Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич. Страница 26

— А куди ж зникла решта наших розвідувальних ракет? — прагнучи знайти бодай найменшу можливість іншого рішення, спитав Сенцов. — Адже їх посилали кілька, і жодна не повернулась. Що ж по-вашому: їх усі ось так тут прооперували, а потім викинули? Дуже неприродно виходить…

— Про долю інших автоматичних ракет ми поки що нічого не знаємо, — відказав Раїн. — Можна тільки гадати. Може, й не одна з них побувала тут. А ймовірніше, що решта ракет, потрапляючи в сильне магнітне поле цього зорельота, вибувала з ладу, втрачала правильний курс…

— Можливо, — задумливо додав Коробов. — Відмовила автоматика, і полетіли вони кудись у безконечність, шукай їх тепер. Ти згадай, командире, як нам самим довелося взятися за керування, коли при наближенні сюди заковерзували автомати.

Сенцову нічого було заперечувати. Нічого не скажеш, докази переконливі. По довгій паузі він мовчки кивнув, схвалюючи план Раїна і Калве.

Кінець кінцем головне було — одержати якнайбільше даних про будову зорельота. Хто знає, хай не тепер, а бодай через півроку вони зможуть розібратися і в тому, як його творці налагоджували зв’язок, зуміють все-таки послати сигнал на Землю. Для цього варто було пожертвувати багато чим.

…Три пілоти неквапливо увійшли в ангар. Піднявшись на естакаду, постояли біля корабля. Металева сигара зараз була зовсім не схожа на ту, якою її втягли сюди автомати всього кілька днів тому. З’явилось два нових люки. Основний ступінь міцно приварено до першого — тепер уже не було ніякої можливості відкинути його в польоті… Якісь гребені прикрашали середню частину ракети. Такі ж самі вони бачили і на оболонці чужого корабля, що став тепер їхньою домівкою. Навіщо вони?

Сенцов злегка доторкнувся, немов погладив, шорсткуватої оболонки ракети. Вручну закрили люк, що так і лишився відкритим з самого дня нападу. Потім мовчки спустилися з естакади і відійшли далеко в куток залу. Сенцов послав Азарова передати вченим, що можна розпочинати.

Минуло кілька хвилин. Несподівано в залі почулося легке гудіння, на стінах спалахнули, замиготіли сотні лампочок. Їхня перекличка ставала все швидшою, нарешті, лампи стали спалахувати й гаснути з такою швидкістю, що замерехтіло в очах.

Обидва чекали: ось-ось ракета зірветься з місця, поповзе вгору по естакаді… Та лампочки раптом погасли.

Минуло ще кілька хвилин. Усе почалося спочатку — і знову без очевидного результату. Знову настала перерва, вона тяглася, здавалось, вічність. Сенцов уже зібрався пройти в кібернетичний центр і поцікавитись: чи довго ще вчені-дослідники мають намір розважатись, чи не краще одразу визнати, що дослід їхній не вдався, припущення не підтвердилось?..

У цю мить перекличка вогників почалася втретє, і Сенцов вирішив зачекати до чергової перерви. Та лампочки не згасали, їхнє мигтіння злилося в один світловий киплячий вихор, і, нарешті, Сенцов і Коробов побачили, як важке тіло ракети почало поволі, ледь помітно спливати над естакадою… Воно повисло в повітрі на відстані кількох сантиметрів від поверхні увігнутого лотка, на якому лежало. Це здавалось дивним, надприродним.

— Зараз вони її… — сказав Коробов.

Сенцов замахав рукою, немов вимагаючи цілковитої тиші.

Глухо загуло десь зовсім поряд, за стіною. Затремтіла підлога. По ній ледь помітно заструмували цівочки пилу. Вони текли й текли у двох напрямках — до кутків залу. Сенцов зрозумів, що запрацювали компресори, висмикуючи повітря з ангара.

— Так, вони мають рацію… — пробурмотів він.

Зненацька обидва космонавти здригнулися. В ангарі пролунав могутній рев. Стихнувши, він повторився ще й ще… Спалахнуло під стелею велике червоне око, його уривчасте світло здавалося гнівним. Виття сирени все посилювалось.

— Ясно! — прокричав Коробов. — Нам доведеться вийти… Очевидно, за вимогами безпеки присутність будь-кого в ангарі під час запуску не дозволяється…

Вони швидко пішли до дверей, відчинили, вискочили в коридор. Поки опускались двері, Сенцов окинув останнім поглядом корабель — він усе так само висів над естакадою… Двері опустились, і одразу ж задрижали стіни, стеля — і все стихло, тільки глухе гудіння компресорів чулося за стіною. Коробов спробував відчинити двері, вони не піддавались. До них підійшла решта. Мовчки зупинились, стали чекати.

Двері відчинились хвилин через п’ять. В ангарі все було, як і раніше. Тільки естакада спорожніла.

— Так… — сказав по хвилинній паузі Сенцов. — Ну що ж, прощай… — І було незрозуміло, чи його слова стосувалися зниклого назавжди корабля, чи надії змонтувати передавач, чи всього разом…

— Далеко вона не полетить, — мовив Азаров. — Двигуни ж не вмикаються…

— Стане супутником Марса, — кивнув Раїн. — Колись ми її виловимо…

— Ну, ходімо, — гукнув Сенцов, і всі повернулись у ракету. Скинули скафандри, зібралися в кают-компанії.

— Що будемо робити? — спитав Сенцов.

Усі мовчали. З ракети сьогодні чи завтра доведеться піти. Надії змонтувати передавач більше не було. Можливо, звісно, з часом щось і придумають, але тепер сушити голову було марною справою.

— Ну що ж, — сказав Сенцов, — принаймні ми зробили відкриття першорядного значення. І те, що це зореліт. І що Фобос. Я гадаю, що — як би там не було — нам треба записати все, що ми бачили. Рано чи пізно наші записи знайдуть… Можливо, саме нагорі ми придумаємо спосіб зв’язатися з Землею, хоч би скориставшись якимсь потужним джерелом світла. Не може ж бути, щоб на зорельоті не було такого пристрою. Світлові сигнали, можливо, помітять з Землі. Поки що ясно одне: тут, у ракеті, залишатись не можна.

Решта понуро слухала його, ніхто не промовив ні слова. По паузі Раїн перебільшено бадьоро сказав:

— Писати — так писати… Що ж ми запишемо?

— Напишемо, як нам усе це уявляється, — сказав Сенцов. — От як ти собі уявляєш те, що сталося?

— Як я собі уявляю? — задумливо перепитав Раїн.

Багато років тому від сузір’я Дракона в напрямку сонячної системи йшов зореліт.

На борту його, крім екіпажу, були тисячі колоністів — вони летіли заселяти нові планети, висувати все далі у Всесвіт форпости Розуму.

Ритмічно працювали двигуни. Зореліт ішов із швидкістю, близькою До світлової, але на борту його розмірено текло життя, провадились спостереження, досліди. Надходила вирішальна мить — уже недалеко була жовта зірка, навколо якої, як з’ясували астрономи, оберталося кілька планет.

В обчислення астрономів вкралася неточність. Уже в фазі гальмування зореліт зблизився з найбільшою планетою сонячної системи — Юпітером. Притягання цього гіганта почало викривлювати шлях корабля. Довелось посилити гальмування, щоб викривлення не стало катастрофічним для всіх живих, хто був на його борту.

Їм пощастило відвернути загибель. Але двигуни не витримали, режим їхньої роботи порушився. Проминувши орбіту Юпітера, зореліт змушений був остаточно загальмуватись біля наступної в напрямку Сонця планети і лягти на колову орбіту.

Було зроблено спроби відремонтувати двигун. Вони не принесли успіху. Космонавти викликали допомогу з рідної планети.

Допомога могла прибути через роки… А поки що, користуючись ракетами, що були на борту зорельота, екіпаж почав досліджувати три планети, на яких згодом можна було б оселитися. За ці роки мандрівники побували на Марсі, на Землі, на Венері.

Допомога надійшла. Але й тоді їм, очевидно, не вдалося відновити зіпсовані двигуни. Зореліт, який зазнав аварії, довелося залишити тут, біля Марса.

Хоч жодна з трьох обстежених планет не була, на думку мандрівників, придатною для колонізації, та все ж і далі вивчати й детально обстежувати їх було варто. Використовуючи залишену станцію, прибулі в будь-яку хвилину могли знову відвідати сонячну систему. Поки що ж вони взялись розшукувати придатні для колонізації планети в інших найближчих зоряних системах…