Справа про 19 роялів - Вахек Еміл. Страница 13

11

Олександра помилялася. Її чоловік, може, тому, що тривожився, прокинувсь іще до світанку. Просто навпроти вікна його мансарди-спальні в «Едінбурзі» стояв величезний місяць. Ще напівсонний, Тикач сів, звичним рухом завзятого курця потягся до нічного столика і закурив товсту турецьку сигарету. Вона пахла, як ладан. Йому дав її вчора Овтрата, казав, що вона з феодосійського тютюну. Тим часом місяць у вікні зник, його проковтнули темні хмари, й одразу ж пустився рясний дощ. Карлові Вари! Поряд із комірчиною Тикача, у спальні, рівно дихала Олександра. Вона спала завжди гарно, тихо — це була одна з її принад. Він кохав її безмірно, може, тому, що вона лишалась до нього байдужа. Тикач зітхнув і погасив сигарету. Олександра не терпіла її запаху. Тільки тепер він остаточно прочумався і поглянув на світні стрілки годинника. Була четверта година, вересневі ночі вже довшають. Повернувся на правий бік і хотів заснути, але це йому не вдалося. І тоді він поринув у роздуми.

Як це не дивно, але про Віртера він згадав лише після того, як кілька хвилин думав про план із сейфа. План на шовковому папері, схований у надрукованій готичним шрифтом куховарській книзі. А через те, що вранці людський мозок працює найчіткіше, його перше враження перейшло у впевненість. Віртер на плані позначив, де заховано Кодетові роялі.

Зараз цей план у ворожих руках. Може, ним заволоділа та загадкова Утєшилова, котра, як він пересвідчився, ніде не прописана. І тепер вони вже шукають у позначеному місці. Про сон уже не могло бути й мови. Він устав з раптовою думкою: побігти до Віртера, розказати йому про небезпеку й примусити розкрити таємницю плану. Тихенько прослизнув до ванни й одягнувся. Там висів Олександрин купальний халат. З кишені стирчав кінчик папірця. Тикач якусь мить боровся зі своєю порядністю, але потім усе-таки витяг його. «Не дякуйте! — прочитав він. — На світі є стільки людей, котрі посміхаються і нічого при цьому не відчувають, але, можливо, хоч одна-дві душі посміхаються з почуттям справжньої дружби. Їхня посмішка — коштовний дарунок, а тому й ми відчуваємо потребу щось їм подарувати. Хоча б золоту кадильничку, яка ще пахне амброю…» Речення було незакінчене, без підпису, почерк Тикачеві незнайомий. Явно жіночий. Мабуть, писала якась Олександрина приятелька, котрої він не знає. Певно, то якийсь романтичний уривок, переписаний із книги, щоб потішити її бідолашне серце. Тикач поклав папірець назад до кишені.

Тихенько повернувся до спальні, ніби для того, щоб узяти з нічного столика авторучку, а насправді, щоб глянути на Олександру. Ось уже п'ять років він дивується, що вона може цілу ніч проспати горілиць. Дружина лежала так, ніби позувала художникові,— у позі, що найкраще підкреслювала її жіночі принади. Яка вона була гарна! Чорне, майже як воронове крило, волосся різко контрастувало із сніжно-білою подушкою. В руці тримала сірого, завбільшки з долоню, плюшевого ведмедика. Тикача дуже зворушувало те, що вона брала ведмедика до себе в ліжко. До речі, частіше, ніж його. Все в ній полонило його так само й тепер, через п'ять років, як і тоді, коли вони тільки-но побрались. І все ж таки він, як і тепер, у цю тиху передранішню годину, думав: «Не треба було мені з нею одружуватись! Я не мав права наполягати, щоб сказала мені «так». Я, може, й щасливий… якимсь голодним щастям… а Саша, мабуть, ні. Таки ні. Вона вийшла за мене лише тому, що була у відчаї, коли Еріх її покинув. Я ж скористався цим й умовив її. Що й казати — Еріх і я! Дотепний і гарний, по суті, справжній красень. Таких називають природженими спокусниками жінок. Про мене такого не скажеш, я вмію кохати, але я не спокусник. Ні, ні. Я знаю, що вона не може його забути, хоч і намагається. Може, якби він повернувся до неї, вона не вагаючись пішла б за ним. Якось сказала мені, що то було її перше справжнє кохання. Видно, не збрехала. То справді, мабуть, було сильне почуття». Його любов також була сильна, але то була любов людини простої, без фантазії, любов домашня, а Еріхова була чимсь більшим, захоплюючим. Тому її не зупиняло й те, що Еріх був людиною сумнівною. Власне, це був нікчема, а може, n злочинець. Зате він був на десять років молодший і надзвичайно агресивний. Якось Саша сказала: «Йому варто було ворухнути мізинцем, і жінки йшли за ним». — «Навіть на загибель?» — спитав Тикач. «Навіть на загибель. Жінка, яка кохає, не думає про це». Чи й Саша його теж так кохала? Але, може, з часом вона його забуде. Якщо матиме дітей. Але ж вона не хоче. З Еріхом, мабуть, родила б щороку.

Він одвів од неї погляд і, повернувся до своєї прозаїчної долі. Йому хотілося б бути таким коханцем, щоб Саша забула про Еріха, але він служив у кримінальній поліції. До того ж був бідний. І без надії на підвищення. Виходячи, скрушно зітхнув. Щодня запевняв себе: «Сьогодні щось станеться, і між нами все зміниться». Але нічого не змінювалось. Тикач пішов подзвонити до «Імперіалу», щоб його зв'язали з кімнатою Віртера. Апарата на звичному місці в коридорі не було, він знайшов його в Сашиній спальні. Але «Імперіал» не озивався. Трохи занепокоєний, він подзвонив через комутатор готелю, його попросили трохи зачекати, а тоді повідомили, що пана Віртера не можуть розбудити. В цьому немає, мовляв, нічого дивного, бо він прийняв на ніч снотворне. За хвилину Тикачеві подзвонили з «четвірки». Телефоністка повідомила, що в третьому пансіонаті щось сталося і що Ленц виїхав до нього машиною. Щоб не розбудити Олександри, Тикач чекав на Ленца за дверима, коли той з'явився, приклав палець до уст.

— Що сталося? — спитав пошепки, ідучи за ним. Ленц, молодий співробітник, національності, як він сам казав, чесько-німецької, порядний і спритний молодий чоловік, делікатного, віденського, за словами Тикача, виховання, був такий збуджений, що, тільки-но сів у машину, одразу ж заторохтів по-німецьки:

— Знову розбито «Орфея».

— Де?

— В концертному залі третього пансіонату. Картина точнісінько така, як і в попередніх випадках. Поїдете туди зі мною?

— Облиште дурні запитання, краще додайте газу.

Ленц доповідав далі. Приблизно о другій ранку поліцейський патруль, що проходив колонадою, помітив світло у вікнах третього пансіонату. Сьогодні ввечері там, мав відбутися останній концерт у цьому сезоні, і поліцейський подумав, що в залі зібралися на репетицію виконавці. Він пішов далі, поминув міський парк і знову наблизився до того самого будинку. Світло там уже погасло.

«Репетиція закінчилася, — подумав поліцейський і хотів був іти далі, коли раптом помітив, що двері будинку розчинені навстіж, а всередині світиться. Він заглянув туди і побачив, що швейцар Гейренрейх лежить долілиць на підлозі зв'язаний і з кляпом у роті.

Отямившись, швейцар розповів, що десь о пів на другу ночі хтось задзвонив. Коли він відчинив, то побачив у темряві три постаті. Котрась із них промовила: «Ви що, не знаєте, що в концертному залі горить світло?»

І Гейренрейх тут же згадав, що віртуоз Гассельт, який мав виступати увечері, залишив у залі свою дорогоцінну віолончель. Він обернувся, і ту ж мить його чимсь ударили, — потім виявилось, що то був мішечок з піском, — у потилицю, і він зомлів. А коли опритомнів, то відчув, що руки і ноги в нього міцно зв'язані, а в роті— кляп, якого ніяк не міг позбутись. Поліцейський пішов за ним у концертний зал. Віолончель була ціла, зате рояль — у жахливому стані. Одне слово, як у «Лоїбі» і в «Річмонді». Поліцейський зателефонував до відділу безпеки, і Ленц пильно оглянув зал.

— Це був «Орфей»? — нетерпляче запитав Тикач.

Ленц, що саме робив крутий поворот, лише кивнув головою. Виїхавши на рівну дорогу, він розповідав далі:

— Я гадаю, що хоч слідів там лишилося чимало, ми навряд чи дізнаємося щось нове. На долоті, яким розбито рояль, жодного відбитку пальців — як завжди, гумові рукавиці…— Помовчавши хвилину, він додав: — Хто зна, чи взяли вони щось із рояля, зате дещо забули.

Рвучко зупинивши машину, він подав Тикачеві шовковистий папір, У Тикача тенькнуло серце, і він, щоб не виказати свого хвилювання, мовчки сховав папір до кишені. Роздивився його аж після того, як вони оглянули концертний зал, справді, як і передбачав Ленц, безрезультатно, У Тикача знову сильно забилося серце, коли він переконався, що це й справді той план, про який розповідав Віртер. Карта Карлових Вар, а на ній кілька орієнтувальних пунктів. Перший був позначений літерою «Р» — це безперечно був «Річмонд». Скупчення будівель, позначене літерою «П», — очевидно, «Пупп». На правому березі Теплої був іще один орієнтувальний пункт, під літерою «Л». Готель «Лоїб». І, нарешті, в кінці колонади трьома червоними крапками було позначено останнє місце.