Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр. Страница 39

Сморід, справді, був нестерпним. З крокодилячої та бегемотової пащ відгонило гнилятиною, погано пережованою їжею і жабуринням, — одне слово, смітником. Крокодил Ненажера підбіг підтюпцем до калюжі, опустив туди передню лапу й витягнув флакон одеколону зі старосвітським пульверизатором. Декілька разів натиснув на грушу, перевірив, побризкав у пащу бегемотові, потім собі.

— Тепер краще, — задоволено мовив він. — Тож ми вас слухаємо…

І — з незмірним подивом:

— Е-е… друзі дорогі… Ми були про вас кращої думки.

Я відчув тривогу й озирнувся. Сашко стояв на два кроки позад мене і стискав у руках лазерну рушницю. Коли він устиг побувати в капсулі — я так і не зрозумів.

— Ходімо, Ненажеро, — ображено мовив бегемот Архимед. — З ними балакати, як то кажуть — собі дорожче. Весь час за зброю хапаються. Вчора Чорнушку ледь не вколошкали, нині нам погрожують. З такими горшка не зліпиш. А пнуться й собі — “брати по розуму”…

Останні слова були мовлені з явним глузуванням.

Обоє демонстративно повернулись і повагом почвалали до калюжі. За хвилину Архимед з Ненажерою зникли у фіолетовій рідині. Я переводив погляд із Сашка на калюжу і не знав, що робити, що говорити. Раптом вода забулькотіла, заколихалася, і рівень її почав стрімко падати. Невзагодя калюжа зникла — вода просочилася крізь пісок. Залишився порожній котлован, і ось щи дивно: глибина його була зовсім невелика — метр, не більше. Ні крокодила, ні бегемота не було видно й сліду.

— Чого це ти розпсихувався? — закричав я на Сашка. — Ну, хто тебе просив — за променемет хапатись?! Адже який шанс втратили!

— Костю, не кричи, їй-богу, — зі сльозами в голосі почав благати Олександр. — Вони ж бо знущалися з нас! Справді, знущалися!

— Хто знущався?! Басистий крокодил на прізвисько Ненажера і вразливий бегемот на ім’я Архимед? Ти часом не хворий? Це ж якась гра, нас вивчають! А ти ніби на сафарі у верхів’ях Нілу — вимахуєш своєю гарматою: мовляв, не підходь. Може, ти шкури збирався з них зняти? Прекрасно! Перша в історії шкура розумного бегемота!

Довго ми ще так лаялись. Я кричав, Сашко виправдовувався, обидва охрипли, та ні до чого розумного не добалакались.

Снідали, звісно, без найменшого апетиту. Я розчинив у теплій воді сублімований овочевий брикет, мовчки пив цей прісний “кисіль” і ревно відганяв од себе одну думку. Відганяв, проте, без особливого успіху. “Їй-богу! — чув про себе слова Олександра. — Вони ж бо знущалися з нас!..”

Наступні дні ми з ранку до ночі рилися у нутрощах нашого “жука”. Перевірили всі блоки, обмацали пальцями кожний контакт, пройшлися по всіх схемах і мережах — дарма. Капсула була мертвою. Ніби хтось виссав життя і з її реакторів, і з атомних батарей, і з акумуляторів. Фотоелементи підставляли свої вічка до променів світила, проте жоден електрон не реагував на лавину квантів, не зривався з насидженого місця в кристалічній решітці. Навіть кіно- й фототехніка змертвіли. Механізми — аж до останнього гвинтика — були справні, плівка без жодного ґанджу, а кадри не виходили: лінзи відмовлялися фокусувати зображення. Фізику на цій планеті скасували…

Арктур безвідмовно підбивався в зеніт, спускався до обрію — небо тоді змінювало колір з блідо-зеленого на гороховий, — наставали й минали ночі, а ніяких несподіванок більше не траплялось. Щось відбулося з нами: ми й чекали на чергових візитерів, і ніяким світом не хотіли, аби це сталось, ми прагнули бути в спокої. Яка користь? Допомоги чекати не було звідки. Дайте хоч померти спокійно!

Навіть “верблюд” здавався вже якимсь далеким-далеким, відсутнім у реальному житті кораблем, а риси облич наших товаришів по польоту розпливлися в пам’яті, стали нечіткими, як на старовинному груповому фотознімкові.

На десятий день до нашого табору причвалав білий ведмідь. З’явився він вранці — статечний такий, гордовитий. Чи здивувалися ми? Загалом, так. З тієї переважно причини, що стали свідками зоогеографічної нісенітниці: в пустелі — білий ведмідь. Та водночас і НЕ здивувались: опісля Ненажери з Архимедом дивогідного тут було мало.

— Добридень! — ввічливо сказав ведмідь. — Мене звати Брикс. (Ми були певні, що він заговорить: хижаків, які не розмовляють, тут трясцяма.) А я вас знаю. Можете не представлятися. Ось ви — Олександр, а ви — Костянтин. Надовго до нас?

— Назавжди, — буркнув Сашко.

— Чудово, чудово, — ведмідь задумливо поворушив лапою обгортки від наших пайків, розкидані по піску, понюхав усяке сміття, що валялося біля капсули. Чомусь скрушно зітхнув. — Оце я нещодавно з вашим інформаторієм познайомився. І знайшов там багато чого незрозумілого. Мо’, допоможете розібратися?

Ми з Сашком стривожено ззирнулись. Інформаторію на капсулі не було, бачте, яка придибенція, — лише навігаційний обчислювальний пристрій, та й він змертвілий. Очевидно, ведмідь мав на увазі електронний мозок на “верблюді”, а це вже відгонило містикою. Яким побитом ідіотський Брикс міг потрапити на корабель, що мчав на висоті п’ятсот кілометрів, та ще й покопатися в голограмах машинної пам’яті? А захист корабля? А наші хлопці? Думка про те, що й з ними могло статися щось непоправне, вперше вразила мене. Серце обірвалося й застукотіло часто-часто…

Олександр очапався раніш од мене.

— А в чому справа? — запитав він.

— Та дрібниці все, — ведмідь ліг на пісок і поклав голову на лапи. — Що таке “гамаші”?

— Як?! — скрикнули ми в один голос.

— Гамаші, — повторив Брикс. — Є, теє-то, в одного вашого старовинного дитячого письменника такі рядки:

То що ж таке — “гамаші”?

— Їй-право, не знаю, — нервово сказав я.

— І я теж, — розгубився Сашко.

— Отакої, — ведмідь-маячня позіхнув, округливши пащу. — Добрі гості. Падають як сніг на голову, мають певні наміри, а власної мови не знають. Дикунство. Більше запитань не маю.

Він помамрав лапою в піску й витягнув — склад у них там, чи що? — телефонний апарат. Сашко схопився за щоку, ніби в нього боліли зуби. Я відчув озноб. Ведмідь набрав пазуром номер і спромігся прикласти трубку до вуха.

— Колючко, ти? — загорлав він страшним голосом, ніби співрозмовника було дуже погано чути. — Брикс говорить… Еге ж… Еге… Нє-е, що таке гамаші — не знають… Чому не знають? Дідько їх розбере… Га? Кажу: дідько їх… Як? Та ну їх, нудні якісь. Га?.. Так-сяк, зрештою. Ну, прилітай, подивишся. Я кажу: прилітай! Зрозумів? Ну, гаразд… Гаразд… Бувай!.. — і ведмідь зжер телефон.

Все це тривало лічені хвилини. Я лишень затямив, що ми знову зганьбили себе і що небавом слід чекати якогось Колючку.

А ведмідь Брикс був уже далеко. Він мчав пустелею, високо підкидаючи жовтаво-брудний круп.

Обличчям Сашка текли сльози.

— Костику, Костику мій миленький, — схлипував він. — Що ж воно таке, га? Ну, чому? Чому? Ми тута гинемо, пропадаємо, з глузду з’їхали, а навкруги нипають розумні істоти, і хоч би хто допоміг, хоч би хто в людській подобі з’явився. Бодай один! Наволоч, о, яка наволоч! Постає причинний ведмідь, і все, що йому потрібно, — це гамаші. Уявити лишень — гамаші! Звідки мені знати, що це таке, я їх ніколи в житті не бачив! їх уже років двісті як немає…

Я й сам був на межі істерики, проте спробував заспокоїти Олександра. Слід було намагатися мислити логічно. Слід було якось триматися — і не втрачати розуму.

— Сашко, зачекай, та стривай же, Сашко! — я вштовхнув друга до капсули і вклав у гамак. Сам всівся на підлозі. — Давай обміркуємо спокійно. Ми галюцинуємо?

— Гаразд би!

— Не галюцинуємо. Згоден. Гіпноз?

— Дідько його зна!

— Може, й гіпноз, а скорше телепатія: нам нав’язують — і досить-таки вміло — шизофренічні образи. Візьмемо за робочу гіпотезу. В такому разі треба з’ясувати: кому це потрібно і яка мета? Позбавити нас глузду? Навряд… Осягнути наш інтелект? Коли так, то нам не позаздриш: інтелектом ми їх наразі не порадували. Визначити емоційний лад? Знов-таки, в нас — одні лиш промашки. Втім, не те все це, не те… — я замовк.