Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр. Страница 4
Потім на двох з майором було випито ще кілька літрів пива і довго, трохи не до ранку тривало розвітання на лавці під вікнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закінчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звідтоді Зоммер часто телефонував, призначав зустріч у якійсь кав'ярні щоб похвалитися свіжим номером того чи іншого німецького поетичного журнальчика тиражем 200 або 500 примірників, щойно надісланим йому з дому, з Нового Ульму матінкою-пенсіонеркою, колишньою вчителькою німецької літератури.
«Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф…» — потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руці нагрілась і припікала у пальці. Замислився, гальмо ти наше. Пардон. Еншульдігунг.
Дві постаті в мундирах вже наблизилися впритул і тепер тактовно чекали, відступивши до стіни, щоб дати режисерові з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма підвів погляд в обличчя одному з них і раптом вояк, зустрівшися з ним очима, весело підморгнув Шлоймі, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось опитичним обманом у тьмяно освітленому просторі підземного коридора.
Вже у ліфті, дивлячись на світляні кнопки, які вертикально згасали одна по одній на панелі, Шлойма знову жахнувся, упіймавши в голові думку, що застрягла, як рефрен: «Потрібно купити джинси».
А поки кабіна ліфта повзла угору, внизу, у підвалі постаті в сіро-зелених мундирах, неначе зробивши кілька статутно-танцювальних па, крутонулись на підборах і завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомітними у сірій бетонній стіні. Скляне віконечко на дверцятах у тьмяному підвальному освітленні відбивало сфери їхніх шоломів.
* * *
Три пари джинсів різних розмірів і кольорів було вже куплено й разом з кількома пластиковими торбами інших непотрібних речей вкладено до багажника винайнятої в орендному бюрі на Замковій зелененької «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженні кредитних карток — банкомати у Рівному більше двохсот гривень за один раз не видавали. На автовідповідач свого домашнього телефона Шлойма наговорив свіжу й піднесену тираду: «Мене зараз немає, я поїхав до східного сектора. Повернуся пізно й одразу ж прослухаю ваше повідомлення. Говоріть або стартуйте факс після звукового сигналу». Прокрутивши самому собі тасьму, він знову ввімкнув магнітофона на запис і для чогось іще додав: «Сімнадцяте вересня дві тисячі …ого року». Щось підказувало йому, що дата буде важливою.
Наклавши для Боніфація аж з горою «Віскасу», щойно придбаного зі знижкою в тих самих крамничках біля Стадіону, де купувалися джинси та інші гостинці, Шлойма налив котові у миску свіжої води з крана і навіть замінив поролонову підстилку у кошику-будиночку. Боніфацій весь цей час сидів на холодильнику й широко витріщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присів на табурет посеред кухні, припалив цигарку.
«Мене сьогодні не буде до вечора» — сказав, дивлячись у зелені котові очі. — «Нікого не бійся. Але нікому й не піддавайся.»
Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди — у коробці з-під взуття на верхній полиці шафи. Взявши його до рук, Шлойма цілком машинально прогорнув сторінки — після двох десятків шенгенських віз і штемпелів місцевих європейських влад про їх подовження іще зо три сторінки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в'їзд і виїзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприємна думка-передчуття знову застриміла в голові, не даючи проте себе конкретизувати. «Що ж то мені снилося цієї ночі?» — спробував зосередитися Шлойма, та свідомість знову розпливлася.
Замикаючи двері на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» — чорні кристали показали 9:32. Є ще півгодини на легкий сніданок у якомусь з поближніх кафе, а тоді — на пропускник.
Але вже виїхавши з двору, Шлойма раптово змінив свої наміри, пригальмував біля вуличного прилавка, купив шматок маківника і каву в одноразовій філіжанці й усе це спожив прямо в авті, повільно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми міцний напій. Подумки він був вже там, по той бік Стіни, щодня баченої, такої близької, наявної в житті міста й — неподоланної. Там, у рідному і вже кілька років — чужому місті. Невже — чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хіба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодості? Але ж ні, наївно думати, що там все повторилося, повернулось точнісінько так, як було. Повного відтворення, здається досягти все ж таки неможливо… Принаймні, багато хто навіть у недавній історії намагався, але ефект був близький до нульвого.
З такими думками Шлойма повільно, на першій швидкості під'їхав до кількох авт, які вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, він витяг з пачки ще одну сигарету й відкинувшись на спинку сидіння, задивився уперед, туди, де за кількадесять метрів рівненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стіна.
Вона постала в коротку літню ніч, коли командуванню військ СРУ нарешті обридло протистояння з натівськими підрозділами, які до того часу зміцнили свої лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускні пости з вже існували, існувала й колюча загорожа по периметру теперішньої Стіни. Мешканці оточеного західного сектора (а війська СРУ, обійшовши місто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) ніяк не квапилися вітати хлібом-сіллю визволителів, які так прикро встрягли просто у центрі міста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину міста від Басового Кута й аж до звивини Усті неподалік залізничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишніх колгоспних полях де-не-де іще зберігалися шанці, з яких поблискували один супроти одного скельцями біноклів бельгійські солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на підтримку бельгійцям та — з-за «лінії фронту» — солдатики Армії СРУ, хлопчаки, «реб'ята» з Луганщини й Дніпропетровщини, Кіровоградщини й Черкащини.
Як одначе повільно посувається ця черга. Вже хвилин зо двадцять тому за дротяну браму в'їхав порожнісінький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд — іноземцями. А попереду ж іще джип, автобус з дітьми й поважна старша пара в «Мерседесі». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати своє пряме призначення, себто — пропускати. Там, за брамою час від часу з'являються постаті у трав'янистого кольору кашкетах, ліниво проходять відтинком видимого простору і знову ховаються у тіні Стіни…
Стіна… Її зводили уночі, при світлі прожекторів солдатики будівельних частин Армії СРУ, монтуючи-припасовуючи бетонні блоки просто попід бордюром хідника вулиці 17 Вересня, тоді ще Тополевої, ставлячи їх впритул, ці сірі бетонні панелі виробництва місцевого домобудівного комбінату, залишаючи відтепер недосяжними для мешканців Західного сектора центральний універмаг, Будинок природи, парк імені Шевченка, (якому невдовзі присвоїли ім'я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося — «парк им. Шевченко» й усе тобі), учбове містечко академії водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стіна робила кілька закрутів, спершу праворуч, в бік вулиці Міцкевича, чомусь ніколи й ніким не перейменовуваної, а потім круте коліно ліворуч, по вул. Тольятті, не міста на Волзі, а італійського революціонера, про що вже мало хто і пам'ятав, майже попід самими вікнами відновленого обкому КПУ повертала на північний захід, перетинала річку Устю (під мостом було встановлено потрійні грати, вбиті у дно ріки), і ще раз повертаючи вже на млинівсько-луцькому перехресті, тяглася далі, оточуючи летовище Рівне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кільце в районі Басового Кута, вже попід самим озером, відділяючи і його на користь східного Ровно. Через це Рівне західне мусило розбудовувати систему насипних пляжів упродовж болотистого відтинка русла Усті, який дістався відрізаному анклавові й простягався від басівкутської греблі попід Стадіоном аж до вже згадуваного коліна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжі понад Устею і місточки Гідропарку — місцевого, рівенського, а не славетного київського — разом з несчисленними терасами кафе, барів та ресторанчиків — і зробилися в Західному Рівному улюбленим місцем відпочинку городян і прибульців, заїжджих бізнесменів, туристів, спраглих сенсацій «буферної зони» журналістів, та інших шукачів романтики й любителів полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторані «Лебідь» учора й почали «відтяжку» Шлойма з Маульвюрфом, і вже звідти, гарно підігріті, перенеслися до холостяцького помешкання Ецірвана.