Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 38

Але Курт був злопам’ятний; він не забув, що перед виїздом до Європи не встиг вилаяти лаборанта за неуважність; отож, щойно привітавшись, почав вичитувати за муху в шихті.

Досить було б Петерові визнати свою провину — і Курт вмить охолов би. Однак той несподівано затявся: не може бути. Доводив: густина сит — така й така; після пересівання шихту перемелюють вдруге; форму наповнюють на вібростенді, а отже, всі легкі часточки неодмінно спливуть на поверхню. Все це доктор Гешке чудово знав і без нього, але, оскільки за всіх умов у даному разі міг бути винний тільки лаборант, він розлютився вкрай:

— Гаразд, Петер: ми зараз повторимо експеримент. А якщо буде доведена ваша неуважність — начувайтесь!.. Ідіть, шукайте муху.

Мабуть, лаборант уже пошкодував про свою впертість, — правдошукачам частенько перепадає ні за що. Але наказ є наказ. Тільки де ти знайдеш оту кляту муху, коли всякими дуетами та хлорофосами винищено всю живу дрібноту? Певно, довелося йому таки добряче попобігати, бо він повернувся аж через годину. Зате приніс не одну муху, а п’ять.

Курт уже всміхався нишком: на цьому можна б і сказати годі. Провчив лаборанта — буде уважніший надалі. Але прокинулась цікавість експериментатора: справді, як могла комаха опинитися в шихті не-ушкодженою?

З усією серйозністю, — наче йшлося про дослід першорядної ваги! — вони приспали бідолашну муху ефіром, підготували всі матеріали для виготовлення вогнетриву. А от загнати її в шихту не вдалося ніяким чином.

— Гер доктор, — нерішуче сказав Петер, коли доктор Гешке уже починав сопіти від незадоволення. — А може… Пам’ятаєте оту муху, яку ви наказали ганяти з пластинки перед вмиканням генератора?.. Може, проміння її якось… ну, чи запхнуло, чи як там… у вогнетрив?

— Яким чином? — докірливо запитав Курт. — Та ви ж знаєте: при температурі три тисячі градусів даймонсит все ще має міцність сталі!.. Але хай буде так. Підготуйте пластинку. Розташуйте муху там, де вона сиділа минулого разу… Якщо ми вже почали робити дурниці, то вичерпаємо їх до кінця.

Підготовка забрала всього лише кілька хвилин. Курт глянув на екранчик пульта керування: все точно, як було тоді, тільки муха дохла, не ворушиться.

— Годі, Петер, ідіть сюди.

Курт натиснув на кнопку. Басовито, урочисто загув генератор. Спалахнуло в лабораторії нестерпне сяйво. На екранчику в даймонситову пластинку уп’явся тонісінький промінчик. Ось він завібрував, почав розширюватися, розпливатися… торкнувся мухи. На мить вся комаха постала ніби викутою з сліпучого срібла, — звісно ж, хітин враз обвуглився. Ще часточка секунди — і розсиплеться все на порох…

Але трапилося несподіване: оцей “кістячок” мухи, — чи як там його назвати, — почав повільно занурюватися в даймонситову пластинку — так, ніби вона була не з вогнетриву, а з розтопленого парафіну.

— Бачите, гер доктор? — радісно запитав Петер. — Проміння й справді загнало її в даймонсит.

— Бачу, — лаконічно відповів доктор Гешке.

Але бачив він зовсім не те, що лаборант. Сухий, аналітичний розум ученого зафіксував, зважив, порівняв і дійшов висновку: ідеться про величне, епохальне відкриття, яке… яке може бути дуже небезпечним взагалі, а його авторові — насамперед.

— Прошу, Петер, нікому не прохопіться про наші “мушині експерименти”, щоб не підняли на глум. І — пробачте мені. Ви справді не провинилися ні в чому. А щоб ви не мали образи на мене, я попрошу надати вам вищу платню. Ви цього заслуговуєте.

Перевіривши з допомогою інтроскопа, що муха справді опинилась всередині вогнетриву, Курт сховав ту даймонситову пластинку в сейф і замкнув його з особливою уважністю.

Є відкриття, які дуже нагадують затиснуту в кулаці гранату з висмикнутою чекою: тільки розтиснеш пальці — вмить гримне вибух.

^{РОЗДІЛ XVII}

ПРОРОЦТВО ЧИ ПРОГНОЗ?

— Серж, чи не могли б ви зробити мені невеличку послугу?

— Охоче, Кет. Яку саме?

Вона лежала на трасі горілиць, задумливо поглядаючи на рожеві хмари надвечір’я. В її голосі ледь-ледь бриніли інтонації лукавства.

— Прошу, Кет. Я до ваших послуг.

— Знайдіть мені, коли ваша ласка, пристойного жениха.

— Жениха?.. Буде зроблено, міледі. Які ваші вимоги?

— Ну… — Кет підвелась і, зберігаючи повну серйозність, наморщила лоб. — Насамперед у нього повинні бути сірі очі. Приблизно такі, як у вас.

— Зафіксовано, міс.

— Далі. Він має бути високий і стрункий. Приблизно як ви.

— Зафіксовано.

— Він повинен бути обдарований і кмітливий. Такою мірою, скажімо, як ви.

— Так.

— Вік особливого значення не має, але тридцятип’ятирічний мене влаштував би цілком і повністю.

— Зрозуміло.

— Він повинен любити тільки мене, і більш нікого.

— Сувора вимога, але — зафіксовано.

— Він повинен носити мене на руках!

— Перепрошую, міс: яка ваша вага?

— Шістдесят кілограмів, але він не має права навіть запитувати про це.

— Оце й усі ваші вимоги?

— Найголовніші. Є ще кілька, але то вже дрібниці… Ну, то підшукаєте? Я вам буду довіку вдячна!

— Гм… Та є один на прикметі.

— А хто ж це?

— Я.

— Ви?! — Кет підхопилась, чудесно імітуючи обурення. — Я ж тільки просила вас про послугу, а ви… Втім, гаразд: пропозиція є пропозицією, а ми — люди ділові… Встаньте, прошу! Та не посміхайтесь, не посміхайтесь! Плакати треба, а не сміятися! — вона обійшла круг нього, хитнула головою і сказала скрушно. — Ні, не пасуєте!

— Та чому ж? — Сергій вів далі гру. — Адже щодо вимог ніби все гаразд.

— Не все. Я ж казала, що є ще дрібні. Наприклад, така: мій жених повинен мати мільйон доларів.

— Чого нема — того нема! — зареготав Сергій. — І не буде!.. А навіщо вам, Кет, отой мільйон?

— Не ставте нецензурних запитань!.. І ще: мій жених повинен уміти захистити мене скрізь і завжди.

— Ну, це зробити можна.

— Ви так гадаєте? — вона блискавичним рухом схопила його за зап’ястя правої руки, підняла її, прослизнула йому під пахву. Ще мить — і буде закінчено класичний “нирок під руку”, а тоді вже і найдужчий мужчина не викрутиться. Але недарма ж Сергій Альошин свого часу виборов звання чемпіона-самбіста: хоч який несподіваний був цей напад, м’язи спрацювали цілком рефлекторно. Спочатку він тільки загальмував атаку дівчини, — а в цьому й виявляється найвища майстерність захисту самбіста, — потім затиснув її під пахвою, повільно заломив їй руки назад, обернув обличчям до себе.

— Ну?!

Вона дихала важко, її ніздрі гнівно роздималися, зелені променисті очі блищали вороже.

— За правом переможця я одержу з вас контрибуцію! — він поцілував її в одне око, в друге, потім у губи. Кет не пручалася, не промовила й слова, тільки все тіло її напружинилося.

— Перепрошую!.. — Сергій випустив її з обіймів, посадив на простелений долі килимок.

Кет зітхнула, лягла горілиць, підклавши руки під голову. Довго мовчала, — Сергій уже місця не знаходив від обтяжливості паузи, — потім сказала:

— Я навіть не підозрювала, що мені буде з вами так важко.

— Не засмучуйтесь, Кет! Просто я більше тренувався.

— О, мені було навіть приємно відчути себе переможеною. Я про інше. Про нашу зустріч. І про те, що буде після неї… П’ять хвилин тому ми в жартівливій формі освідчилися одне одному в коханні. І була мить — одна-едина мить! — коли я ладна була простягнути до вас руки і вигукнути: ось я, твоя назавжди!.. Але я жахнулася цієї думки; мені нестерпно закортіло принизити вас, поставити на коліна, — бодай фізично. Проте й тут ви перемогли. І от я зараз лежу та й думаю: навіщо все це було мені потрібно? Через два дні я поїду звідси і навряд чи приїду ще хоч раз. Навіщо мені згадувати, що десь у далекому-предалекому Києві є людина, яка могла б стати моїм найвірнішим супутником у житті?!

— То лишайтесь, і так станеться насправді.

— Який ви милий, щирий, наївний хлопчисько! — вона скуйовдила йому волосся, на мить припала щокою до його плеча і враз випросталася. — Юридично я молодша за вас на вісім років. А насправді — старіша на ціле життя. Навіть на цілу епоху!.. Скажіть: а ви лишилися б у Америці задля мене?