У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт. Страница 8

Стівен Кінг

ПОЛЕ БОЮ

“Містере Реншоу! Містере Реншоу!”

Оклик портьє перехопив його на півдорозі до ліфта, і Реншоу з невдоволенням обернувся, перекладаючи з руки в руку дорожню сумку з емблемою авіакомпанії. Кишеню його куртки приємно обважнював конверт із двадцяти- та п’ятдесятидоларовими банкнотами. Роботу виконано добре, тож і платня була гарна, попри те, що п’ятнадцять відсотків належало Організації.

Тепер він хотів лише прийняти гарячий душ і лягти спати.

“Що таке?”

“Вам посилка, сер. Розпишіться, будь ласка!”

Реншоу недбало черкнув у квитанції і замислено поглянув на прямокутний пакунок. Його ім’я та адресу написано чітким, із нахилом уліво, почерком, що здався йому знайомим.

Реншоу посунув посилку по облицьованій під мармур стойці, і в ній щось тихо клацнуло.

“Відправити нагору, містере Реншоу?”

“Не треба, я заберу сам”.

Пакунок був десь вісімнадцять дюймів завдовжки, і Реншоу незграбно притискав його до себе. Потім поставив пакунок на ворсистий килим, що вкривав підлогу ліфта, і вставив свого особистого ключа в шпарину над звичайним рядом кнопок. Кабіна рушила вгору, до його фешенебельної квартири на даху хмарочоса. Реншоу заплющив очі, мимоволі прокручуючи в пам’яті, як на екрані, недавні події.

Спочатку, як звичайно, був дзвінок від Кела Бейтса: “Є робота, Джонні”.

Реншоу брався за роботу двічі на рік і ніколи не погоджувався на суму менше десяти тисяч доларів. Платили йому клієнти за особливий талант. Хоча природа й створила Реншоу в подобі людини, життя зробило з нього хижака, який умів робити тільки одне, але досконало: вбивати, щоб вижити.

Після розмови з Бейтсом у поштовій скриньці Реншоу з’явився темно-жовтий конверт: ім’я, адреса, фотографія. Цього разу на ній була хвороблива фізіономія бізнесмена з Майямі на ймення Ганс Морріс — засновника і власника компанії по виготовленню іграшок. Хтось хотів прибрати Морріса і звернувся до Організації, яка в особі Келвіна Бейтса переговорила з Джоном Реншоу. Пах-пах! Квітів не треба!

Ліфт зупинився, і Реншоу, підхопивши пакунок, вийшов. Відімкнувши двері, він переступив поріг свого помешкання. Було близько третьої години дня, і яскраве квітневе сонце заливало простору вітальню радісним сяйвом. Реншоу замилувався на хвильку мінливою грою сонячного проміння, потім поклав пакунок на низенький столик біля дверей, кинув на нього конверт з грішми і розслабив галстук.

Реншоу вийшов на балкон. Було холодно, і вітер пробирав його наскрізь. Він постояв, дивлячись на величну панораму міста. Наче жучки, повзли вулицями машини. Вдалині, оповитий легким, золотавим серпанком, виднівся міст Бай.

Реншоу повернувся до вітальні, зачинив за собою двері і пішов до ванної, де довго стояв під душем.

Коли хвилин через сорок він вирішив оглянути пакунок, тінь уже сягала середини темно-червоного килима: наближався вечір.

“Це бомба”.

Навряд, звичайно, але поводитися з цією штукою треба, як з бомбою. Це єдиний спосіб залишитися на своїх двох і тішитися життям, тимчасом як інші, не такі обережні, стають у довгу чергу до величезної біржі праці на небесах.

Якщо це й бомба, то без годинникового пристрою. Лежить вона тихо: спокійна й загадкова. Окрім того, нині частіше застосовують пластикові — вони не такі гучні.

Реншоу глянув на поштовий штемпель. Майямі, 15 квітня. Минуло п’ять днів. Отже, бомба не має годинникового пристрою. Інакше вона повинна була вибухнути в готельному сейфі.

Майямі… Так. І цей почерк з нахилом уліво. На письмовому столі немічного бізнесмена він бачив фотографію в рамці. Якась іще немічніша, стара шкапа в хустці. І внизу по діагоналі напис: “З найкращими побажаннями від того, хто подарував тобі першокласну ідею. Мама”.

Що ж це за першокласна ідея? Комплект “Зроби сам” для самогубця? Склавши руки на грудях, він зосереджено розглядав пакунок. Цікаво, як ця жінка знайшла його адресу? Цього він не міг збагнути. Але тепер це вже неважливо. Надто пізно. Кел Бейтс випередив її.

Реншоу взяв целулоїдний календарик і вправно просунув його під шпагат. На деякий час він завмер, розглядаючи пакунок, потім нахилився над ним і потягнув носом повітря. Картон, папір, шпагат. Обійшов навколо стола, легко присів навпочіпки і знову принюхався. Сутінки вже розповзлися по кімнаті сірими примарними пальцями.

Там, де папір виліз з-під шпагату, проглядала темно-зелена коробка. Метал. Кришка на шарнірах. Реншоу дістав кишенькового ножа і розрізав шпагат. Кілька вправних рухів кінчиком ножа — і він відкинув папір.

На зеленій з чорними плямами коробці було написано: “Набір “Наші хлопці у В’єтнамі”. Нижче: піхотинці — 20; вертольоти — 10; кулемети — 2; базуки — 2; санітари — 2; джипи — 4. Ще нижче перевідна картинка із зображенням державного прапора США. У кутку: “Іграшки компанії Морріса. Майямі, Флоріда”.

Реншоу простягнув руку до коробки, але одразу відсмикнув її. У коробці щось заворушилося. Реншоу повільно підвівся і позадкував до дверей, що вели в кухню та передпокій. Увімкнув світло.

Коробка ходила ходором. Раптом вона перевернулася і м’яко впала на килим. Кришка прочинилась, утворивши щілину приблизно в два дюйми. Реншоу спостерігав, витріщивши очі, як звідти почали виповзати крихітні півторадюймові піхотинці. Солдатики були в повному бойовому спорядженні: плямисті комбінезони, каски, ранці. За плечем у кожного — мініатюрний карабін. їхні очі, не більші за кінчик загостреного олівця, блищали.

П’ять, десять, дванадцять… і так усі двадцять. Один з них, енергійно жестикулюючи, віддав наказ. Піхотинці заходились розширювати щілину, штовхаючи кришку. Реншоу схопив з канапи велику подушку і рушив на них. Командир махнув рукою. Солдатики розвернулися, знімаючи з плечей карабіни. Почулися ледь чутні виляски, і Реншоу здалося, що в нього увігнали свої жала з десяток бджіл.

Він жбурнув подушку. Змітаючи солдатиків, вона зачепила коробку, і кришка відкинулась. Пронизливо стрекочучи, звідти вилетів рій пофарбованих у колір джунглів вертольотиків.

Реншоу почув глухе “пах! пах!” і побачив з відкритих дверей вертольотика спалахи завбільшки з головку шпильки. Немов гострі голки вп’ялися йому в живіт, правицю, шию. Реншоу розмахнувся і збив одного, — відразу ж відчув гострий біль, потекла кров. Обертові лопаті розпанахали долоню до кісток. Решта вортольотиків відлетіла на безпечну відстань і кружляла навколо, немов гедзі.

Від раптового нестерпного болю в нозі Реншоу скрикнув. Один з піхотинців штрикав його багнетом у щиколотку. Крихітне обличчя дивилося на нього, важко дихаючи і вишкіривши зуби. Реншоу відкинув його ногою, і маленьке тіло, перелетівши через кімнату, вдарилось об стіну. Крові не було, лише якась липка, тягуча, пурпурна речовина.

Пролунав тихий вибух, схожий на кашель, і пекучий біль пройняв стегно. Один із стрільців вибрався я коробки. Клубки диму повільно вилися над його базукою. Реншоу подивився на ногу і побачив, що на штанях тліє величенька дірка, крізь неї виднілись обвуглені краї рани.

“Цей недомірок покалічив мене!”

Він повернувся і побіг через передпокій у спальню. Один з вертольотиків продзижчав біля щоки, шалено обертаючи лопатями, і дав коротку чергу з кулемета. Під подушкою лежав пістолет 44-го калібру. Пострілом з нього можна зробити дірку в два кулаки в чому завгодно. Але тепер йому доведеться стріляти по рухливих цілях, які не набагато більші за світлячка.

До спальні влетіли два вертольотики. Сидячи на ліжку, Реншоу вистрілив. Один із них розлетівся на друзки. “Ще один”, — подумав він. Прицілився… натиснув на спусковий гачок…

“Прокляття! Не влучив!”

Вертольотик кинувся на нього у несподіваному, смертоносному піке. Лопаті оберталися з неймовірною швидкістю. Реншоу піймав погляд одного з кулеметників, який стріляв короткими влучними чергами. Відразу кинувшись на підлогу, він відкотився.