Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр. Страница 14

— Красуня зозуля… Цю пташину ми повернули з легенди. Почути, як вона кує, — вельми гарна ознака! Добрі люди давнини, які жили з нами у злагоді, високо шанували її, майже боготворили. Чого варта пісня “Летіла зозуля через мою хату…”? Душу розчулює… Шкода, що нема тепер кому заспівати. А колись кожний плазмідянин мріяв зустрітися з зозулею віч-на-віч. Кажуть, вона благословляла на кращу долю. Тобі пощастило, дівчино, май це на увазі.

Відміряла ще кілька кроків, і до Нори заговорили своєю мовою плакучі верби, кулясті клени, пірамідальні тополі… Умиротворчо, зворушливо.

— Перед тобою — вічнозелена ялиця, кедр сибірський, а оте, крислате, із глицевим ароматом дерево — сосна, поряд — ялина звичайна, — пояснював Голос, перехоплюючи її допитливий погляд.

Ялину — це ж бо справжня! — огледіла з усіх боків, навіть покуштувала на смак дрібні колючки.

— Усе, що буяє навкруги, відновлено з уцілілих скам’янілих решток чи відбитків листка, стебельця, кори тощо.

Нора присіла навпочіпки біля невисокого кущика з наїжаченими, розпростертими гілочками і крихітними листочками. Її звабив кристалик-медальйон, що химерно зблискував на шапці-кроні.

— Ти розглядаєш паспорт козацького ялівця. Дата проросту, відновлення, порода, сеанси опромінювання, хімічні процедури — все це фіксується там. Кожна наша рослина має прямий зв’язок із біоцентром, який аналізує її сигнали і визначає характер догляду. Розмова ведеться молекулярною мовою.

Нора незчулася, як вибралася на околицю. Там височіла урвиста скеля. Уздовж її підніжжя вигнутого дугою бовваніли портали, сплетені з витких ліан, що вели до кам’яних печер. “А що то за перевесла звисають згори?” — так і завмерла з відкинутою назад головою.

— Правда, захоплюють? То висячі сади. Сьомим дивом світу значилися вони в ієрархії цінностей древніх. Наші різняться тим, що ростуть безпосередньо в повітрі, на аерозольнім грунті… Досі ти знайомилася з музеєм прафлори. Зараз я запрошую до гротів, де містяться наші, так би мовити, експериментальні цехи. Там немає ніяких установок, ні кіборгів, ні роботів, але ти побачиш рослини з абсолютно новим біохаракте-ром. Я вже казала про них. Це безумовний успіх групи Великого об’єднання творчих сил природи, яка, власне, очолює зелене підпілля Плазміди.

Виведені адаптогени здатні перенести будь-які кліматичні стреси — спеку, урагани, різкі перепади температур, смоги, всеядні дощі, вулканічні виверження тощо. Їхні запити невибагливі — в зародку одержують мінімум світла, вологи, поживних речовин, і цього вистачає на весь життєвий цикл. Вони вкорінюються де завгодно — на пісках і бетонці, воді і кам’яному плато, прямовисних скелях і навіть в димохідних трубах. У перспективі генна служба конструюватиме космофлору. Маємо намір закласти всепланетний орбітальний парк-пояс. Для чого це все? Ми прагнемо повернути Плазміді її законну неосферу. Вже сформовано перший зелений десант…

Щойно почуте викликало в Нори неабияку цікавість, і вона енергійно рушила до порталу, що висвічувався зсередини уже знайомим їй жовтогарячим полиском. Та збудженого пориву вистачило не більше як на десять кроків. Ще вибираючись на околицю, відчула: з нею діється щось неладне. Паморочиться в голові, підкошуються ноги, а тіло пронизує лихоманка. Наказувала собі не потурати слабкості і трималася, оглядаючи диво-сади, слухаючи Неофлору. А зараз геть зів’яла, вибилася з сил. Тутешнє повітря, котре досі всотувала, як бальзам, тепер було для неї задушливим. Згадала про “Пульсар”, свою систему життєзабезпечення, і новий дивосвіт нараз втратив свою привабливість. Вона круто розвернулася і кинулася бігти назад, намагаючись менше вдихати “чужого” повітря, їй би зараз свого, отого гіркуватого, з валірозом…

— Куди ти? Що сталося? Зачекай! — гукнув Голос.

А вона бігла ще хуткіше. В березняку задихалася, мусила зупинитися. Аби не впасти, охопила обома руками білястий стовбур. Звисаюче гілля лагідно торкнулося плечей. Не зреагувала, її вже ніщо не тішило.

— Тобі щось нездоровиться? — бідкався біоголос.

— Шолом! Мені негайно потрібен шолом! Я задихаюся, — прохрипіла Нора.

— Тепер і мені зрозуміло. Твій організм почав відторгувати наш біоозон. Потерпи хвилину—другу, допомога не забариться, — заспокоював Голос і стиха, про себе, завважив: — Дивні все-таки ці інолюди. Певне, й досі вважають себе вінцями природи, якій давно чужі-чужісінькі…

— Я хочу назад, до свого “Пульсара”, — тривожно прошепотіла Нора. Потім похитнулась, опустилася в’яло і потонула з головою у високій траві.

Журба німотно сидів навпроти освітленого ззовні вікна ілюмінатора. В напівтемряві він скидався на сторожкого привида. Десь там, за межею сліпучої видимості, метається на екранольоті Миролюб. Ще й він завіється, як Нора, і тоді нестерпна Плазміда стане для них усіх “вічним домом”…

Близько години тому вони побували в такій веремії, що й згадувати лячно. Як тільки бортовий транслятор передав повідомлення Нори про завершення “прогулянки”, приступили до координації зльотних систем. Зробили все швидко — за двадцять п’ять хвилин. Чекали на дівчину. її запізнення зносили терпляче. Чи їм було пояснювати, що жінки не поважали б себе, якби навчилися жити з часом у злагоді. Минуло ще десять хвилин — не поверталася. А потім вже було не до неї. Знялася несамовита жовта буря, і все довкола пішло шкереберть. Перший шквал повалив зореліт, як порохнявий стовпець, і покотив камінням. Хтось замовив за них добре слово, бо згодом корабель застопорило між двома валунами. Без втрат не обійшлося. Найбільше вразила відсутність приймальної антени — її зірвало і занесло бозна-куди. Була б Нора на місці — біда невелика. А тепер як дати їй знати про себе чи навпаки? Хочеться вірити, що бортоператору поталанило. Власне, через неї посварився з механіком.

Розшукувати Нору Миролюб вважав марною справою, точніше, нерозсудливою тратою ресурсів, а він, навпаки, наполягав шукати і шукати. Здоровий глузд був на боці механіка: хто міг витримати плазмідський ураган і майже тригодинну надспеку з флягою на три ковтки? Та командир наполіг шукати…

Над розпашілим видноколом зависла росиста блискітка. Журба квапливо навів телеоб’єктив. Наближався екраноліт. Полегшено зітхнув. Миролюб повертався на п’ятнадцять хвилин раніше. Невже щось вивідав?

— Командире, не гнівайся, — мовив механік, заходячи до каюти. — Марна справа. Палить, як у пеклі. — Відкинув за спину шолом і показав геть вихльостане потом обличчя. — Витримати більше, як півгодини, не можна. Подивись! — і він перевернув догори дном порожню флягу — жодної краплини не спало з вінця горловини.

Ледь стримуючи невдоволення, Журба понуро заліз в апарат і взявся за штурвал.

— Май розум, командире. Дай остудитися машині…

— Магнітогромограф діє? — діловито запитав Журба.

— Працює, та що з того? — одказав з притиском механік і захлинувся хрипом.

— Заспокойся, друже. Зараз моя черга летіти…

У пілотській кабіні Миролюб важко сів у крісло, втомлено опустив плечі. Шкода Нори, дуже шкода… Та що вдієш і чим зарадиш? Вже випогодилося, треба якомога швидше вибиратися звідси. Повторися піщане свавілля — і з корабля зостанеться купа брухту. Журба це знає — дихаємо у “Пульсарі” мало не подвійною нормою кисню. Він сам дізнався про це випадково, укріплюючи зірваний під час бовтанки по пустелі запасний балон із конденсованим повітрям. Його випускний клапан шипів принаймні добру годину. Не кинувся доповідати, пожалів командира…

Глянув у сяйнисту далину. Журба вже зник за обрієм. Механік в’яло осунувся в крісло, солодко подумав про короткий спочинок і, можливо, скорився б клятій втомі, якби не в’їдливий зумер. Ураз розвіялося сонливе бажання. На пульті зажевріла іскорка: бортова телеметрія “просила” ввімкнути на “прийом” відеосистему.

— “Пульсар”, я Нора! Прийом! “Пульсар”, я Нора. Прийом!

“Що за мана? — подумав вражено. — Цього не може бути!”

— “Пульсар” слухає тебе уважно, — скрушно прошепотів і здригнувся: кому ж він говорить? Адже приймальна антена пошкоджена. Безглуздя якесь!