Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 6

— Перепрошую, містер Друммонд. Я був без машини, містер Друммонд… — доктор Гешке спік рака і виправдувався, як школяр.

— Гаразд… Мені доповіли, що ви завтра вилітаєте в Берлін. Чи це так?

— Перепрошую, містер Друммонд, але я змушений… Розумієте: батько терміново…

— Все гаразд, можете їхати. Але в Берліні не затримуйтесь. Через тиждень у Росії, у місті Києві, почнеться міжнародний конгрес силікатників. Поїдете туди як представник нашої фірми.

— Але ж, містер Друммонд…

— Виступати вам не доведеться. Уважно слухайте і пильно придивляйтесь — от і все.

— Але ж, містер Друммонд…

— Можете затриматися в Росії на кілька днів після конгресу. Раджу особисто познайомитися з містером… — Друммонд зазирнув у папірець. — З містером Альйошін. З деяких джерел відомо, що він виконує завдання аналогічні вашим і нещодавно одержав вогнетрив з точкою плавлення чотири тисячі дев’ятсот… Завтра о восьмій приїздіть до мене. Всі необхідні папери для вас готуються. Все.

Клацнуло реле, зображення на екранчику розпливлося.

— Гм, так… — Курт цмокнув язиком, нс-задоволено похитав голоеоіо. Клятий Крокодил недвозначно натякнув, що докторові Гешке доручається стати промисловим шпигуном. Дожився!

^{РОЗДІЛ III}

НЕВДАЧА ПО НЕВДАЧІ

— Руки вгору, Петре Івановичу! — сказав з посмішкою Альошин, заходячи до лабораторії.

Лаборант підхопив жарт:

— Згляньтесь, Сергію Михайловичу! До зарплати ще тиждень, а в моєму гаманці тільки…

— Мені ваш гаманець не потрібний. Мене цікавить… Гм, так і є!.. Признавайтеся, Петре Івановичу: де ваш другий гудзик з лівого манжета?

— Та де ж… — лаборант зиркнув на рукав, похитав головою. — Клятий склероз: адже збирався пришити вчора вранці, бачив, що теліпається на одній ниточці. І забув!

— А чи вчора це було, Петре Івановичу? Не три тижні тому часом?

— Та ні, вчора… — лаборант насторожився. — А хіба це має якесь значення?

— Уявіть собі, має. Ану, спробуйте пригадати точно.

— Стривайте… Я почав голитися… Помітив, що ґудзик ледве тримається… Пришив його… Так ні, це було вже давненько… Не пам’ятаю, Сергію Михайловичу. Хіба на такі дрібниці звертаєш увагу?.. А що сталося?

— Сталася дивовижна річ, Петре Івановичу: ваш ґудзик опинився всередині цієї перепічки! — Альошин показав на кристамулітовий диск. — І може, саме він і спричинився до невдачі вчорашнього досліду.

— Але ж це неможливо!

— Якщо інтроскоп показує — отже, можливо.

— Розумію, Сергію Михайловичу: мабуть… мабуть, ви припустили, що я згубив ґудзик у вакуумній камері?

— Так.

Лаборант знітився, розгублено знизав плечима:

— Не можу довести, що такого не було, бо “пиріг” з початку до кінця готував я. І все ж запевняю, що такого недогляду не допустив би.

— Гаразд, Петре Івановичу. Починайте напилювати новий “пиріг”. Тільки, прошу, пильнуйте, щоб у вогнетрив не потрапила жодна стороння порошинка. Директор уже напосідає на мене, а…

— Перепрошую, Сергію Михайловичу! Добре, що нагадали: він щойно дзвонив. Просив, щоб ви негайно прийшли.

— Ну от! “Стружкознімання” забезпечене! — невесело пожартував Альошин. — Піду.

Директора він не терпів. А втім, професора Хмари не любили й інші працівники інституту. Віддаючи належне його розумові й цілеспрямованості, науковці водночас гостро поставали проти духу казарменої авторитарності, який намагався запровадити новий директор, — колишній кадровий військовий, — з перших днів свого перебування в інституті. Після кількох прочуханів на партійних зборах він став стриманіший, та й тільки. Його побоювались, однак не шанували.

Вже з виразу обличчя професора Хмари Сергій зрозумів: буде буря! І справді, тільки-но привітавшись, директор буркнув:

— Доповідайте!

Сергій розповів про невдалий дослід, — звичайно, не згадуючи про випадок з ґудзиком. Сказав, що кристамуліт-В витримує чотири тисячі дев’ятсот градусів.

— Що ви там торочите мені про градуси?! А теплопровідність, теплопровідність? — директор підхопився, тицьнув під ніс Альошину чужоземний журнал з підкресленими червоним олівцем рядками. — Полюбуйтесь: якісь там японці вже обскакали вас!

— По-перше, не “якісь”, — спокійно сказав Альошин. — Адже ви, Романе Гнатовичу, добре знаєте рівень японських досягнень у цій галузі. По-друге, наскільки я розумію, це — напівреклама, а не офіційне повідомлення. І по-третє, востаннє вам заявляю — мені потрібен ще один помічник, інженер-лаборант. Хай я працюю щодня по дві зміни, але я не маю права вимагати цього від далеко не юного Петра Івановича.

— Ні, — одрубав Хмара, — інженера-лаборанта ви одержите лише в тому разі, коли з’явиться хоч натяк на успіх ваших досліджень.

— Я його одержу негайно! Інакше мені доведеться повідомити замовника, що завдання виконати не можу.

— Що?! — директор аж захлинувся. — Та чи ви усвідомлюєте собі, що говорите?! Є наказ: виготовити…

— Та не наказ, Романе Гнатовичу! — глузливо перебив його Альошин. — Завдання! Чи замовлення… Я не гірше за вас розумію необхідність виконати його якнайшвидше. Отож і прошу вашої допомоги.

— Я поставлю про вас питання на партбюро! Невиконання державного завдання — це…

— Ставте! Буду радий цьому! — Альошин рвучко обернувся і пішов з кабінету.

Настрій у нього був мерзенний. Не варто було б заїдатися з Хмарою — той злопам’ятний. Відтепер тільки й чекай прикрих несподіванок: все буде перекручено й витлумачено якнайгіршим чином, кожна “літучка” починатиметься з розносу роботи лабораторії Альошина… Але й мовчати не можна було: ще один помічник справді потрібен. Без нього не впораєшся з колосальним обсягом досліджень.

Петро Іванович метнув на Сергія стурбований погляд. Побачив, що “стружку знято” і, мабуть, добряче. Сказав винувато:

— То ви пробачте, Сергію Михайловичу. Я проглянув інтроскопом. Справді, мій гудзик… Не розумію: як не додивився?

— Не переживайте, Петре Івановичу. Може, справа зовсім не в гудзикові.

— А якщо поставити контрольний дослід? Я щойно запитував Колісниченка — їхня вакуумна камера зараз вільна. То я спечу аж два “пироги”, один з гудзиком замість начинки. Дозволяєте?

— Прошу, прошу, Петре Івановичу.

Альошин відповів машинально, не вникаючи в зміст пропозиції лаборанта. В мозку саме прослизнула думка: а чи не піти іншим шляхом, — не морочитися з “листковим пирогом”, а спекти таку собі пухку й пористу “паляницю”? Для збільшення вогнестійкості заповнити шпарки нейтральним газом — азотом чи гелієм. Звісно, піно-керамічний вогнетрив не буде такий стійкий, яким міг би бути “пиріг”, та все ж тисяч п’ять градусів, можливо, витримає. А це вже частковий успіх… Тільки як виготувати оту “піну”? Жодна відома сполука не витримає височезної температури запікання кристамуліту, розкладеться задовго до моменту, коли розплавлений вогнетрив зможе затримати пухирці газу… То, може, схитрувати? Додати металонітрид у кристамуліт-Б, щоб той розклався пізніше з виділенням азоту?

Гіпотеза видавалася вартою уваги, але її слушність можна визначити тільки експериментально: теорії створення надвисокотемпературних вогнетривів ще ніхто не розробив — хіба на конгресі силікатників хтось наважиться бодай на узагальнення найрозмаїтіших припущень у цій новій і перспективній галузі.

Але згадавши про майбутній конгрес, Альошин водночас згадав і про нав’язане йому доручення виступити там з рефератом. Ото ще халепа звалилася на його бідолашну голову! До конгресу лишився тиждень, а досі не написано жодного рядка. Та й коли писати?.. І що писати?.. Як?.. Торочити про загальновідомі, вже опубліковані праці навряд чи варто, а про нові досягнення — не слід. Вчені вченими, проте не один з них приїде, тільки аби винюхати, що роблять інші та, м’яко кажучи, принагідно “запозичити” чужі секрети. Кристамуліт ще не запатентовано за кордоном, отож про нього й згадувати не можна… А зарубіжні гості неодмінно поцікавляться, над чим працює містер Альошин; їх доведеться запросити в лабораторію, показати хоч дещо… От халепа, так халепа!