Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр. Страница 20

Безперечно, він наказав… убити горошину.

Але це вже було зроблено…

Ясна річ, він також сказав обшукати моє корабельне вбрання: раптом іще десь залягло по кишенях яке насіння.

Безперечно й те, що стара все перетрусить і пильно перемацає кожен клаптик скинутої одежі, її комір і кишені, підкладку й петельки, ремінці, кожну марничку дивного для тубільців закрою. Марний клопіт!.. У мене справді нічого більше не “завалялося”.

А горошину я розчавила сама, злізши вночі з постелі. Серце віщувало лихе… Не хочуть приймати подарунок — не треба. Злякалися — не треба й поготів: хто їх знає, на що вони здатні в страху своєму.

Одне, одне мені випадає — чекати. Животіти з ними помаленьку й — чекати.

Після катастрофи я одразу про те не подумала, а вночі, піддавши себе тортурам і мало не заволавши “мамонько!”, згадала: так з “камоду” постійно йде подібний сигнал (мовляв, а я — тут! Цифри різні, цифри… Тут-бо я, тут!). Одного прекрасного дня хтось із наших його почує…

Коли з опочивальні повернулась королева і закудкудакала щось у вухо його величності, я подумки передражнила її: “Ба! Горошина виявилась не менш справжньою, ніж принцеса! Не менш делікатною! Синців, щоправда, нема — під вагою сінників та перин зосталось саме мокре місце. Ось лушпиночка…”

Тепер задоволені були всі.

Незабаром урочисто благословили нас із принцем. Король сказав, що волів би “скликати” (сиріч змайструвати) на святковий бенкет механічних весільних гостей, та навряд чи швидко впорається — старість. Зате подарує іншу дивовижу.

І подарував. Примусив знову заторохтіти всю підвладну йому “природу” і, вивівши нас надвір, ізрік:

— Обминаючи літо, дарую молодим щедру, врожаїсту… осінь! — Дуже задоволений собою, зробив царствений жест.

Те, що я побачила, здалося неймовірною гидотою. Гумові троянди й бузок здувалися, в бензиновому тумані сад опадав “цвітом”. Натомість на сталевих гілках надувалися здоровенні “фрукти”. А долі такі ж перебільшені “овочі”, смугасті кавуни, неприродно яскраві гарбузи й дині. Мати й син зустріли це видовище зачаруванням, оплесками, вигуками. А я… ні, не кинулась я бігти куди очі світять, як, може, зробила б колись.

Усередині щось мені скам’яніло, а водночас я відчувала, що без якихось особливих зусиль теж сміюсь, плескаю в долоні, підстрибую і промінюсь захватом…

…Треба чекати. І я чекаю. Минають тижні.

Принц обожнює мене. Він протилежність своїх батьків. Він сором’язливо-ласкавий і не здатний на підступність. Часом мені стає чомусь дуже жаль його. Пронизливе почуття! Я гладжу цю гарну каштанову чупринку та обіцяю — тихо, щоб ніхто не почув, — якесь інше, незнане, а може, забуте життя.

Буває, ми прогулюємося — їдемо в авто до Згладженого міста, а відтіль повз Ацетонову балку знову сюди, до степу Сухих Сердець. Я не дуже полюбляю ці поїздки, але мій супутник… він якось яснішає очима, лицем, і той постійний сум уже, здається, не оступає йому душі. Виїхавши з замку, він стає і балакучіший, і навіть ще ніжніший, і я слухаю його, намагаючись не дивитись на “пейзаж”, на цей пам’ятник діянням його батечка. Принц звіряє мені всі потаємні свої скорботи, але багато говорить і про “незаслужене щастя” — про мене, про те, як він, попри цю божевільну радість, шкодує, що я потрапила на їхню богом забуту… тс-с-с!.. пла-не-ту. Планету! Круглу планету, чорт забирай!!! Замок далеко, ми регочемо, летимо на всій доступній цьому драндулетові швидкості й ризикуємо скрутити в’язи: жахливе бездоріжжя, вибоїни, шматки іржавого заліза. Він розповідає, що випадково почув, як батько, сидячи над кубком, белькотав сам до себе: “Оте підвладне іншим наказам… Покласти в землю — доведе свою справжність… Тоді скільки не наказуй настати весні, чи зимі, чи там осені — а вже не слухатиметься природа-мати… Мати?.. Дочка!.. І коли в короля не лишається нічого, крім абсолютної влади на плескатій цій… то владу тую, виходить, ой, як легко втратити!.. Досить комусь вибрати шмат придатної землі… полити її сльозами ностальгії… кинути оте… і від влади тільки пшик!”

Я вирішила не пояснювати принцу, що таке “оте”: для його ж безпеки краще, аби він думав, що я також не розумію королівського монологу — то, любий, просто якась маячня. Від утоми.

Я чекаю…

Чекаю і дуже тривожусь за “камод”. Король щось уже про нього патякав — саме коли мене послали до комори. Щось про вибух, про весняний грім. І не в минулому, а в майбутньому часі… Про потребу щось підірвати…

Уже давно оголошено зиму. Панує велика тиша. Тільки іноді її порушують торохтіння вуханчиків, яких намайстрував чи поремонтував-поновив таточко, й постріли з принцової гвинтівки. Як неохоче, не дивлячись, бере її (дивиться-бо з посмішкою на мене), волочить по підлозі і, фальшиво-бадьорий, виходжає “на полювання”.

Зима і тиша… і зимові марення. Її величність проговорилась, що королю майже щоночі буває сон: ніби “навздогін” усій горгундській фауні та флорі загинули кити — підпори пласкому світові. Його величність кричить, поривається бігти й прокидається. Королева знає, як його враз заспокоїти: вона читає йому документ, що китів узаконив. А там, зокрема, сказано: “кити механічні, дизельні…” Почувши це, монарх лізе під ковдру, обіймає подушку й засинає сном щасливця.

…Була зима, і я звично позирала в пустельні небеса.

Тиша, як і все тут, пахла бензином. Я наспівувала сумне і нарешті почула те, до чого давно була готова:

— Нехай надійде весна!

Так звелів цей старий блазень.

Проте я знала, що маю робити…

Незле було б знайти гвинтівку…

Я розгублено, мабуть, з дурнуватою посмішкою, крутив головою, роззираючись по кімнаті. Наш страхітливий будинок був порожній, усі десь іздиміли. Батько останні дні вчащає кудись на машині, щось він розшукує, і це мені не до вподоби. Й не лише мені. Раз у раз я перехоплюю якусь холодну сторожкість в очах коханої. Взагалі щось із нею почало коїтись. Піднімається на вежу і — пильнує, вдивляється в ландшафт, який був їй такий осоружний. Я збагнув, що… зовсім її не знаю (відтак чомусь іще дужче, невигойніше люблю. Серце мені рветься, й нічого смішному принцові більш не треба — тільки б отак солодко рвалося)… Вона завчено киває, слухаючи, та не чуючи мене, щось недоладно відповідає. А доходить тями лише на полюванні, до якого раптом виявила неабиякий інтерес. Стартери смикаю я, до зайців наших хитромудрих їй байдуже, хіба що цікавлять як мішені. Вся неофітівська захланність обернута в неї до зброї. Принцеса виявилась надзвичайно здібною в стрільбі, хвацько вганяє магазин, рішуче пересмикує затвор, але (тут мене захльостує така ніжність!) дуже вже по-дівочому прилаштовує до плеча гвинтівку, тулиться щокою, мов до ляльки, й поціляє… Клацає затвор. Ще один влучний постріл, ще… Браво, ваша високість!

…Але де ж ви, ваша високість? Я починаю хвилюватись, іду з палацу; напевно, подалась за гай, де ми полюємо.

Ні, там нема… Неприємне, дивне передчуття поймає мене.

І враз долинає звук далекого пострілу. Долинає з того боку, де залишився її “камод”.

Забігаю в господарчий двір, кидаючись на пружне сидіння машини, й вона з ревом виносить мене за ворота. Лину степом… Онде той напівсферичний апарат. Обіч нього худенька постать. Ближче, ближче… Повільно підкочуюсь, гальмую…

Очі в принцеси якісь порожні. Дивиться крізь мене й мовчить. Біля її ніг лежить крижем, ніби обіймаючи цей степ, якийсь чоловік. Він добре, дуже добре мені відомий. Ми прожили поруч ціле життя. Я знаю кожну зморшку на його обличчі, яке зараз втуплене невидющими очима в землю… припало до неї останнім, найміцнішим цілунком, покропило темним, як трунок з льохів… Я ніяк не можу зізнатися собі, що це він, що це він, він… Ось і гвинтівка. її кинуто вбік, зайву й непотрібну. З вічка точиться тоненький димок…