Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 25

Микола Дашкієв

"ГАЛАТЕЯ"

(Зошит з мертвого зорельота)

ай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки!

Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в моїй лівій внутрішній кишені скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії!.. Як найотруйнішу гадюку, — з острахом і з огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазме-ний реактор корабля!.. Зроби це перед тим, як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш!.. Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!!

— Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

Знищив?.. Я знаю, знищив. І саме ця впевненість дасть мені силу ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути у солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу, і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт “ВЛ-3” перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в безмежжя, в Ніщо.

Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?… Для мене це однаково, бо через дві години після того, як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.

Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Кім Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.

Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.

Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду?.. Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?

Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі навмисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Кімом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?

Я певний: даруючи мені “Галатею”, Кім знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Кім був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.

А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися в пам’яті образи та докори, якими оглушив мене Кім, перед тим як востаннє грюкнути дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де гасали ми з Кімом дітлахами.

Говорив тільки я, а Кім чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:

— Стривай, чого це ти все — про минуле?.. Краще скажи, куди прямуєш зараз?

— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.

— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?

— Так.

— А навіщо вона потрібна?

— Хто?

— Експедиція.

Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці двадцять першого століття просто чудно.

— Ні, ти скажи, — наполягав Кім, — що вабить тебе на отій далекій сонячній системі?

— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.

— Тільки й того?.. — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?

Кім витяг з кишені невеличку пластико-ву скриньку, трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не наважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:

— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але домігся успіху.

Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.

— Ні, не зараз, — перепинив мене Кім. — Ти ввімкнеш цей апарат десь у міжзоряному просторі.

— Ну то й що?

— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Кім. — Тільки прошу: тримай апарат у нагрудній кишені. Його радіус дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.

— А як же звати цю штуку?

- “Галатея”.

- “Галатея”?.. Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?

— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Кім. — Що то буде за сюрприз, якщо я розповім усе заздалегідь?.. Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!

— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Кіма, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз час вирушати.

Ми попрощалися як справжні щирі друзі. Я не відчув ані найменшого неспокою; не з’явилось оте, що колись звалося “передчуттям”, - тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритись, щоб мій віднайдений друг свідомо підсунув найстрашніший засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Кіма Черняка і чую його останні слова.

— Тож не забудь про “Галатею”!

Ні, я не можу забути про неї, навіть коли б хотів. Я не забуваю бодай на мить і Кіма Черняка. Мені уявляється: може, саме зараз він простягає отаку скриньку ще комусь на Землі; простягає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалась нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені враз закортіло вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі, а там…

Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглась до кнопки запуску. Я мушу лишитись людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.

Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та, щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці з собою.