Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич. Страница 10

Раїн повз і лапав рукою по обшивці корабля, а вона була все така ж гладенька — ніяких слідів від ударів мікрометеоритів, жодної подряпини — ідеально відполірована суцільна поверхня. Але ж люк має бути! І не може ж він зачинятися, входячи в пази з точністю до мікрона?

Він уже зовсім був дійшов висновку, що люка йому не знайти, як ослаблі пальці його намацали якусь нерівність, щілину чи тріщину. Люк? Він провів пальцями по цій ледь помітній борозенці. Вона йшла вгору, потім, плавно вигинаючись, повернула праворуч. Сумнівів не було — це, звичайно, люк, тільки зачинений наглухо.

Раїн навалився на нього всім тілом, стукав по обшивці кулаками, топтався на платформі, намагаючись привести в дію автоматичний замок. Все було марно: люк не відчинявся!

Зовсім знесилівши, Раїн ліг біля нього і заплющив очі. В скафандрі тепло, кисень ще просочувався з балона — останні краплі, мабуть…

І тут він згадав про Сенцова: як той важко дихав і все закручував, закручував кран, намагаючись зберегти кисень.

Сенцов там, унизу, напевне, чекав. Треба було спуститись до нього — до кінця бути разом…

Він зібрався з останніми силами і поповз. Тільки не до Сенцова, а вперед, усе далі вздовж гладенького борту ракети.

Він згадав, про що саме сказав Сенцов: люк треба шукати в носовій частині. Потай для самого Раїна десь у глибині його мозку весь час вівся підрахунок відстані, пройденої ним, і затрачених на це хвилин. І цей підрахунок говорив, що люк, який трапився йому, був ледве не на самій кормі корабля, де могли розміщуватись тільки двигуни, запаси пального, енергетичні установки.

Робочі ж приміщення, не кажучи вже про житлові, мали бути десь далі. Звичайно, в автомобіля мотор можна встановити де завгодно — хоч попереду, хоч позаду; у міжпланетного корабля, який неминуче мав бути ракетою, двигун міг розміщуватись лише в кормовій частині, хоч би якій там планеті належав корабель. Сенцов, бач, це зрозумів одразу. Як він там, Сенцов?..

Раїн повз, повз, майже втрачаючи свідомість, рука його більше не ковзала по борту ракети. Щось тягнуло Раїна, немов магніт, і йому довелося зібрати всі сили, щоб зрозуміти: черговий вогник, який невідомо коли спалахнув попереду, був тим магнітом, до нього й повз Раїн. Він навіть не здивувався вогникові, як і своїй впевненості, що люк має бути десь біля нього.

Люк був тут, де горів червоний вогник, а поруч з ним були три невеликих заглибини, розташовані трикутником. Немов заздалегідь знаючи, що саме слід робити, Раїн вклав у заглибини три пальці — і окреслений ледь помітною борозенкою шматок обшивки почав втягуватися всередину корабля. Засвітився неправильної форми чотирикутник з округлими кутами — вхід до ракети.

Раїн перевалився через поріг люка. Обличчя його скривила гримаса. Кожний удар серця боляче відбивався в скронях. Він вповз у просторе квадратне приміщення. Чотири зігнуті важелі, випрямляючись, знову втисли кришку люка в обшивку. На стінах частим, переривчатим блиском закліпали вогники. Вони миготіли довго. Раїн зачаровано дивився на них, не знаючи, що робити далі.

Почулося тихе шипіння. Раїн скосив очі на барометр — піднести руку до очей не було сили. Прилад показував, що тиск збільшується.

Стрілка барометра повзла все далі. Раїн почув чиєсь хрипле, згасаюче дихання, ледве збагнув, що це так дихає він сам, і зірвав кришку шолома…

8

Зачувши слова Калве, Коробов здригнувся і глянув назад.

Вона виповзла звідкись з-під естакади — дивна, бридка істота, схожа на велику блискучу жабу, і з глухим виттям швидко кинулася вперед. Недалеко від них зупинилась, повисла в повітрі метрів за три від підлоги.

— Літає… — здивовано прошепотів Калве.

Жаба випростала довгі передні ноги — тільки їх було три, з пласкими присосками на кінцях. Ноги прилипли до стінки ракети. Короткі пронизливі свистки прорізали тишу; навіть під захистом скафандрів хотілось затулити вуха — таким неприємним видався звук.

Відтак ноги випростались, і з хвилину марсіянин — чи як його назвати? — висів непорушно. Знову Калве відчув на собі дивний, уважний погляд. Після цього літаюча жаба рвучко плигнула далі. Знову почулись пронизливі звуки, немов зі скреготом рвалася сама оболонка корабля.

— Еге… — сказав Коробов. — Вони нам ракету зіпсують…

— Агов! — крикнув він і махнув рукою.

І невідома істота, наче послухавшись, пірнула кудись під ракету.

— На чому він тримається, не збагну, — сказав Калве. — Ні ніг, ні крил… Ні, що не кажи, а це автоматичний пристрій, який діє за програмою або ж ним керують на відстані.

— Отже, в пошуках вони нам аніскільки не допоможуть, — невесело промовив Коробов, по-своєму оцінивши те, що сказав Калве. — Ага, ще одна! Чи знову та сама?

Справді, ще одна така сама жаба з’явилась угорі. Вона літала над ракетою, притуляла до неї свої присоски. Потім зникла слідом за першою. Коробов став навколішки, уважно обстежив оболонку в тих місцях, де до неї торкались присоски.

— Нема ніяких слідів, — заспокоєно сказав Коробов і став спускатися. — Чого їм треба, не розумію, та шкоди від них, очевидно, нема.

— Важко сказати, що їм треба, — замислено мовив Калве. Коробов підійшов до нього, нерішуче потупцювався на місці. Він не знав, що робити далі: і корабель залишити без догляду не можна, і товаришів треба розшукувати…

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Розшукаємо хлопців, тоді… А то вже двадцять шість хвилин гуляємо даремно…

Вони підійшли до дверей. Калве ввімкнув прожектор, пробурмотів:

— Найпростіше рішення? Механічна дія. Досить натиснути ось на цю планку… А ти бачиш, що тут давно ніхто не ходив? Пилюга, як і лежала… Це, найшвидше, означає, що живих на супутнику справді немає. Автомати — єдині його мешканці. Ну що ж… А як там, у ракеті?

Коробов почав викликати Азарова. Ракета не відповідала.

— Знову порушення зв’язку, — сказав Калве. — Іонізація, чи що, впливає?

Коробов щось пробурчав; набрав у легені побільше повітря і, повернувши регулятор на повну потужність, ревнув у мікрофон так, що тонко задзвеніло, резонуючи, прозоре забрало шолома. Азаров не відгукувався… І раптом звідкись, здавалось, зовсім зблизька, долетіло:

— А ось тут уже дещо цікавіше…

У відповідь щось пробурмотів знайомий тихий Раїнів голос.

— Вони, це вони! — вигукнув Калве.

Коробов закричав:

— Сенцов! Агов!

Обоє кинулись до дверей, готові бігти, шукати, допомогти… Та звуків більше не було, скільки не гукали обидва в мікрофони, ризикуючи розрядити акумулятори й зірвати голоси.

А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленого коридора.

— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.

— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…

— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.

— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?

— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…

— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?

— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.

— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.

Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лише коли Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.

На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.

— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.

— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щоб допомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони з цього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде, повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемо обстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…