізнається про ваш намір. З другого боку, він не здатний до самостійного життя в нашому суспільстві, потребує безнастанної опіки, а в окремих випадках може навіть бути небезпечний для оточення. Обмеження ж його свободи мусить ґрунтуватися на судово-медичному висновкові, який стверджував би, що він — психічно хвора людина або ж небезпечний злочинець. Моральна проблема, на перший погляд, простіша. Адже суспільна шкідливість Мюнха — мінімальна, і з точки зору науки було б навіть корисніше лишити його психіку в нинішньому стані як об’єкт дослідження. Зміна потрібна в інтересах самого Мюнха, бо ж конфлікт між ним і світом для нього — джерело духовних мук. З точки зору гуманності його треба від них звільнити! Одначе спосіб, у який ми можемо це здійснити, суперечить основним засадам свободи совісті й особистої свободи. Боюсь, в Калькутті вам доведеться нелегко.

— Найгірше те, що я не знаю сама, як діяти, — зітхнула Кама. — Скажу відверто: я повсякчас тішу себе, що є вихід…

Мелодійний сигнал дзвоника перервав розмову Дівчина вийшла до передпокою й відчинила двері. На порозі стояв Балич.

— Зі мною розмовляв Стеф Чому ти не сказала мені сама? — докірливо запитав він.

Кама збентежилась.

— Заходь, будь ласка, — мовила Кама по хвилі.

Балич зробив кілька ступнів і раптом зупинився.

— Ти мені не довіряєш? — тихо спитав він.

— Не в цім річ. Я боюсь за Мода…

— Розумію. Якщо ти вельми вболіваєш за це, я ладен відмовитись. Заради тебе.

— Але ж… — вона замовкла, бо на дверях з’явився Гарда.

— День добрий, колего! — звернувся він до Рома.

— Ой, даруйте. День добрий, — вклонився лікар, — я, здається, невчасно прийшов.

— Ні. Я вже йду. А як там ваш рапорт?

— Думаю, чи не взяти його назад.

— Чому?

— Гадаю, стане звіту Ками.

— І що це за раптова зміна?!

— Просто обміркував усе…

— Забирати вже пізно. Це несолідно, колего! А втім, робіть, як хочете. Зважте усі “за” і “проти”. А зараз я мушу йти. Зустрінемось в інституті. За півгодини.

— Так, за півгодини, — механічно ствердив Балич.

Вони лишились удвох. Кама пішла до спальні й пакувалася далі. Ром стояв на порозі, вичікувально дивлячись на неї.

— Забрати рапорт було б нерозумно, — нарешті порушила вона прикру мовчанку.

— Кажу відверто — я ладен заради тебе відмовитись од поїздки.

Кама здивовано глянула на нього.

— Тільки заради мене? Це ще більш нерозумно. Твоя присутність необхідна. Я бачу, Стеф усе переплутав. Йшлося лише про політ до Калькутти. Найліпше буде, коли я полечу з Модом сама.