“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 20

Тихесенько та обережненько він примостився на канапі, аби не потривожити клятий Зуб. Тепер, коли лихо минулося, воно почало видаватися зовсім не таким страшним, і Письменник уже з чисто фахових міркувань аналізував його, зважуючи, якому саме з своїх майбутніх персонажів підсунути таку халепу. Але він не встиг розв’язати це питання, бо клацнув замок і до кімнати хтось зайшов.

Письменник швидко озирнувся — і зрадів:

— О, Дід Мороз! Яким вітром? Ви ж казали, що зустрічатимете Новий рік в інституті?

— Так, так, казав. Але ж сьогодні — казкова ніч!.. То як ваш Зуб?

Ні, друзі, я не можу зловживати вашою довірою, тому скажу наперед: то був не справжній Дід Мороз. Тобто не так: то був не казковий Дід Мороз, а професор Мороз, відомий лікар, фахівець зубопротезної справи. Дідом Морозом, як ви вже, мабуть, догадалися, його дражнили ще в школі, а тепер, коли він випестив буйну професорську бороду, ніхто його інакше й не називав.

Щиро кажучи, Письменник дещо здивувався: звідки Дід Мороз дізнався про його хворий Зуб? Де він узяв ключ від чужої квартири? Але, як чоловік чемний, Письменник промовчав. А Дід Мороз підійшов до нього ближче і взяв за щелепу:

— Одкрийте рот!.. Оцей?.. Гм… Кепська справа!.. Я ж казав вам, друже: зверніть увагу на свої зуби!.. Ану ходімо до мене в клініку!

Письменник хотів заперечити, що ота клініка — аж у протилежному кінці Києва; що зараз ніч і там усе позамикано; і що взагалі поспішати не варто, бо Зуб уже не болить. Але Дід Мороз висмикнув з шафи якусь книгу, зазирнув у неї і сказав науково-фантастичним голосом:

— Сингурантно-абревіатурне поле медіонально логарифмується в апендиксі моєї клініки. Отже, вперед!

Не слухаючи Письменникових заперечень, він потяг його за руку просто через стіну. Бідолашний Письменник аж очі заплющив, чекаючи удару, але все минулося добре. Правда, антиполе ввімкнулось не зразу, і Письменник добряче торохнувся лобом, проте в наступну мить залунала кришталева музика, засяяло феєричне світло, і він опинився в кріслі зуболікарського кабінету. Перед самісіньким його носом, немов щупальце огидного спрута, гойдався шланг жахливої Бормашини.

— Дуже прошу, — неголосно сказав Письменник, — не треба свердлувати. Краще видеріть геть. В усякому разі, більш не болітиме.

Дід Мороз мовчав, і тільки зловісне дзеленчання хитромудрих лікарських причандалів порушувало тишу.

— Не треба Бормашини! — уже голосніше і навіть з роздратуванням повторив Письменник. — Не зношу її з самого дитинства. Коли я чую це дзижчання, в мене аж мурахи по спині бігають!

І знову Дід Мороз нічого не відповів. Він тільки поглянув на Письменника з суворим осудом і взяв у руки величезний шприц.

— Послухайте, друже! — скипів Письменник. — Ви, зубні лікарі, найстрашніші з консерваторів! Ви лікуєте чи не так, як лікував якийсь там знахар-пітекантроп! Видер обценьками зуба — ото й усе лікування!

— А знеболювання? — холодно спитав Дід Мороз.

— Йому вже сто років, тому знеболюванню! — одрубав Письменник. — Може, згадаєте ще й пломбування? У Стародавньому Єгипті та й то вже пломбували зуби. А чого досягли ви?

— А в нас є надшвидкісні та ультразвукові Бормашини, які зовсім не завдають пацієнтові прикрості.

— То де ж вони? — з гіркотою запитав Письменник. — Зайдіть-но в першу-ліпшу амбулаторію, і ви побачите ті ж самісінькі самопрядки, які були колись у повітових “хвершалів”, — тільки й того, що облямовані нікелем та пластмасою!.. А нові методи лікування… Ще кілька років тому на весь світ проголосили, що ленінградські лікарі навчилися ремонтувати і знову вставляти видалені зуби. Тож назвіть мені таку клініку, де цей метод уже засвоєно! А якщо є хоча б одна, то чому новий спосіб не переймуть усі інші?.. Та хіба ви не знаєте, що псування зубів — це найгостріша проблема, яка стоїть перед сучасним людством?! Може, тільки один з сотні доживає до старості з власними зубами, а хіба це припустимо?.. Та чи знаєте ви, скільки хвороб викликають зіпсовані зуби?

— Ого! — сказав Дід Мороз здивовано. — Послухайте, друже, то, виходить, ми з вами однодумці?.. Дуже радий!.. Дуже… Але я, власне, на таке сподівався, тому й запросив вас сюди… Отже, ви мусите послужити науці. На вас буде перевірено одну гіпотезу…

— Яку… гіпотезу? — перепитав Письменник, запал якого враз прохолов.

— Ми повириваємо у вас геть-чисто всі зуби, а натомість посадимо зародки зубів бобра… Вам відомо, що в гризунів — бобра, кроля, пацюка, скажімо, — зуби ростуть безперервно, як нігті в людини?

— Гм, так… — не зовсім переконано сказав Письменник.

— Так от… — Дід Мороз кивнув головою в бік слоїка з якимись білими зернятками в синюватому розчині. — Ви одержите зуби, які оновлюватимуться щодня й щогодини; зуби, які служитимуть вам усе життя без усякого втручання зубних лікарів… Згодні?

— Згодний… — зітхнув Письменник. — А це не дуже…

— Ні, не дуже боляче, — посміхнувся Дід Мороз. — Я впорскну вам чудесний Препарат, який не тільки дасть мені змогу без болю повитягати ваші зуби, а й прискорить приживлення на ваших яснах зародків зубів бобра.

— Ну, то починайте, — вже хоробріше сказав Письменник.

І недарма ж це діялося в казці: не встиг він оком моргнути, як уже в нього в роті замість прокурених і щербатих старих зубів з’явилися нові-новісінькі, аж блакитнувато-прозорі.

— Поздоровляю вас! — потис йому руку Дід Мороз. — Тільки… гм… я забув попередити про одну дрібничку: ці зуби ростимуть надзвичайно швидко. Конче необхідно, аби вони щодня стиралися б на стільки, на скільки виростають. Для цього вам доведеться… гм… запровадити в раціон харчі вищесередньої твердості…

— А які саме? — дещо занепокоївся Письменник. — Сухарі?

— Та ні… — Дід Мороз почухав потилицю. — Сухарі м’якуваті. Добре було б гризти молоденькі стовбури берези. Небагато — оцупалків зо два на день — і годі.

— А якщо я… не гризтиму? — прошепотів Письменник, приголомшений несподіваною перспективою.

— Доведеться, — сумовито зітхнув Дід Мороз. — Інакше у вас зуби виростуть так, що ви не зможете закрити рот. Втім, не турбуйтесь: усі гризуни саме таким чином сточують собі зуби… Тирсу можна випльовувати — навряд чи її перетравить ваш шлунок…

— Я не хочу! Не хочу!.. Не хо!.. — закричав Письменник. Але то була казкова ніч: не встиг він і озирнутись, як оте самісіньке сингурантно-абревіатурне поле висмикнуло його з медичного крісла і миттю перекинуло до знайомого кабінету. Мало того, в руках у Письменника звідкілясь узялася березова палиця; він гриз її і випльовував жорству, але не встигав, бо зуби — чудесні блакитнувато-прозорі зуби — виростали з шаленою швидкістю. Ось вони вже набули такого розміру, що не стало як розкривати рот… Ось вони натиснули ще… “Зараз одірветься щелепа! — подумав Письменник. — Треба щось робити’-”

Шалений біль пронизав йому мозок… і в ту ж мить Письменник прокинувся. В роті було повно пір’я з порваної подушки, а клятий Зуб після короткого спочинку сказився ще дужче.

Чарівна ніч скінчилася, то кінчається й казка. В неї немає щасливого кінця, бо коли Письменник рано-вранці приплентався до свого товариша, професора Мороза, і попросив його свердлувати Зуб ультразвуком — професор сумно й безнадійно розвів руками.