Справа про 19 роялів - Вахек Еміл. Страница 34

— Разом з Тикачем?

— Найкраще було б узяти і його. Але спершу я б хотів подивитися на той «Петроф» із тобою. Ходімо туди негайно. Чому? Бо ти мені казав, що Тикач там якось бачив Ізабеллу. Можливо, тепер після тієї сенсації у «Вільгельмі Теллі» вона знову подасться туди. І якщо я не помиляюсь щодо «Петрофа», то треба буде навести на цю думку Тикача. Він також повинен добути свій скальп.

— Але після моєї знахідки це буде убогий скальп, — докинув Трампус трохи ущипливо.

— Убогий не убогий — твоє зауваження мені зовсім не подобається. Це просто випадок, що основне багатство Кодет сховав у твій рояль, а не в мій. До того ж Гашек сказав тобі про рояль тоді, коли ти вже знав про позначені й непозначені роялі. Те, що зробив ти, зробив би на твоєму місці кожен. Ти прийшов до слави, як сліпа курка до зерна. Я сказав би, цілком випадково.

— Випадково? — обурено вигукнув Трампус. Клубічко знизав плечима.

— Атож. Взяти хоча б Шекспіра. Чому Ромео пішов на бенкет у дім заклятого ворога своєї сім'ї? Випадково. Таких випадковостей у Шекспіра повно. Мені спали на думку вірші старого поета Франтішека Прохазки: вони такі гарні, що я їх запам'ятав на все життя. Ось послухай:

Зійшлися ми нагодою,

як дві бабки над водою,

не думав я, не гадав,

поцілунки лиш хапав,

поки став з них міст у вічність.

Цілком можливо, що цей старий трубадур узяв собі ту дівчину, що роздавала поцілунки, за жінку. За таких обставин випадок вирішує все. Він, власне, єдиний закон кохання. Люди випадково зустрічаються, випадково цілуються, випадково одружуються, випадково народжують дитину, випадково це дівчинка, яка колись теж стане бабусею. Такий коловорот випадків у любовному житті!

Вибивши люльку, він провадив далі:

— Випадок — мати помилок, але й корисних відкриттів. Випадків рясно і в науці, і в історії.

— Гадаю, що ви маєте рацію, — сказав Трампус. — Коли в мене перестане боліти голова, то я скажу, що ви маєте цілковиту рацію. Крім того, я присягаюсь, що знову стану непитущим. Тикач — це диявол, його бехерівка діє ще сильніше, ніж ваша кава.

Клубічко тільки-но встиг оглянути решту мішечків, які ще не бачив, коли повернувся Тикач. Вигляд у нього був схвильований.

— Перш за все, — сказав він, — мені не подобається, що ставлення людей до мене зовсім змінилось. Дехто вклоняється мені мало не до землі, а інші ладні вбити поглядом. Переконати їх, що в мене в кишені не залишився діамант завбільшки з кулак, буде неймовірно важко. Але про найголовніше я довідався тільки що. З лікарні подзвонили, що Віртер помер.

— Бідолаха, — байдуже мовив Клубічко. — Це погано.

— Так. Бо тепер ми вже не дізнаємось, як все це сталося.

— Спробуємо дізнатися й без Віртера, — заспокоїв його Клубічко.

— Можливо, небіжчик нам трохи допоможе. З лікарні подзвонили, що перед смертю він на хвилину опритомнів. Зміг навіть вимовити кілька слів. Правда, безладно. Я забіжу туди, щоб дізнатися певніше. Ви ж знаєте, що я наказав стерегти Віртера.

— Ах, стерегти! — скептично зауважив Клубічко. — Оці ще мені сторожі! Мій двоюрідний брат найняв для своєї жінки в пологовому будинку приватну сестру. А коли прийшов уранці, то сестра солодко спала, а дитина вже народилася на світ.

Тикач знизав плечима.

— Мої сторожі під час служби не сплять. — Потім показав телеграфний бланк. — Це з міністерства внутрішніх справ. Я згораю з нетерплячки. Але щоб мати спокій, прочитаю, аж коли повернусь. А ви що далі робитимете?

— Я? Піду поснідаю, — відповів Клубічко. — Ті діаманти викликали в мене вовчий апетит. Піду в «Елефант». Можете зайти туди до мене.

— А ти? — запитав Тикач Трампуса.

— Я? Ну що ж. Сейф, звичайно, це сейф, але я гадаю, що мені краще побути біля нього.

26

Клубічко швиденько поснідав своєю звичайною яєчнею з шинкою. Починався гарний вересневий день, стіл йому накрили біля відчиненого вікна, і до душної кав'ярні віяло прохолодою з річки, що далеко внизу бігла по своєму кам'яному руслі. Клубічка в «Елефанті» знали й тому зварили каву за його власним рецептом: на чималу чашку води дві ложечки з верхом свіжої дрібнозмеленої натуральної кави. Випивши каву, він закурив люльку із справжнім турецьким тютюном, на який витрачав щомісяця десяту частину зарплати.

Незабаром йому стало нудно, а цей стан він зносив гірше, ніж будь-що інше.

«Що ж, — подумав він собі,— я міг би поки що подивитися на «Дечинську браму». Піду подивлюсь, від цього шкоди не буде».

Клубічко обережно оглянув винарню. На дверях побачив напис: «Зачинено з технічних причин». В будинку було відкрите лише одне вікно на третьому поверсі, а на вулиці не було жодного руху. Незважаючи на це, він зайшов до ресторану навпроти й сів біля вікна. Позіхаючи, кельнерка принесла йому каву, але він навіть не доторкнувся до чашки. Дивився на будинок, 1 йому здавалося, що там зовсім немає життя. Заплатив і вийшов на вулицю. Будинок мав звичайний вхід із темним коридором. Ним він вийшов у маленький дворик; у Кардових Варах усі двори маленькі — обмаль місця. Тут він побачив те, що й уявляв собі: до винарні вів ще й другий хід через двір. Він узявся за ручку дверей і, здивувавшись, переконався, що вони відчинені. У винарні, закритій з наказу поліції…

«Мабуть, — подумав він, — господар потай впустив уночі клієнтів, а коли вони пішли, забув замкнути двері».

Посвітивши ліхтариком, Клубічко побачив, що коридор досить довгий. Отут кухня, далі, певно, якийсь буфет, ще далі — зачинені двері в підвал, а тут вхід до вбиральні. А ці двері з кольорового скла — очевидно, вхід до залу винарні. Мабуть, зачинені. Проте ні. Він відчинив їх, і в обличчя йому пахнуло важким і неприємним повітрям невеличкого приміщення, де танцюють напахчені жінки, спітнілі чоловіки і де всі п'ють алкоголь. Завіси були стулені, штори опущені. Тепер він уже не сумнівався, що господар обійшов заборону. Доказом цього було й те, що на столах не стояли перекинуті догори ніжками стільці.

Зупинившись біля входу, він на якусь мить задумався. Тут було щось підозріле, хоча він і не міг оказати, що саме. Здавалося, що в цьому приміщенні хтось тільки-но був. Відчувалася якась міазматична атмосфера. За свою багаторічну службу він навчився впізнавати це одразу. Так, тут хтось був, і то зовсім недавно, його погляд упав на рояль, покинутий так недбало, що навіть кришка лишилася опущена. Піаніст так не вчинить. Рояль стояв кроків за двадцять, його не було добре видно, але, спрямувавши туди ліхтарик, Клубічко помітив, що коло нього немає стільчика. Пошукав його ліхтариком і знайшов кроків за п'ять від рояля. Біля стільця на підлозі щось лежало. Щось підозріле. Вій обережно оглянувся. Поруч були ще одні двері з написом: «Туалет». Вони були зачинені. Це його заспокоїло, бо в коридорі, яким він сюди зайшов, — але чому він не замкнений? — нікого не бачив і не чув. Клубічко підступив до того, що лежало на підлозі, й освітив його краще. То було людське тіло. Він мимоволі підійшов ближче. Тепер бачив ясніше. Поношене демісезонне пальто і спідниця майже до п'ят. На ногах стоптані черевики. Це була огрядна літня жінка, ліва рука зігнута, а права відкинута на паркеті. Як модель для художника. Посвітивши ще, Клубічко почав упізнавати щось знайоме. «Боже мій, та це ж Гільда Баумрук!» Він схилився над нею, щоб переконатися, чи вона жива. Так, здається, ще дихає. Але на тім'ї зяяла рана, з якої цебеніла кров. Багато крові. Мабуть, її вдарили зовсім недавно.

Клубічко сів. Йому спало на думку, що злочинець, можливо, ще тут. Сховався десь, мабуть, під столом, якщо не встиг утекти в кухню чи надвір.

«Треба бути обережнішим», — подумав і вирішив принаймні роздивитись навколо, бо відразу ж звернув увагу на рояль і не оглянув приміщення. Раптом йому здалося, що він чує за собою схвильоване дихання. Та поки він зводив у кишені курок пістолета, хтось підскочив до нього ззаду і вдарив. Він ще встиг трохи відхилитися і вистрелити, почув, як нападник зойкнув, і знепритомнів.