Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 44

Але виявилося, що з ним просто цікаво бути. Навіть оті розмови про світ мінералів, які під час батькових лекцій Наталка навчилась пропускати повз вуха, за певних обставин стають не обтяжливими, а приємними. Вона тоді аж пошкодувала, що час минув так швидко. І наступного дня спіймала себе на думці, що хотіла б повторення цієї зустрічі. Просто так, щоб не зустрічатися з Геннадієм.

А батько, ніби навмисне, все торочив і торочив їй про Альошина — який це, мовляв порядний, талановитий, працьовитий хлопець, не те, що інші жевжики. Останнє визначення не вимагало розшифровки: інженера Риндіна він не терпів. Але покірна Наталонька цього разу завзято заперечувала, що його протеже — сухий вогнетривкий педант, ходяча електронно-обчислювальна машина і взагалі мокра курка. Вони навіть напівжартома посварилися з цього приводу. Батько заявив, що після повернення Альошина з Гагри буде навмисне запрошувати його до себе щовечора.

— Можеш запрошувати! — засміялась у відповідь Наталка. — Через тиждень я їду в Сочі.

Вона казала правду: в неї вже була путівка в Мацесту, а Геннадій спеціально на цей час узяв відпустку, щоб відпочивати в сочинському кемпінгу на правах “автодикуна”. Поїдуть його новенькою “Волгою”, не поспішаючи. Об’їздять усе узбережжя, — це ж не те, що екскурсійними автобусами. Приємна буде подорож!

Однак така перспектива чомусь уже не радувала. І чомусь почало здаватися, що їхати в Сочі навряд чи й варто — там на пляжі народу, як оселедців у бочці. У Гагрі набагато вільніше. Та й краєвиди мальовничіші: оті порослі хащами височезні гори над морем справляють незабутнє враження.

Наталка хитрувала сама з собою. Ні, про кохання до Альошина не йшлося. Вона підсвідомо тяглася до нього, шукаючи моральної підтримки у своїй внутрішній боротьбі, але ще не наважувалася навіть осмислити своїх думок, отож і хапалася за перше-ліпше пояснення: в Гагрі буде краще та й квит!

Звання артистки і чарівної посмішки вистачило, щоб путівку їй поміняли негайно, без бюрократичної тяганини. Геннадій був поставлений перед фактом: мовляв, переплутали у курортному управлінні з отими санаторіями, але тобі все одно, де зупинятися.

Виїжджаючи з Києва, Наталка ще не мала ніякого певного плану і, може, навіть обурилася б, якби їй наперед переказали її розмову з Геннадієм на дорозі під Старою Гагрою. Всьому виною була одноманітність подорожі автомашиною, коли знічев’я мимохіть починаєш крок за кроком аналізувати своє життя та копирсатися у власній душі. Та й Геннадій давним-давно втратив свої галантні манери закоханого: він весь час мовчав та раз по раз позіхав. А в ній наростав холодний розпач, який поступово перетворювався на зненависть.

Коли поминули Сочі, вона відчула, що вже нездатна стримувати себе. Збуджена уява зловтішно малювала сцену: почувши її холодні осудливі слова, Геннадій упаде перед нею на коліна, почне благати, щоб не кидала його, — адже він невиправний позер! І коли б сталося саме так, вона, мабуть, зараз була б спокійна: через такого жалюгідного переступити не важко. А в мовчанці, — та ще й дуже невластивій йому, — завжди криється небезпека. Певно, справді слід було б лишити відповідний лист у своїй шухляді. А втім, Геннадій надто великий боягуз, щоб зважитися на рішучі дії.

Її нові товаришки по палаті вже додивлялися десяті сни, а вона все ще лежала з розплющеними очима, прислухаючись до одноманітного гуркоту морського прибою, що проривався крізь глухе бубоніння дощу. Гроза була короткочасна і прокотилася далі, в бік Сочі. А злива не припинялася ані на мить. Зараз важко було б уявити лагідну синяву моря чи навіть оте криваве надвечір’я. Видавалося, що над цілим світом назавжди нависла сірість, крізь яку не проб’ється ні один життєдайний промінчик.

Після шторму море заспокоювалося поволі. Тільки надвечір наступного дня вали почали дрібнішати, згладжуватися, зникати. І безмежжя моря, освітлене призахідним сонцем, постало ще іншим — грайливим, ніжним, вкутаним у нескінченні переливи зеленого, синього, перлистого, рожевого.

Повійнув легесенький береговий вітерець. Стрункі пальми, що настраждалися за день від нестерпної спеки, тепер, коли з гір повійнуло прохолодою, як манірні дами, обмахувалися візерунчастими віялами листків.

Зацвітали магнолії на Приморському бульварі Гагри. Своєрідний солодкуватий запах лоскотав ніздрі, дивно збуджував, кудись кликав. Верещали — аж роздиралися — цикади. Між кущами сновигали незліченні світлячки. Музика. Сміх. Веселі голоси.

Кавказ. Чорноморське узбережжя. Цим усе сказано.

Весь день курортники швендяють у плавках та купальниках, ігноруючи всякі настанови та заборони, а надвечір виряджаються наче на банкет. Здавалося б, навіщо це тут, де повітря, напоєне пахощами квітів і моря, тепле-теплісіньке, а за найзручніший одяг служитимуть футболка та шорти? Та нічого не вдієш, така традиція. І ще бажання видаватися стрункішим, привабливішим, молодшим, аніж є насправді.

Троє юнаків, які сиділи того вечора на кам’яних сходах гагринської набережної край парку, не дотримувалися традицій і не поміняли “денної” форми на “вечірню”. Вони відбували кару за неуважність до сонця і зараз линяли, скидаючи геть спалену шкіру. Але це їх не дуже пригнічувало.

То були вільні мандрівники, перелітні птахи, які ночують де випаде і харчуються як удасться. Позавчора їх можна було бачити в Сочі, вчора — у Хості, а сьогодні вони потрапили до Гагри і, зачаровані красою долини, затиснутої між височенним гірським пасмом і морем, вирішили зупинитися тут на довший час. Нехитре спорядження туристів — рюкзаки з прикрученими до них засмаленими казанками та благенька палатка в скатці — лежали тут же, поруч східців, і це свідчило, що мандрівники досі не обрали місця для ночівлі.

Ще кілька днів тому ці троє не знали один одного і зіткнулися вперше в туристському бюро як однодумці у важливому питанні: куди та як поїхати на відпочинок. Жоден з них не належав до секти туристів-ортодоксів, які з побожністю стародавніх прочан проходять увесь маршрут пішки: юнаки охоче погодилися б на найкомфортабельніші засоби пересування, але грошей у кожного було обмаль.

Сьогодні їм пощастило: попутна вантажна машина провезла їх більшу частину наміченого маршруту, і вони опинилися в Гагрі Далеко раніше, аніж сподівалися. Після кільканадцятиразового купання в морі та сякої-такої вечері хлопці розніжилися і тепер, сидячи на березі, філософствували й мріяли, як і личить молодим.

А за кілька кроків від них на лаві сидів, задумливо посміхаючись до самого себе, Сергій Альошин. Він не боявся, що йому закинуть підслухування, бо хлопці говорили голосно, не звертаючи уваги на довколишніх. Сергій уже дізнався з їхньої розмови про всі перипетії подорожі, вислухав фрагменти з автобіографій та сподівання кожного з них на майбутнє, а зараз не без цікавості прислухався до фантастичних гіпотез, якими студент-другокурсник фізичного факультету пригощав своїх менш ерудованих товаришів. Звичайно ж, насамперед ішлося про “гіперпростір”, який зоряні кораблі прийдешнього пронизуватимуть за кілька хвилин, щоб опинитися аж у інших галактиках; про понад-світлову швидкість, що дозволить викликати “антиейнштейнівський ефект”, тобто усуне необоротність часу в “парадоксі мандрівника”; про заселення Марса й Венери і про інші не менш величні задуми, які якщо й будуть здійснені насправді, то хіба через десятки й сотні тисяч літ.

Хороші, милі хлопці! їх не можна назвати наївними, бо вони чудово розрізняють межу між реальним і гіпотетичним, вільно оперуючи термінами, які ще зовсім недавно були таємничими навіть для учених. Приємно, що в їхніх міркуваннях не проступає черствий практицизм, а душі не роз’їдає скепсис. Вони просто тверезі мрійники, переконані у всемогутності людського розуму і здійсненності власних сподівань.

І раптом Сергій насторожився: студент почав говорити про фантастичний випромінювач, який міг би на відстані руйнувати міжатомні зв’язки у твердих тілах. Мовляв, кожен предмет, якщо поглянути на нього при величезному збільшенні, — ніщо інше як порожнеча, в якій на безмежно далеких відстанях розташовані атоми. Тільки безперервний обмін гравітонами між ними підтримує цілісність і непроникливість тіла. Отже, якщо створити навіть не дуже потужний гравітонний випромінювач і настроїти його в резонанс із орбітальним рухом гравітонів, сили міжатомної взаємодії можна буде звести до нуля. А це значить, що в зоні дії випромінювача аркуш звичайного паперу розріже найміцнішу сталь, струмінь повітря проб’є тунель крізь гранітну скелю, і навіть воскової форми вистачить, щоб виштампувати яку завгодно деталь з першого-ліпшого матеріалу. І все це стане можливим через те, що для кожної речовини є своя власна, цілком певно визначена, резонансна частота сил взаємодії.